"Оп-оп, мізантроп!" - любить посміятися з мене подруга, коли я вибираю столик у дальньому куті чи радію порожньому пляжу. (Останнє особливо добре вдається взимку, за що й люблю несезон).
Якось мені здавалося, що в мене у новому місті замало друзів, і я завела собаку. Потім виявилося, що ця сама собака допомагає заводити друзів і навіть цінні робочі контакти… але не мені. А тим суперрозкутим екстравертам, яким за щастя вийти зранку на набережну і гуляти з іншими собачниками, обмінюючись останніми новинами особистих життів та фіскального законодавства.
Я навіть було заздрила такій своїй знайомій, Міріам, здатній задружити хоч із чортом лисим за лічені секунди. І навіть намагалась піддивитися, як вона це робить і (силувано) теж бути з усіма приязною і щиро цікавитись їхніми життями. Але ключове тут було "силувано". Бо, як каже моя психологиня, "а чи справді вам цікаві всі ті люди?" Підозрюю, що ні. Мені дуже важко прицільно кимось цікавитися задля спланованої дружби чи користі. Ну, не вмію я робити цей славнозвісний нетворкінг - активний інтроверт я, що поробиш. І страшенно боюся людям нав'язуватися. Ще, чого доброго, вирішать, що я самотня. А я ж ні - у мене он собака є. І близькі є. І друзі є, хоч так може й не скажеш. А ще в мене є я, і це теж не найгірша компанія для мовчазних прогулянок по набережних Сени.
Читайте також: Таня Малярчук: Чому ви не пишете про Голодомор?
Стосунки з самотністю
Щойно я це збагнула, мені стало легше. Пропав цей обовязок соціалізуватись через силу. Собака зі мною синхронна - їй теж чомусь веселіше бігати за палкою, ніж бавитися з іншими представниками її виду. А коли ми їдемо в ліс, я радію ще одному бонусу самотності: покричати дурним голосом пісні в машині. І вже у самому лісі просто крокувати й милуватися грою світла на пожовклому листі замість обговорювати з іншими собачниками вічні теми: скільки вашому, чим годуєте тощо. (Гірше - тільки "мамочки", та й то не факт).
Отак от насолоджуючись учергове цим дивним комфортом (вітер 130 км/годину, небувалий шторм у Нормандії, а мені так добре), я охрестила цей стан синдромом вивченої самотності.
А тоді запитала своїх читачів, які стосунки з самотністю у них. Отримала цілу лавину відповідей, на які не сподівалася. Незважаючи на цю межу осені й зими, де прийнято глибоко сумувати й писати меланхолійні вірші, люди відгукувалися про самотність як про близького друга, чи, як мінімум, про теплий плед в холодну пору.
"Обожнюю бути сама з собою, щоб відпочити, подумати, розслабитися".
"Дуже її люблю".
"Живемо з нею разом".
"Прекрасні стосунки! Але близькі люди не дають нам часто бачитися".
"А що робити? Звикаєш, вчишся сама себе розважати", - написала жінка, яка не так давно пережила глибоку зраду людини, на стосунках із якою тримався весь її світ. Вона ж висловила припущення, що тим із нас, хто виріс у родині з сестрами й братами, більш властиво хотіти біля себе "купки людей", відтворювати таким чином природну конфігурацію. Втім, як у її випадку, можна й перевчитися. "От тільки інколи, коли приїздять подружки в гості, а тоді їдуть, в домі стає трохи порожньо".
Рідше відповіді стосувалися тривоги:
"Цілюще, коли самотність добровільна і доросла. Гнітюче, коли це третя ночі".
"Страшно наодинці з собою. Лікую це психотерапією".
"Люблю побути наодинці, дуже. Але з іншого боку, почуваюсь самотньо, маючи чоловіка і трьох дітей".
Тут ми, звісно ж, згадаємо про екзистенційну самотність, якою так особливо впиваємося на перших курсах університету (ну, хто не писав тоді віршів про пошуки себе? А як знайду?..)
Самотньої старості боялися чомусь здебільшого чоловіки, хоч і визнавали, що поточний стан буття на самоті їх повністю влаштовує.
