Кафе у Кельні, назване ім'ям президента України, користується великою популярністю. Тут зустрічаються українські жінки з дітьми, які втекли від війни РФ проти України та знайшли притулок у Німеччині.
Біля входу у "Кафе Зеленський" у неділю Фото: seiSTARK
Реклама
Недільними вечорами у барі Bagatelle в одному з районів Кельна людей особливо багато. На відкритому майданчику перед входом гомонять діти, з вікон лунає музика. Спілкуються тут переважно українською. Річ у тім, що в неділю бар змінює свою вивіску на "Кафе Зеленський" ("Café Selenskyj") - назвали його так жіноча благодійна організація seiSTARK, карнавальне об'єднання KG Ponyhof та бар Bagatelle броварні Brauhaus Johann Schäfer. Більшість гостей - жінки з дітьми, які втекли від війни Росії проти України та знайшли прихисток у Кельні у прийомних родинах, гуртожитках чи готелях. Кафе працює з 17 до 21 години.
Кафе в Німеччині іменами політиків зазвичай не називають. Радше навпаки: деяким з них забороняють вхід, як це сталося, наприклад, у Гамбурзі. Там під час саміту G20 у 2017 році понад десяток барів та кафе у знаменитому тусовочному районі Санкт-Паулі з ініціативи дреґ-квін Олівії Джонс (Olivia Jones) заборонили вхід Путіну, Трампу та Ердогану. До слова, таблички з перекресленими зображеннями цих політиків та текстом "популістам і деспотам вхід заборонено" досі висять біля дверей до багатьох гамбурзьких закладів, які взяли участь в акції протесту.
Що ж стосується кельнського "Кафе Зеленський", то його популярність перевершила всі очікування: на недільні зустрічі приходять близько 200 українців, тож тут завжди людно. "Ідея зустрічей у "Кафе Зеленський" - дати біженцям з України можливість зустрітися зі співвітчизниками, обмінятися корисною інформацією, послухати музику, поспівати, потанцювати і бодай на якийсь час відволіктися від думок про війну на батьківщині", - каже Емітіс Поль (Emitis Pohl), керівниця благодійної жіночої організації seiSTARK, назва якої перекладається як "Будь сильною".
"Кафе Зеленський" користується великою популярністю серед відвідувачівФото: seiSTARK
Один вечір у кафе обходиться для організаторів приблизно в п'ять тисяч євро. Меню просте: пироги, тістечка, чай та кава, сосиски з картоплею фрі та прохолодні напої. Дорослим гостям пропонують місцеве пиво "Кельш" та вина. Вся їжа та напої - безкоштовні. Фінансується кафе винятково за рахунок благодійних коштів. Адміністрація Кельна підтримала ідею його створення. Тепер організатори сподіваються і на фінансову підтримку з боку міста.
Жіноча організація допомагає біженцям
За словами Емітіс Поль, об'єднання seiSTARK було створено у Кельні на початку 2022 року, а у березні офіційно зареєстровано. "Ми розпочали активну роботу практично з початком війни в Україні. Наша організація опікується соціально незахищеними жінками - незалежно від їхнього походження, віросповідання, кольору шкіри. Коли почалася війна в Україні, а в Німеччину почали прибувати українські жінки з дітьми, то ми, звісно, вирішили дбати й про них", - розповідає вона в інтерв'ю DW.
Співробітники організації, більшість із яких працюють на добровільних засадах, допомагали влаштовувати українок у німецькі родини, супроводжували їх під час візитів до німецьких відомств, допомагали зареєструватися за місцем нового проживання, подати заяви на допомогу, влаштувати дітей до шкіл. Волонтери і волонтерки seiSTARK збирали і гуманітарну допомогу, яка вирушала безпосередньо до України.
Реклама
Кафе "Vinok" та курси німецької мови
"Сьогодні, через чотири місяці після початку війни, ми опікуємось близько 250-ма українками з дітьми, які проживають у Кельні. Крім "Кафе Зеленський", у нас є ще одне місце зустрічей - кафе "Vinok", яке ми відкрили разом із міською бібліотекою в одному з її приміщень у квітні нинішнього року. Воно працює по п'ятницях з 14 до 17 години", - розповідає Емітіс Поль.
