Запросили мене якось в Україні взяти участь в цікавезному фотопроєкті - прийняття власного тіла в будь-якому віці. Ішлось про знімки різних жінок, що переступили вік диктатури глянцю й погодилися на доволі відверту фотосесію. Оcкільки ідея була про "справжність віку і тіла" і надихала, я погодилась: сама ж колись була нарваною ажисткою і у мої 20 вважала, що після 30 всі жінки стають тьотями й неодмінно обростають бігудями.

Однак у процесі підготовки до фотосесії - у якій в умовах карантину "руками" фотографа, що давав скайп-інструкцію виставлення світла, мав бути мій чоловік - з'ясовується, що поруч зі мною - натуральною 40-річною мамою двох дітей - виставлятимуть фото різнокаліберних українських селебрітіз, половина яких не сходить з українських таблоїдів ще з часів царя Гороха. Але чомусь останні кілька десятиліть представниці цієї другої половини виглядають клонами одна одної - підозрюю, тому, що в них спільний пластичний хірург.

"Життя пройде"?

Я відмовилась. Як можна робити фотопроєкт про прийняття власного тіла з людьми, які себе, свій вік і своє тіло настільки радикально не приймають? Вирізані ребра, наповнені філером вилиці, знерухомлений ботоксом лоб, пластика повік і далі за списком. Я розумію, що це зірки, що проєкту потрібен піар і увага преси. Але ж ішлося не про те. Ішлося про звичайних, різних і унікальних по-своєму жінок, із якими я готова бути поряд. Але ставити поряд естрадного франкенштейна і умовну викладачку коледжу, що живе звичайним міським життям, я би не стала. Бо це трохи різні опери.  

Особисто я захоплююся жінками штибу Софі Лорен, які й у віці 60+ заявляють про право жінки на красу власного тіла, публікуючи відверті фотосесії. Я і сама би хотіла бути такою гарною й сміливою, коли доживу. А от диктатуру юності, так наче це єдина цінність, після спливу якої жінку варто викинути на смітник, я зненавиділа, щойно у мене з'явилася клепка в голові. Не дуже рано з'явилася, варто сказати, років у 25, коли мені дзвонила мама із привітаннями до Дня народження і сльозами: "Скоро тобі й 30, і життя пройде, а ти шо собі думаєш".

"Розслабся!"

Знайома візажистка, фарбуючи раз моє лице до презентації книги (і б'ючи по пальцях, щоби не терла так осатаніло очі, "там же зморшки будуть!") сказала цікавезну річ. Найбільш невпевнені в собі жінки, з якими їй доводилося коли-небудь працювати, - це володарки титулів "Міс Україна". Юні дівчата, які серйозно повірили в оце гірке "молодість - це недолік, який швидко минає" Ґете. І річ не в тому, що стан речей дещо змінився з 18-го століття і ВООЗ офіційно "продовжив молодість" до 45 років. Причина тривоги юних красунь лише у тому, що єдиним своїм ресурсом вони бачать власне юність, яка однозначно промине, і якщо її вигідно не "прилаштувати" -  на зміну прийдуть молодші конкурентки.

Читайте також:  "Моє тіло - не порнографія": як у Росії переслідують художницю за малюнки вульви

Жахливий, жорстокий світ, як на мене. Де жінка сама вірить, що цифра її років є основним мірилом її життя не через те, наскільки вона щасливо чи наповнено його живе, а через те, "візьмуть чи не візьмуть її" (заміж, у коханки, солісткою у поппроєкт, моделькою). При тому досвід "дорослих" зірок у цій царині (Кейт Мосс, Наомі Кемпбелл, Сюзан Бойл зрештою) сприймається як виняток, що підтверджує правило…

Особисто мені це дуже-дуже прикро. Хочеться взяти таку перелякану дівчинку за плечі і сказати: розслабся! Іди краще вчися, здобувай професію мрії. Подорожуй, здобувай досвід. Вчи мови, відкривай світ. Почуй себе, а не те, що скаже про тебе журі конкурсу краси. Прийми життя з усім його плином часу і віковими змінами, яке воно дає. Закарбуй собі на лобі, що твоя цінність - далеко не в юності. А в тому, що наповнює тебе зсередини. У тому, наскільки тобі добре із самою собою. І тоді ти будеш красивою і в 25, і в 40, і в 70.

40+: тіло, вибір і гори

Заради справедливості, мушу зазначити, що проблема жіночого віку (і надто питання її суспільного сприйняття через цю призму) не є ні суто українською, ні пострадянською, ні навіть постколоніальною. Чоловіки-феміністи і притомні опіньйон-мейкери у тій же Франції не припиняють бити в набат із риторичним питанням: чому жінки після 50 років зникають із медійного простору? Чому стають невидимками?..

Ну, і як на всі загальноприйняті мракобісся, і тут є своя антитеза, впроваджувана тими гравцями медійної та економічної сфери, які чують, куди слід вітру дути. Так само, як бренди наголошують на екоорієнтованості та рісайклінгу, останнім часом вони дедалі більше долучають до реклами моделей зрілого віку. І це працює! Будь-якій притомній жінці після 35-40 років швидше захочеться асоціювати себе зі сміливим, відкритим обличчям старшої людини, якій добре самій із собою, ніж із юною ланню 15 років, яка бозна-звідки взяла гроші на барбері-й-булгарі.

Я давно кажу про те, що люблю людське тіло таким, як воно є - у будь-якому віці. Мені подобаються складочки на ручках немовлят, м'язи на животах спортсменів, зморшки на обличчях мудреців. Я обожнюю виставки, де документується людська тілесність. І так - я чудово усвідомлюю, що, як і всі, старію і що єдине, за чим не вженешся, це минулий час. Я приймаю своє тіло з усіма його змінами і підтримую його в нормальний спосіб - помірним спортом і людською їжею, а не втручанням естетичної хірургії. Звісно ж - цю філософію я не можу диктувати іншим, у кожного свій вибір і обставини, про які мені мало відомо. Але показати сьогоднішнім 20-річним дівчатам, що 40 і далі - це не вирок, а лише початок розквіту і зрілості - моя мікромісія. (Може, це дає мені ілюзію телемосту з 20-річною собою, хто зна).

Читайта також: Ірена Карпа: Так, у жінок є груди

І зараз скажу страшну річ: моє тіло на підході до відмітки "40" подобається мені куди більше, ніж у юності. І зовнішнім виглядом, і витривалістю, і тим, що я про нього знаю. У 20 я була милим пупсиком, на чиї фото зараз не можу дивитися без зворушеної посмішки. Менше за все мені хотілося, народивши двох дітей, осісти в агрегатний стан матрони, що звинувачує дітей у спотворенні фігури її молодості. Так, дві вагітності поспіль не пройшли безслідно і в мене: парочка моїх суглобів сказала "давай, дасвіданья", одним махом постарівши на 20 років, але з якого дива я звинувачуватиму дітей у фізіологічних процесах? Я швидше їх просто жартома лякатиму, що мама тепер айрон-вуман, ну, коли мені суглоби замінять на металеві.

І від чого я точно не відмовлюся - так це від того, щоби ходити в гори. Бабці й дідусі, яких я зустрічаю на вершинах із не найлегшими рюкзаками - прекрасні в тому мотиватори. Підозрюю, довкола них теж є чимало розсудливих громадян, що зустрівши 77-річного мандрівника на вулиці, падають у праведний обморок: "В Непал зібрався?! Та як ти... та шо ти… Ну, знаєш, це уже занадто!"

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.