Подейкують, що необмежена толерантність може призвести до занепаду традицій, моралі та звичного укладу життя. Що ж, якщо у вас, як і в мене, смикається око, коли таке подейкують - то у мене для вас погані новини. Бо як би не потребували апдейту деякі уявлення про традиції, мораль та "звичний" уклад життя, але необмежена толерантність може призвести, на жаль, лише до занепаду самої толерантності в суспільстві й більше ні до чого.

Чому? Як це працює? О, дуже просто. Це коли люди з расистськими, сексистськими, гомофобними чи, наприклад, мізогінними поглядами озброюються фразою "Будьте толерантні й до нашої позиції також".

Читайте також: Ірена Карпа: Коронавірус і ЛГБТ

Коли сусід каже: "Поважайте моє право вважати, що місце жінки передусім на кухні та з дітьми вдома". Коли колишні однокласниці та однокласники пишуть у Facebook: "Не зазіхайте на наше право називати геїв збоченцями, свобода слова забезпечує нам право казати "збоченці, збоченці, збоченці". Коли знайомі з Чикаго говорять: "Чорні самі за власним бажанням збираються в гетто і стають гангстерами, залиште у спокої наше право ставитися до них, як до підозрілих і небезпечних, бо такі вони і є". І всі вони хором додають: "Ви ж за толерантність? То будьте толерантні до нашої думки! Що, слабо, бо вона відрізняється від вашої?" За цим неминуче слідує діагноз: "Ви просто боїтеся інакшості..." І суперлогічний висновок: "...бо самі знаєте, що насправді не праві".

Були в такій ситуації?..

На місці, де точка зору "Наша думка правильніша за вашу" зустрічається з точкою зору "Всі різні, всі рівні", залишається тільки купка трупів прихильників другої точки зору, і далі уже ніяка толерантність неможлива у принципі. Розумієте, лев, зіткнувшись з антилопою, неминуче перемагає - не тому, що правий, а просто тому, що антилопа, по-перше, не створена й не оснащена для того, щоби вбивати лева, а по-друге - їй це триста років не треба, вона просто хоче, щоби він її не чіпав. Лев краще оснащений і значно мотивованіший, навіть якщо вся на світі правда і справедливість на боці антилопи. Так буде завжди.

Чи... ні? У цьому полягає парадокс толерантності. І загалом запорука можливості її існування як такої.

У 1945 році (тобто не вчора і не на соросівські гранти з рук чіпованих за допомогою 5G-вишок представників ЛГБТ-спільноти) Карл Поппер у своїй праці "Відкрите суспільство та його вороги" писав: "Необмежена толерантність неминуче мусить призвести до зникнення толерантності взагалі. Адже якщо ми поширимо толерантність на тих, хто є нетерпимим, якщо ми не будемо готові захищати толерантне суспільство від зазіхань нетерпимості, то нетерпимі просто винищать всіх толерантних і всю толерантність разом із ними". Далі, до речі, у тому ж абзаці він пропонує приготуватися до сили супроти раціональних аргументів, бо нетерпимі не можуть за визначенням чути і сприймати раціональних аргументів, а навчені натомість відповідати кулаками й кулями.

Насправді Карл Поппер написав про це ще багато, але уже в 1960-х і 1970-х різні добрі люди виокремили зі складних роздумів Поппера і підсумували головне, що й назвали "парадоксом толерантності": для того, щоби зберегти толерантне суспільство, ми маємо навчитися бути нетолерантними до нетолерантності.

Читайте також: Андрій Бондар: Байдужість як шанс, або Нещасні проти нещасливих

З одного боку, у світі з цим стає дедалі простіше: у нас є декларації й конвенції, де перелічені всі права людини, які мають бути дотримані. І там немає права на те, щоби геї робили свої справи тихо вдома і мої діти їх не бачили чи права на те, щоби жінка виконувала домашні обов'язки, оберігала дітей та дбала про них, безвідмовно виконувала подружні обов'язки в ліжку, а у вільний час, звичайно, хай робить, що хоче, але в межах пристойності, або права на те, що лише добрі християни можуть бути патріотами України чи навіть права на те, що хай просто чорні діти вчаться з чорними, а білі з білими, бо ми завжди так робили. Ще у нас є, наприклад, міжнародний класифікатор хвороб від ВООЗ, і там всі охочі можуть переконатися, що гомосексуальність, відмова дати згоду на секс жінкою чоловікові на підставі того, що він чоловік, а вона жінка, чи небажання розмножуватися не є захворюваннями.

З іншого, занадто багато людей вивчили словосполучення "свобода слова" та "повага до інакшої точки зору", але забули засвоїти, де саме закінчуються їхні свобода та варта поваги "інша точка зору". А вони закінчується там, де починаються задокументовані та ратифіковані у правовому полі права інших людей, зокрема, право на недоторканість, честь і гідність.

Усі мають незаперечне право висловлюватися, думати, робити висновки і хотіти чогось - для себе. Усі можуть і мусять брати на себе відповідальність за те, щоби вирішувати, де їхнє місце, з ким навчатися, жити, спати, одружуватися, бути сусідами, друзями чи однодумцями.

Проблеми, однак, починаються тоді, коли хтось вигадує собі право вирішувати за інших (чорних, євреїв, жінок, дітей, чоловіків, осіб, які обрали собі гендер, відмінний від біологічної статі, неодружених, бездітних, належних до іншого чи жодного взагалі віросповідання тощо) і вимагає поваги, уваги, ефіру та толерантності до цього права.

Парадокс толерантності полягає в тому, що таке право не є можливим, а навіть припущення про те, що вибір способу життя і системи переконань однієї людини є настільки більш правильним, що може унеможливлювати реалізацію легальних прав інших людей, є злочинним. І до цього не може бути жодної толерантності, ніколи.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.