Кафе "Vinok" працює у міській бібліотеціФото: seiSTARK
За її словами, співробітники організації допомагають і індивідуально, наприклад, вагітним жінкам або мамам з дітьми, які мусять звернутися до лікарів. Вони супроводжують їх як перекладачі та надають їм моральну підтримку. "У нас працюють і психологи, які займаються проблемами травмованих війною жінок та їхніх дітей. Днями ми допомогли кільком жінкам влаштуватися на роботу у сфері гастрономії та готельного бізнесу. Ми організували для українок курси німецької мови - окремо для мам та їхніх дітей, загалом у нас проходить 12 курсів німецької мови", - каже керівник seiSTARK.
Під час літніх канікул, коли мами змушені доглядати своїх дітей, жіноче об'єднання організовує для них автобусні екскурсії по місту, його співробітники вирушають з дітьми до зоопарку або до музею шоколаду в Кельні, добровільні помічники ходять з мамами за покупками, показують, у яких супермаркетах можна купити продукти за доступнішими цінами.
Емітіс ПольФото: seiSTARK
"Програма підтримки жінок і дітей з України дуже різноманітна. Нещодавно ми спонсорували кільком жінкам походи в перукарські салони. Для багатьох із них 40 євро за зачіску - надто дороге задоволення. Ми хотіли зробити їм таку радість, адже жінкам дуже важливо добре виглядати", - впевнена Емітіс Поль.
Ляльки-мотанки - у подарунок німецьким сім'ям
Нещодавно українські жінки вирішили подарувати німецьким сім'ям, що прийняли їх, яскраві національні ляльки-мотанки - обереги, зроблені своїми руками. Вони розповіли про це волонтерам seiSTARK, і ті купили необхідні для цього матеріали та аксесуари. Ініціатором цієї ідеї стала киянка Ярослава Литвин із 13-річною донькою Софією, якою опікується Емітіс Поль.
13-річною Софією з Києва опікується Емітіс ПольФото: seiSTARK
"Я сама біженка. 13-річною дівчинкою я одна, без сім'ї, втекла до Німеччини від війни в Ірані. І мені зрозумілі почуття дітей, які пережили обстріли та бомбардування. Коли я побачила Софію, то згадала себе у її віці. Ми дуже потоваришували і намагаємося якнайбільше часу проводити разом. Ідея з ляльками-мотанками мені дуже сподобалася. Це буде чудовою акцією. Жінки з дітьми зможуть під час рукоділля відволіктися від думок про війну і зробити приємне своїм німецьким друзям, які підтримують і допомагають їм", - вважає Емітіс Поль.
Уся допомога та підтримка українських біженців здійснюється за рахунок благодійних та спонсорських внесків. "Ми раді кожному євро, який приходить на наш рахунок, адже від того, скільки у нашому розпорядженні грошей, залежить різноманіття нашої підтримки та допомоги сім'ям біженців в інтеграції у німецьке суспільство", - каже Емітіс Поль. При цьому вона наголошує, що організація seiSTARK допомагає не лише українським біженкам з дітьми, а й усім жінкам, які потребують соціальної підтримки, - мігранткам та місцевим мешканкам.
"Ми раді і жінкам з дітьми з Афганістану, Сирії чи Німеччини, які приходять до "Кафе Зеленський" або до "Vinok", на курси німецької мови, на екскурсії по місту або походи до зоопарку. Наші серця та двері відкриті для всіх, хто потребує нашої допомоги", - каже Емітіс Поль.
Історії українок, які втекли до Німеччини від війни
В умовах війни вони ухвалили складне рішення - залишити свою батьківщину. Деякі з них виїжджали без найменшого уявлення, де шукати притулку. DW поговорила з українськими жінками, які тепер живуть у Німеччині.
Фото: DW
Олександра поїхала з Києва 23 березня. Зараз живе у Бергіш-Гладбаху: "Я хочу додому, але поки не можна. Іноді хочеться все кинути та поїхати до Києва, навіть якщо там бомблять. Тут важко - чужі люди. Я все одно повернуся, коли дозволять. Ми повинні зберегти якнайбільше українських життів, щоб потім відбудувати країну. Ця думка допомагає мені впоратися з ситуацією".
