Коли у 2022 році я вимушено переїхала до Лондона з донькою, якій ще не було двох років, я серед іншого з'ясувала, що історія про дуби для Вестмінстерської зали - найстарішої зі збережених частин Вестмінстерського палацу, у якому засідає британський парламент, - вигадка.
"Горизонт планування, ґрунтовність, надійність, сталість"
Байка, яку я на зорі моєї корпоративної кар'єри в ранніх 2000-х неодноразово чула у переказах і читала в соцмережах людей від бізнесу, оповідала, що буцімто у 1904 році була потреба замінити частину балок, що тримають дах Вестмінстерського холу. Усі нібито дуже збентежилися питанням, де взяти дуби відповідного віку та розміру, адже для побудови оригінального даху 600 років тому використали дерева, яким на той час було 600 років. Підняли документи і звернулися до попереднього постачальника, мовляв, спитати не болить. А там їм і кажуть - звісно, ми ще 600 років тому висадили гай дубів і зарезервували його для вас, адже знали, що вам треба буде через 600 років міняти балки!
Байка, власне, мала би бути про те, що бізнес варто будувати на піклуванні про свого клієнта навіть через 600 років, про горизонт планування, ґрунтовність, надійність, сталість…
Насправді ж балки дійсно міняли, і один з новообраних депутатів тогочасного парламенту, сер Джордж Коуртхоуп - нащадок підрядника з дубів, який їх постачав 600 років тому, - підказав, у якому лісі в Сассексі можна знайти дуже старі дерева, що були молодими дубками в час, коли рубали деревину на балки оригінального даху. Там їх, зрештою, і придбали. Потім, 30 років по тому, він виголосив промову в Палаті Громад про дуби, що тримають дах над ними і мають понад 600 річних кілець. Це був 1938 рік. Тепер ми знаємо те, чого тоді не знав лорд, - через кілька років світ сколихнуло таким лихом, що дубів та давніх родів у ньому сильно поменшало. Зокрема це лихо максимально прокотилося землями України. А зарезервований гай - так, чиста вигадка запопадливих мотиваційних спікерів.
"Люди знають, де були і що робили їхні сім'ї у 1500-х та 1600-х роках"
Можливо, я раніше не фокусувалася на цьому аж так, але опинившись у Лондоні, я потрапила в якийсь світ зарезервованих гаїв, у тяглість життя, якої не бачила ніколи до того (до речі, якщо вас тригерить, що я живу в Лондоні - повірте, це не тригерить і не бісить нікого сильніше, аніж мене саму, і облишмо це питання прямо тут).
Чомусь саме тут, як ніде, а я мешкала й бувала в багатьох країнах на різних континентах, відчувається ота сталість.
Люди знають, де були і що робили їхні сім'ї у 1500-х та 1600-х роках. Люди мають листи, сукні і пасма волосся, мальовані портрети і пізніше - фотокартки предків та знають їх всіх на імена і хто першим в роду отримав вищу освіту десь у 1700-х. Мають промальовані, детальні, розлогі генеалогічні дерева. Деякі, хоча й не всі, на додачу до цього мають банківські рахунки, поля, гаї та нерухомість, хоча, якщо чесно, я не знаю, що важливіше.
Читайте також: Таня Малярчук: Фантомний біль орхідей
"Нічого нашого там не було"
Коли у 2010-му в Україні помер мій дід, з моїх рук вислизнула остаточно та дещиця матеріальної родинної пам'яті, яка в нас була, а заразом і двокімнатна квартира і старе авто, яке я, до речі, своїм коштом реставрувала. Бабуся померла раніше, у 1995-му, і дід одружився вдруге - практична й запопадлива жінка знайшлася дуже швидко, сама подзвонила, прийшла і залишилася. Пам'ятаючи ті часи й те, як ми всі виживали, я думаю, що вона була супермотивована, і мій дід, навіть з якоюсь бонусною військовою пенсією, мав у цьому об'єднанні чисто прагматичний резон.