Інколи були прямо таки відповіді-аксіоми: "Коли немає спокою і комфорту з самим собою - годі шукати його деінде".
Але найчастіше мої читачі апелювали до самотності як до певного дзену:
"Поки не народила дітей, не уявляла, як я люблю самотність і помовчати".
"Повна гармонія".
"Я в ній взнала, хто я є і чого хочу й не хочу в житті".
"Вчуся любити і насолоджуватись нею. Бо це означає, що я люблю себе".
Читайте також: Андрій Курков: Інстинкт самозбереження, або США, вакцинація та антивакцинатори
Необхідна розкіш
Оце "що я люблю себе" сьогодні звучить як необхідна розкіш. Запорука психічного здоров'я. Цікаво, що в моєму дитинстві слово "самолюб" вважалося жахливою образою з вуст однолітків. А про людину, що не мала дітей (не могла чи навіть втратила у віці кількох років, як одна наша родичка), дорослі казали з сумішшю презирства й заздрості: "Живе для себе!"
Самотність може бути справжньою розкішшю - у світі соцмереж, оупен-спейсів в офісах, обов'язкових тім-білдінгів офлайн і навіть зум-сесій онлайн, які нерідко вимотують куди більше за живе спілкування.
Зараз у Франції медіа активно обговорюють прихід нової хвилі COVID-19, обов'язкову третю вакцину люди мають зробити в критично короткий термін, інакше можна попрощатися з подорожами та відвідинами громадських місць. Чи буде черговий локдаун із обовязковим залишанням вдома? Поки неясно. Але якщо минулого "закриття" показники депресій та нервових розладів різко повзли вгору (держава навіть забезпечувала безкоштовні консультації психотерапевта для молодих людей), то тепер дедалі частіше чути в приватних розмовах дивну річ: "Я сумую за локдауном".
За чим же саме сумують люди? Явно не за "позбавленням волі" чи відсутністю потреби охайно вдягатися на роботу. Люди сумують за можливістю уповільнення й тиші. За простотою життєвого циклу, де найдовшою авантюрою є вигул собаки, а найбільшим викликом - розробка меню на вечерю. Багато хто з неймовірно екстравертних знайомих звірялися мені, як глибоко все переосмислили, поки сиділи вдома наодинці, і наскільки краще розуміють тепер цінність життя.
Я не сумую за локдауном, я з тих посполитих, на кого таки тиснуть чотири стіни, і не рятує вигул собаки на набережній під домом. Але я страшенно потребую самотності. В ідеалі - на природі. Високо в горах, куди або ніхто не доходить, або доходять люди, з якими ту самотність не так вже й неприємно розділити. Чим вище ти, тим менше людей і необхідності смол-току. Точніше, він, якщо дозований, теж стає певною розкішшю. Бо часто, навіть не знаючи, як людину звати, й почавши з нею розмову про прогноз погоди на завтра, занурюєшся в такі глибинні питання буття, які ніколи б не порушилися "на землі". Отже, дивним чином, самотність сприяє саме якісному спілкуванню.
Набута (вивчена) самотність - це ще один зі способів пристосування до життя в суспільстві. Тому, де забагато інформаційного шуму, ілюзорних соціальних контактів (віртуальні групи та обєднання, "стеження" за сторіз та постами по суті незнайомих людей, що виставляють особисте напоказ).
Вона - зручний кокон, необхідний для виживання в загальній тривожності й невротичних перегонах.
Ще цей "синдром" виникає як захисна реакція на те, що чим старші ми стаємо, чим більше чітких вимог маємо до партнера, оточення і способу життя, тим важче нам вдовольнити свій вибір. Це в молодості ми "всеїдні" - дай-но все спробую, а там видно буде. А зрілими, якщо не встигнути до когось "звикнути" за роки спільного життя, чимало з нас вирішують, що краще вже бути самим, аніж з будь-ким. Для тих же, в кого є пара чи родина, самотність - це як необхідний фільтр. Від звукового, почуттєвого, рутинного та інших фонів, доки вони не перетворились на забруднення. Вона - як білий шум. Прочищає нам життєво важливу "апаратуру".
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.