Фото: DW
Її спогади: "15 березня я вирішила, що треба їхати. Поруч підірвали метро. Я прокинулася від того, що стіни трясуться. О 7-й ранку я вийшла і додому більше не поверталася. 23 березня сіла на потяг до Львова. Ночувала у подруги. 26 березня Львів бомбили. Я сиділа в підвалі й думала: "Боже, дай дожити до завтра". У Львові дізналася, що волонтер возить до Богуміна. З Чехії поїхала до Німеччини".
Фото: DW
Олександра народилася у Кіровограді. 19 років жила у Києві. "Я мешкала у хорошому місці, в гарній квартирі, у будинку на Подолі, у старому місті, в історичному центрі. Працювала в IT-компанії", - розповідає вона. На фото: будинок у Києві на проспекті Лобановського, неподалік від бомбосховища, де під час обстрілів перебувала Олександра.
Фото: privat
Про перші дні війни, проведені у підвалі, вона згадує так: "На третій день їжа почала закінчуватися. У мене не було сил навіть гумку для волосся зав'язати. У підвалі був туалет і умивальник, можна було помити посуд, але душ прийняти не можна. У підвалі весь час сидиш, усе затікає". На фото: Олександра на підземному паркмайданчику в Києві.
Фото: Privat
"У Німеччині всі допомагають. Волонтери дали одяг, є гуманітарна допомога, їжа, щомісячна соціальна допомога. Для мене головна проблема - незнання німецької мови. У всіх відомствах без німецької важко. Якби я знала мову, я вже працювала б. У мене лише українська, російська, англійська. Незрозуміло, чи я надовго тут", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Олена виїхала з дітьми з Київської області 10 березня. Нині живе у Кельні: "Я народилася на Донеччині. Авдіївка - моя батьківщина. Ми прожили під обстрілами вісім місяців у 2014-2015 роках. І тут... 24 лютого. Боже, я ніколи б не повірила, що війна... Одну війну закінчили б. Я була в шоці, просто не могла повірити". У селищі Клавдієво-Тарасове Олена жила з 2015 року.
Фото: DW
Про перші два тижні: "У самому селищі російських військових не було. Але поруч Буча, Макарів, Бородянка… Там уже обстріли були страшні. З усіх боків були російські чи українські військові, і вони через нас перестрілювалися. Я вирішила, що краще зберу валізи і поїду. Залишитися - усім ризикувати. Не тільки життям, а й здоров'ям - своїм і дітей. Можуть скалічити, можуть зґвалтувати".
Фото: DW
Олену з дітьми вивезла незнайома сімейна пара своєю машиною. "Чули, що можуть бути російські блокпости: якщо не сподобається машина, може початися обстріл. Стан - груда нервів. Не знала, як посадити дітей. Всередині на задньому сидінні поставили рюкзаки, хоча розуміли, що від куль це не врятує. Виїхали, дякувати Богу, тихо. На дорогах лежали трупи в українській військовій формі".
Фото: DW
"Я перейшла кордон біля Перемишля. Нас відвезли до табору для біженців. У Польщі приймали дуже добре. У таборі були волонтери з різних країн. Звичайні люди на своїх машинах. Знайшла перекладача, він познайомив мене з хлопцями з Німеччини. Пауль і Тім - з Кельна. Я вирішила їхати до Німеччини. На фото: черги за гуманітарною допомогою в Київській області.
Фото: privat
Олена вважає, що їй дуже пощастило. "Раніше ніколи не була тут, але це була єдина країна, куди я хотіла. Пауль і Тім допомогли мені знайти житло. Тут я почуваюся добре і спокійно. Думаю, що ми залишимося в Німеччині. Діти пішли до німецької школи, вивчають мову, я також. Ми уже двічі тікали від війни, хочу, щоб мої діти виросли у спокійній обстановці", - каже жінка в інтерв'ю DW.
Фото: DW
Тетяна поїхала з Харкова 5 березня. Нині живе у Бонні. В Україні вона провела з дитиною три тижні під обстрілами. "Моя 10-річна донька була дуже налякана, часто плакала і весь час питала: "Мамо, я ж тут не помру?" Виїздити було страшно, але дивитись на дитину в такому стані сил більше не було", - розповідає жінка.
