На 61-му Венеційському бієнале, що розпочнеться 9 травня і триватиме до листопада, в національному павільйоні України покажуть проєкт "Гарантії безпеки", який, зокрема, порушує тему Будапештського меморандуму та розповідає про недотримані гарантії безпеки, в обмін на які Україна віддала свій ядерний арсенал у 1996 році.

У центрі проєкту - скульптура української мисткині Жанни Кадирової "Оригамі Олень", яку 2019 року встановили в Покровську на місці демонтованого радянського літака, який міг бути носієм ядерної зброї. А вже у 2024 році її довелося евакуювати з міста на Донеччині. Як відбувалася евакуація скульптури, як її везли до Венеції та як мисткиня сприймає повернення на бієнале Росії, читайте в інтерв'ю DW з Жанною Кадировою.

DW: В українському павільйоні буде представлено ваш проєкт "Гарантії безпеки". Чому саме його вирішили привезти на бієнале?

Жанна Кадирова: Проєкт був обраний на конкурсі, оголошеному міністерством культури. Чому саме ця тема була піднята? Цього року виповнюється рівно 30 років, як Україна віддала ядерну зброю Росії внаслідок підписання (у 1994 році Будапештського. - Ред.) меморандуму. І це був один із поштовхів подумати про історію скульптури, евакуйованої з Покровська на Донеччині у 2024 році. Скульптуру я створила ще у 2019-му. Після перемоги на конкурсі ми повезли скульптуру спочатку містами України, а потім містами Європи. Тому вона є символом ще й біженців з України, які зараз по всьому світу розсіяні. Що цікаво, протягом нашого європейського туру ми в кожному місті зустрічали людей з Покровська.

На бієнале в українському павільйоні є дві локації - в Арсеналі буде показано документацію нашого туру містами, історичні матеріали, пов'язані зі скульптурою. До 2019 року на місці "Оригамі Оленя" стояв військовий літак, який міг переносити ядерну зброю. Дуже символічно, що Україна, обравши шлях культурного європейського розвитку, підписала папери, які мали надавати нам якісь гарантії безпеки. На жаль, ці гарантії не спрацювали.

Головне питання проєкту - що таке гарантії безпеки сьогодні? Що може гарантувати безпеку? Це не тільки про Україну, а загалом про те, що домовленості вже не працюють.

Тобто ваш проєкт має два сенси - з одного боку гарантії безпеки, а з іншого - про людей, які змушені були покинути свій дім…

Звичайно. Коли створювала цю скульптуру, я не могла уявити, що вона проїде 7000 кілометрів до Венеції, що її буде показано у різних столицях Європи. Коли мене попросили розробити декор для парку в Покровську, який ремонтувався, ця скульптура мала зовсім інше значення. Тоді це було просто слідування традиції декорування парків. Фігури тварин встановлювали в різні часи в європейських та радянських парках. Коли мені запропонували попрацювати з цим постаментом, який лишився від літака, я його трошечки переробила, щоб він став схожий на природній схил, і встановила "Оленя". Я розуміла, що у Покровську традиції сучасного мистецтва немає. І мені хотілося, щоб мою роботу люди могли зрозуміти без спеціальної підготовки.

А чому саме "Олень"?

Це серія оригамі. Перша скульптура цієї серії була створена в Івано-Франківську у 2017 році - "Лебідь". Тому йдеться не про конкретну фігуру тварини, а більше про оригамі як техніку. Її сенс для мене полягає в тому, що якщо ти хочеш щось створити, маєш час, інструкцію, то можеш створювати.

Розкажіть про евакуацію скульптури з Покровська. Як це відбувалося?

Евакуацією мистецьких колекцій займалася громадська організація "Музей відкрито на ремонт", яку очолює Леонід Марущак. Він та Ксенія Малих є кураторами Українського павільйону на бієнале. Ми приїздили до Покровська три рази, поки вдалося вивезти скульптуру. Не вистачало документів, потім нам не давали підключення електрики, не було крану. Коли ми забирали скульптуру, до фронту лишалось п'ять кілометрів. Ми забрали цю скульптуру на тимчасове зберігання, а так вона належить місту Покровську.

А потім везли її до Венеції, як ви сказали, сім тисяч кілометрів...

Її везли на вантажівці. По дорозі зупинялися у містах: Варшава, Відень, Прага, Берлін, Брюссель, Ам'єн, Париж. Там показували фільм про евакуацію, робили дискусії, також запрошували українських музикантів, які зараз живуть за межами України. Після бієнале, який завершиться в кінці листопада, олень повернеться в Україну.

А як вплинуло на підготовку вашої участі у бієнале повернення Росії, яка візьме в ньому участь уперше з 2022 року? Як ви сприймаєте це повернення?

Для мене у цьому поверненні нічого нового немає, бо Росія демонструє свою присутність усюди. Те, що вони віддали Болівії свій простір під час минулого бієнале, було, як на мене, першим кроком до повернення. Також ми бачили нещодавні скандали, пов'язані з Олімпійськими іграми, бачимо постійну присутність російського мистецтва на театральних та оперних сценах, в музеях, виставках, кіно. Тому для мене це взагалі не є сюрпризом.