Історію далі не буду переказувати в деталях, бо в кожного другого з моїх знайомих є схожа: діти діда чужу бабу не поважали і не любили, а діти тої баби жили десь далеко і на бабу в них часу не було, тому баба мала снагу і натхнення доглядати діда і годити йому, а його діти - ні. Тож коли дід став уже старий і кволий, він з незначного примусу, але і з почуттям справедливості все майно відписав чужій бабі. Чужа баба по смерті діда помстилася за нелюбов тим, що не пустила в хату його дітей чи онуків забрати навіть фотографії, дідові нагороди, бабусині коробочки з дитячими речима її доньок, книжки чи посуд (правда, потім намагалася продати моєму двоюрідному братові машину).
Далі ця історія стає страшною: за кілька років чужа баба впала на вулиці, її забрали до лікарні, і там вона лежала два тижні практично без догляду, без ліків і без їжі, обдзвонюючи по мобільному, який подарував їй ще мій дід, тих з колишніх колег і знайомих, хто ще лишився живий, і благаючи принести їй йогурт і щось попити. Уже постфактум нам розповіли, що була вона тоді жахлива: облисіла, вкрилася виразками та пролежнями і важила кілограмів тридцять, бо хворіла і не мала лікування та догляду.
Особисто я вважаю, що жодна квартира і жодне непорозуміння чи ворожнеча такого порядку не варті того, щоби голодною й у виразках на самоті помирала будь-яка людина. Діти чужої баби з'їхалися, аж коли вона померла - оформлювати спадщину, ту саму нашу, власне, квартиру. Вони сказали, що ніяких книг, фотографій і взагалі нічого нашого там не було.
Тоді я думала собі так: це нічого, адже мої дід з бабою теж не мали ніякої родинної пам'яті. Один лише знімок маленького діда в сукенці на руках у матері, яка через два роки віддасть його і двох старших дітей іншій жінці і більше ніколи не побачить - мала причини, ніхто навіть точно тепер не знає, як її звали. І 0 фотографій з дитинства бабусі, але натомість дитяче фото її батька, польського шляхтича, на руках старших сестер.
Потім були революція (мінус прапрадід), розкуркулення (мінус прапрабабка і всі сиблінги прабабки), Перша світова, репресії (мінус прадід), Голодомор (пропетляли, на диво), репресії (мінус інша прапрабабка), Друга світова, радянський союз* (мінус багато інфи про прапра- з обох боків) і виживання на межі голоду в 1990-х.
"Ми мали бути першим поколінням без війни"
Але в мене, думала я, так не буде. Ми мали бути першим поколінням без війни. Хіба Чорнобиль, і то ніхто точно не знав, чи він дійсно чимось загрожує у тривалій перспективі. Ми жили в поганенькій, але незалежній, вільній і адекватній країні, яка залишиться на своєму місці, і я вірила, що можу почати накопичувати пам'ять (і що вже казати - майно) для своїх нащадків. Буває нульовий пацієнт, а я буду нульовий предок, - думала я. Після мене все буде гаразд, і всі будуть в безпеці, а життя ставатиме краще і краще. Не засуджуйте, мені було 25, і я вірила в історії про зарезервовані 600 років тому дубові гаї.
І от я потрапила у світ, де до людей з іншого континенту в гості приїздить син від другого шлюбу колишнього чоловіка їхньої бабусі з сім'єю, бо хоч чоловік і колишній і розійшлися вони з бабусею так собі, але на Різдво всі всім шлють листівки і загалом, це ж одна сім'я. Ці люди нічого не знають про те, як за двокімнатну квартиру в панельці на Пасічній бути готовим перегризти комусь горло чи лишити когось помирати наодинці. Разом з тим, всі ці люди мають заповіти, нормально оформлюють свої частки, коли слід, і не бояться обговорювати такі речі - бо так робилося вже 600 років, нормальна практика.
Я не знаю, чи хтось до мого діда взагалі у нашій родині мав заповіт, бо, здається, ніхто, крім його батька, не помер своєю смертю. Зате я знаю купу карколомних історій від киримли, які народилися десь у Сибіру, чи від людей, які переїхали до Криму в 1950-х і до них - справедливо, що ж, - прийшли з рушницями у 1993-му, знаю євреїв, у яких з родини у 30 осіб вижила одна дівчинка (ви теж знаєте, їх дуже багато), а ще переселених німців, розкуркулених селян і купу людей, у яких бабуся чи дідусь з дитбудинку. І дуже мало людей, у яких велика дружна сім'я. В мого прапрадіда, до речі, було два млини в Коростені, на одному й іншому вигині ріки, і вся земля між ними. 1905-го його зарубали шаблею на очах у дітей, бо хотіли забрати в нього коней, а він не давав. Родинні переповідки свідчать, що це були поляки, але я ніяк не можу добрати, що за поляки могли тоді забирати в населення коней у Житомирській губернії, ну та бог із ними. Якийсь збройний загін, хто завгодно це міг бути у 1905 році.
