80 років тому, 2 серпня 1945 року, закінчилася Потсдамська конференція - остання з серії зустрічей, на яких лідери антигітлерівської коаліції обговорювали новий світоустрій за підсумками Другої світової війни. З неї почалася і нова війна - холодна, вважає професор європейської історії Фрайбурзького університету Йорн Леонгард (Jörn Leonhard), автор книги "Про війни і про те, як їх закінчити", що вийшла друком 2023 року. DW поговорила з ним про те, які уроки можна засвоїти з подій вісімдесятирічної давнини при спробах досягти миру в Україні.

DW: Пане Леонгарде, якими були найважливіші результати Потсдамської конференції? І якою мірою прийняті рішення були реалізовані?

Йорн Леонгард: У фокусі уваги учасників Потсдамської конференції було майбутнє Німеччини та питання репарацій у всіх зонах окупації, але торкалися й тем, які виходили за межі цього питання. Йшлося про Польщу, про переміщення цивільного населення. Йшлося і про сфери впливу на сході та південному сході Європи, насамперед про належність Югославії до радянської та Греції - до західної сфери впливу. Обговорювалося виведення військ союзників з Ірану.

Щодо Німеччини існувала певна мінімальна єдність щодо "чотирьох Д": денацифікації, демілітаризації, демократизації та децентралізації. Проблема в тому, що Сталін з радянського боку і Черчилль, а потім Еттлі з британського та Трумен - з американського розуміли під "демократизацією" зовсім різні речі. Для Сталіна моделлю були "народні демократії", в яких Радянський Союз фактично забрав усю владу. Тим часом американці та британці почали розвивати демократичне самоврядування знизу у своїх зонах окупації на території Німеччини.

Потсдам фіксує, що до цього моменту склалися умови для початку холодної війни між країнами-переможницями, коли знаходження справді реалізованих компромісів стало для них неможливим. Знамениті слова Черчилля про "залізну завісу", що розділила Європу, були сказані якраз у контексті Потсдамської конференції.

Востаннє держави-переможниці змогли досягти ефективної згоди під час Ялтинської конференції у лютому 1945 року. Але воно звелося фактично до того, що фізично ослаблений на той час американський президент Рузвельт зробив низку істотних поступок Сталіну. У Потсдамі цього не сталося.

Зазначимо ще один фактор: прямо під час конференції Трумен зміг повідомити, що США мають атомну бомбу. Це посилило передбачуване зростання конкуренції і стало ще одним стартовим сигналом для холодної війни.

Сталін намагався використати недосвідченість Трумена та Еттлі

Ви вже непрямо згадали, але проговоримо ще раз: Потсдамська конференція стала першою для Гаррі Трумена як президента США, а в британської делегації просто під час переговорів змінився лідер, замість Вінстона Черчилля прем'єром став Клемент Еттлі. Ці кадрові зміни, зміна осіб на чолі країн-переможниць відіграли якусь роль?

Це важливий фактор, оскільки він давав Сталіну впевненість, що ситуація розвивається на його користь. Він інтерпретував це як слабкість демократій, які серед вирішальних подій у результаті виборів змушені змінювати керівництво, і зробив ставку на недосвідченість Трумена та Еттлі, принаймні у сфері міжнародної політики.

Але й навпаки: усвідомлення експансіоністських намірів Сталіна переконало діячів Заходу узгодити та прокреслити червону лінію. Хоча Польща залишилася в радянській зоні впливу, червоною лінією став підхід до Німеччини, де між країнами-переможницями більше не було спільного знаменника, тому було вирішено, що кожен у власній зоні окупації чинитиме як заманеться.

Ми маємо справу зі зміною людей на самій верхівці, але нікуди не зникли з американської та британської делегацій ні провідні дипломати, ні експерти з регіону. Я б сказав, що Сталін переоцінив слабкість демократії. Британці та американці об'єднали свої німецькі зони окупації в Бізонію та зайнялися там відновленням зруйнованого та демократизацією у західному розумінні цього слова, відмовившись від вимоги репарацій. Загалом особистості - це істотний фактор, але переоцінювати його не варто.

Мир не досягається миттєво

У книзі "Про війни та про те, як їх закінчити" ви пишете, що кінець війни - це затяжний процес. Закінчення Другої світової війни це також стосується? Якою мірою повоєнна динаміка визначалася міжурядовими домовленостями?

Саме кінець Другої світової війни є особливо яскравим прикладом, що досягнення миру - це тривалий та суперечливий процес. Спочатку в Потсдамі домовилися про проведення в майбутньому окремих конференцій та підписання мирних договорів із колишніми ворогами. Але у випадку Німеччини, з увагою до її поділу та утворення двох німецьких держав на тлі холодної війни нічого з цього не сталося. Можна сказати, що договір "Два плюс чотири" (ФРН та НДР з одного боку, СРСР, США, Великобританія, Франція - з іншого) - це міжнародно-правовий документ, який відносно нагадує мирний договір. Але і він був підписаний лише через 45 років, у 1990 році!