Читайте також: Нормалізація = співучасть? ЄС сперечається щодо Росії в культурі та спорті

Вони просувають тезу про те, що мистецтво поза політикою. Але це точно не можна застосовувати щодо бієнале. Адже тут країни показують національні павільйони і представляють країни. Російський павільйон є спробою нормалізувати війну.

Україна запровадила санкції проти організаторів та учасників російського павільйону на Венеційському бієнале. Щодо акцій протесту - наша команда не планує брати участі, адже для нас важливо максимально сконцентруватися на якості та підготовці до нашого проєкту. Просто не хочемо розбавляти складний сенс проєкту "Гарантії безпеки", адже він, власне, і говорить про наслідки війни, яку розпочала Росія. Наша задача - зробити максимально якісно і донести ідею українського павільйону.

Читайте також: Журі Венеційського бієнале йде у відставку

На вашу думку, Росії вдається просувати свої наративи? І чи західне суспільство звикає до війни?

У Росії багато грошей. Чим більше грошей, тим більше просування. Звичайно, хтось готовий закривати очі, коли йому добре платять. Росія має великий влив у Європі на підконтрольні видання тощо.

Ми хочемо розповісти про те, що Росія прицільно знищує нашу культуру, мову, історію. Маючи медійний вплив, РФ намагається розказувати, що України ніколи не було і нібито ми постійно були частиною Росії.

Ви вже не вперше представляєте свої роботи на бієнале…

Так, у мене був досвід представлення України у групових проєктах у 2013-му і 2015 роках. Потім був досвід участі в кураторському головному проєкті бієнале у 2019 році. Також є PinchukArtCentre, який під час кожного бієнале робить виставки сучасного мистецтва іноземних та українських митців. Цього року я теж беру участь у виставці PinchukArtCentre.

А що будете там показувати?

Проєкт "Біженці". Я багато їздила у 2022-му, 2023-му і 2024 роках по прифронтових територіях і документувала зруйновані об'єкти соціальної інфраструктури - школи, університети, лікарні. У фокусі моїх фотографій були рослини у вазонах: живі, які я забирала з собою, і загиблі, які згоріли.

Якщо дивитися ретроспективно, чи стало уваги до України більше зараз?

Звичайно, коли почалася війна, була велика хвиля. Всі хотіли знати, що у нас відбувається у сфері культури, було багато запрошень. Зараз уваги менше, бо вже звикли, втомилися від війни, переключились на інші питання. Хоча особисто у мене дуже щільний виставковий графік.

Читайте також: Що писали німецькі ЗМІ про війну РФ проти України у 2022 та 2026 роках?

Як живеться митцям в Україні під час війни? Певно, вся творчість зараз про війну?

Після 2022 року теми, над якими я працюю, - виключно війна Росії проти України. Усі мої проєкти пов'язані з цією темою. Люди запрошують мене з цими проєктами - інституції, музеї, галереї по світу. Наприклад, проєкт "Паляниця" вже понад 70 разів був показаний у світі. Це гуманітарний проєкт, завдяки якому я збираю кошти. З продажу цих робіт уже вдалося зібрати понад пів мільйона євро, які направили на фронт.

У ваших знайомих митців і колег, напевно, така ж ситуація?

Хтось робить про війну, хтось - не про війну. Але все одно ми є носіями травми війни. Тому я впевнена, що мистецтво змінилося. Для мене в цій ситуації важливо, що українська культура існує і продовжує генеруватися. Пишеться музика, знімаються фільми, ставляться театральні вистави. Це вже наш супротив, адже продовжуємо створювати цю нову сучасну українську культуру.

Я вважаю, що мистецтво не має бути кон'юнктурним. Якщо ти відчуваєш, що хочеш робити про війну, роби. А якщо думаєш, що так сьогодні модно, це ніколи не спрацює.

За вашими спостереженнями, багато митців залишило Україну? Як це вплинуло на мистецький ринок в Україні?

Ринок і до війни був слабенький. Тому на ринок від'їзд митців ніяк не вплинув. Але, дійсно, повиїжджало багато художників. Якраз європейські країни для художників створили багато програм підтримки. Художники, які не мали умов заробітку або регулярного показу робіт, прийняли ці пропозиції.

Сподіваємось, колись війна завершиться. Як ви уявляєте своє мистецтво після цього?

Я теж дуже сподіваюсь, хоча мені віриться дуже слабо, що ця війна звершиться. До війни у мене був основний фокус - site-specific intervention (художня робота, створена спеціально для конкретного місця і пов'язана з його простором, історією чи контекстом. - Ред.) Тобто я приїздила кудись, знаходила цікаву тему або історію, знаходила локальний матеріал, опрацьовувала його і показувала в публічному просторі - на фестивалі чи в маленькому історичному містечку. Після початку повномасштабної війни я повністю відмовилась від цієї стратегії, більше перемкнулась на Україну, бо на мені лежить відповідальність - доносити через мистецтво меседжі до світової спільноти. Звичайно, хотілося би повернутися до тих довоєнних практик, бо це цікаво. Але наразі я не можу собі цього дозволити.

Читайте також: 14-та Берлінська бієнале: український куратор змінює правила гри