"Роки й роки жесті"
У 2015-му я, натхненна книгами "Мабуть, Естер" Каті Петровської (це про оту велику єврейську родину, з якої вижило випадково одне-двоє, і про намагання реконструювати цю пам'ять та події через покоління) і "Мрець у бункері" Мартіна Поллака (це про те, що коли автор став дорослим, то довідався, що його батько, якого вбили у 1950-х буцімто під час пограбування, був одним з очільників СС, начальником концтабору і таке інше, і вся родина по батьковій лінії загалом і далі плюс-мінус тих же поглядів - реконструкція того, як вони такими стали, або, читай, як це взагалі можливо), вирішила розвідати історію і свого роду.
Однак минуло пів року і триста баксів, заплачених найкращим фахівцям, і я почала писати художню книжку "Мій дід танцював краще за всіх" (з цією книжкою авторка у 2021 році отримала премію Центральної Європи Angelus. - Ред.), тому що бабусин батько був польський шляхтич, який пустив всі родинні статки на бронепоїзд для Лєніна (викреслений з історії в Польщі), а потім у 1937-му, коли поїзд зробив свою справу, був убитий у таборі за доносом (мінус інформація про його участь у революції та звитяги, бо ж ворог народу), а потім у 1950-х реабілітований за клопотанням діда-героя Другої світової за відсутністю складу злочину (мінус інфо. про донос і про те, як він взагалі опинився в таборі), а діда мама віддала чужій тітці, а батько, хоч і довго жив і вмер своєю смертю, але був, здається, неписьменний, а ще вони були з Донбасу, звідти, де все згоріло ще 2014-го, і в 2015 році це була самопроголошена "ДНР" і дістати звідти якісь архівні дані було неможливо, і зараз, як ми розуміємо, краще не стало. На додачу, бабусині молодші сестри, завдяки тому, що бабусин чоловік реабілітував їхнього батька, отримали вищу освіту і виїхали працювати, ясно ж, в маскву*. І хоча ми з їхніми нащадками і були близькі, їздили в гості туди і сюди, і я спілкувалася і дружила зі своїм троюрідним братом, моїм ровесником, але десь у 2013-му в них усіх сталася якась гостра вєлікоросія головного мозку, коротше, з анексії Криму ми з ними не розмовляли і вже ніколи й не будемо. Тож якщо вони щось пам'ятали і знали, або зберегли, то теж пиши пропало.
Тоді, опустивши руки в намаганнях дізнатися щось, окрім застільних розповідей, прикрашених і призабутих, про своїх предків, я, пригадую, з іронією подумала, що колись вірила, що ми мали бути першим поколінням без війни і що з мене мало щось початися. Однак знову не вийшло. А тепер я взагалі в Лондоні, без нічого. Моя дитина бачить тата раз на рік і розповідає в лондонській школі рідною англійською, що на роботі він убиває росіян(служить у лавах ЗСУ. - Ред.), щоби в неї була своя країна.
То про яку школу великого роману, традицію літератури, сервісу, бізнесу, про яку сталість світоглядів, стилю, культури, про які гаї, інтер'єри, професійні династії чи хоча б про елементарне базове почуття безпеки, яке є запорукою нормального, не тваринного ставлення людей одне до одного, може йтися, якщо нас винищували, українську мову забороняли, носіїв думки розстрілювали, катували, рубали чи засилали у вічну мерзлоту, а решті полірували мізки всюдисущою пропагандою, і так - кілька сотень років.
Роки й роки жесті, що могли би стати просто річними кільцями в дубовій балці під чиїмось, можливо, навіть моїм, родинним дахом, якби поруч із нами не було росії*.
*Авторську орфографію збережено
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.