Фото: DW
Про свій від'їзд: "До Львова ми дісталися за п'ять днів, звідти - до Польщі. Польські прикордонники ласкаво посміхалися нам, постійно говорили, що ми тепер у безпеці, допомагали нести сумки. Волонтери зустріли нас із іграшками для дітей, гарячою їжею та цілими мішками предметів першої необхідності, пояснювали маршрути до Німеччини". На фото: донька Тетяни у бомбосховищі.
Фото: privat
З Польщі Тетяна з дочкою вирушили до Німеччини: "Ми поїхали з великою валізою та кількома сумками. У Берліні на вокзалі ми ненадовго зайшли в магазин і залишили валізу на платформі. Коли повернулися, її вже не було. У Бонн ми прибули 11 березня. Нас з донькою безкоштовно поселили у невеликій кімнаті в готелі".
Фото: DW
Тетяна вдячна Німеччині та іншим європейським країнам за допомогу: "Хоча я перебуваю в безпеці, серце моє залишилося у Харкові, з рідними та близькими мені людьми. Щовечора я читаю новини про те, що знову бомбардували, що знову когось поранили і є убиті. Щоранку обдзвонюю тих, хто залишився, у сподіванні, що дадуть відповідь, скажуть, що з ними все добре".
Фото: DW
Під час зйомок донька Тетяни ховалась під ковдрою. "Моя дочка займається з психологом, у неї психологічна травма. Вона запитує, чи не нападе Росія на Німеччину. Нещодавно ми йшли вулицею і почули петарди. Вона притулилася до мене і кричала, що треба ховатися. Мої аргументи на неї не діють. Коли вона залишається в номері одна, то нерідко ховається у ванній", - розповідає жінка.
Фото: privat
Інна розповідає, що до Німеччини вона з Ксенією приїхала до знайомих, які запропонували тимчасово зупинитися у них. Діти навчаються зараз у своїх українських школах у режимі онлайн. Жінки вдячні усім, хто надавав їм допомогу житлом та речами, каже Інна.
Фото: DW
Ксенія та Інна виїхали з Одеси. "Ми живемо у незнанні, не маємо гадки, що далі буде. Ми чудово розуміємо, що нам доведеться відновлювати свою країну. Зрозуміло, що довгий час не буде роботи, постраждала економіка, до цього всі українці готові. Але ж якби якісь терміни були, а так виходить, що ніхто не розуміє, що далі робити, це найскладніше", - кажуть вони.
Фото: DW
В інтерв'ю DW Ксенія згадує: "24 лютого пролетіло над нашим будинком. Швидше за все, збивали ракети. Ми досі боїмося цих звуків. Діти можуть їх забути, але ми ніколи не забудемо. У місті почалася паніка. У магазинах люди змітали усе, на заправках - черги. Я зателефонувала кумі. Ми побігли купувати продукти, памперси. Спали всі у нас вдома в коридорі на підлозі. На машині виїхали до Придністров'я".
Фото: privat
У Придністров'ї Ксенія та її кума Інна прожили два тижні. "Через те, що Придністров'я надто проросійське, чоловіки сказали нам їхати звідти, - каже Інна. - Дорогою зламалася машина, ночували в Румунії, Угорщині, Австрії. У Відні волонтери на вокзалі допомогли з безкоштовними квитками. З Відня ми вже потягом їхали до Німеччини". На фото: сумки, з якими Інна та її син приїхали до Німеччини.
Фото: DW
Інна (на фото) хоче повернутися до Одеси. Ксенія додає: "Страшно, хочеться додому, ми тут гості, а їхати не можна, чоловік категорично не дозволяє. Я була кілька разів на межі, коли хотілося просто повернутися, незважаючи на війну. Я ніколи не виїжджала зі свого міста. Якби чоловік був зі мною, я б, можливо, по-іншому почувалася. Він удома, патрулює нашу вулицю".
Фото: DW
20 фото1 | 20
Втеча з Гостомеля через Бучу й Ірпінь - історія однієї сім’ї