Політичні підсумки таких конференцій не говорять нічого про те, чи вірять окремі люди чи суспільства загалом у настання миру, чи образ ворога продовжує жити в голові. Примирення та справедливість щодо жертв і злочинців потребує зміни поколінь, це питання десятиліть - достатньо згадати про стосунки німців та французів, німців та поляків. Незабаром після підписання Версальського миру в 1919 році південноафриканський політик і дипломат Ян Сметс чітко сформулював, що справжня робота над миром починається лише тоді, коли засихає чорнило на мирних договорах.

У тій же книзі ви писали про багато варіантів того, як і чим закінчиться війна в Україні. Всі ці опції, як і раніше, актуальні?

Після 1945 року суттєво знизилася частка війн, які закінчуються класичним мирним договором. Дедалі більше конфліктів завершується більш-менш крихким перемир'ям чи резолюцією ООН, як Корейська війна, потім війна у В'єтнамі, потім ірано-іракська. Активна фаза насильства припиняється, але вона триває на нижчому рівні. За цим стоїть спроба багатьох учасників оминути необхідність брати на себе міжнародно-правові зобов'язання та скористатися припиненням вогню, щоб через декілька років зробити нову спробу досягти своєї мети.

На наших очах відбулася ерозія міжнародного права

Таке крихке перемир'я без достатніх гарантій безпеки для України, з нижчим статусом, аніж повноцінний мирний договір, мені видається цілком реалістичним сценарієм. Воно дозволить Росії в наступні роки зробити спробу досягти того, що вона не змогла раніше. У її розпорядженні потенційно буде цілий арсенал методів асиметричного насильства. У цьому я бачу велику відмінність від закінчення воєн у колишні часи: на наших очах відбулася ерозія міжнародного права, яке могло стабілізувати та утримувати сторони в рамках мирних угод.

Наступний аспект - сьогодні ми більше не маємо справу з класичними міждержавними війнами. Тепер це "нові війни", в яких міждержавні конфлікти поєднуються з громадянськими війнами, етнічно мотивованим насильством, тероризмом, кібератаками. Для цих "нових воєн" класичний інструментарій міжнародного права, який в своїй основі заточений під війни європейських країн один проти одного, справді об'єктивно не підходить.

Ви можете собі уявити за підсумками російсько-української війни, а може, і нинішньої ізраїльсько-палестинської конференцію на кшталт Потсдамської?

Конференції, звісно ж, будуть. Питання в тому, чи можуть такі конференції закінчитися укладенням договору, що зобов'язує, який усі планують виконувати, і відповідно досягненням миру. У минулих конфліктах важливим чинником могла стати наявність потужного посередника, який був готовий брати участь у втіленні в життя умов цього договору. Такого потужного посередника, який заслуговує на довіру, у випадку війни в Україні я уявити собі не можу.

На Близькому Сході ситуація дещо відрізняється - там вже продумане конкретне рішення, на яке можна хоча б спертися: дві держави для двох народів. Зараз у Парижі та Лондоні нарощують тиск щодо офіційного визнання Палестинської держави. І з 1945 року в цьому регіоні накопичено значно більше досвіду. Там багато посередників, це територіально дуже невеликий конфлікт, що полегшує створення зони безпеки з міжнародною участю. На російсько-українському кордоні протяжністю в тисячі кілометрів реалізувати таке буде складніше. І хто буде посередником? Все це робить закінчення конфлікту довколо України набагато менш уявним і передбачуваним.

Перед таким агресором, як Путін, треба окреслювати червоні лінії

Чи є, незважаючи на всі відмінності, якісь уроки, які західні країни могли б засвоїти з Потсдамської конференції або взагалі з того, що відбувалося після Другої світової війни?

Їх два. Перший - існування відчутної небезпеки, "асиметричних поступок", які не заспокоюють агресора, який вирішив воювати. Це урок з Мюнхенської угоди 1938 року, коли Лондон і Париж заплатили суверенітетом Чехословаччини в надії зберегти мир. Але як Гітлер вважав це слабкістю демократії, так і Сталін у Потсдамі виходив з того, що демократії, у підсумку, занадто слабкі, щоб зупинити його агресивну експансію. З агресором, таким як зараз Путін, можна мати справу, тільки окресливши червоні лінії і володіючи переконливою системою стримування.

Це потрібно проговорити якомога чіткіше, з огляду на те, наскільки суперечливим це виявилося в рамках німецької внутрішньополітичної дискусії. Якими б зрозумілими не були мотиви пацифізму, наївність щодо путінської Росії дозволити собі не можна. Ми всі хочемо стабільного миру, але мир, який побудований на поступках без відповідних компенсацій, - це гнилий мир. Він може навіть збільшити ймовірність більш масштабної війни.

Другий урок полягає в тому, що про ці червоні лінії потрібно чітко повідомляти. Їхнє порушення має неминуче і послідовно каратися, щоб принципи стримування переконливо функціонували. Стосовно Росії в найближчому майбутньому це матиме величезне значення. Росія не буде сприймати демократичний Захід серйозно, якщо він без опору здасть принципи суверенітету і територіальної цілісності. Послідовна прихильність принципам стримування необхідна, щоб уникнути великої війни.