Семеро жінок йдуть берегом уздовж Дніпра. У руках тримають кораблики, складені з паперу. Всередині - листи до їхніх чоловіків, загиблих на війні. Жінки відпускають кораблики у воду, дивлячись, як їх відносить течією.

Так виглядає зустріч групи психологічної підтримки із назвою "Коханий, я живу". Розмірковуючи над сенсом цієї фрази, 42-річна Таїсія Удод відчуває роздратування. "Бо я не хочу без нього жити", - каже жінка, йдучи з річки.

Таїсія прожила зі своїм чоловіком Євгеном шість років. "Ми зустрілись на бальних танцях. Він запропонував разом танцювати", - згадує вона. Чоловік працював на заводі "Запоріжсталь", жінка - в університеті. Разом вони виховували двох дітей Таїсії.

Коли почалося повномасштабна війна, Євгена мобілізували на Донеччину. "Я вже тоді плакала. У мене була депресія, я приймала ліки", - розповідає Таїсія. Вона не бачила чоловіка понад рік. Зрештою, він отримав відпуску, і подружжя змогло провести час разом. Та незабаром після повернення на фронт Євген зник зі зв'язку. Два тижні він пролежав під завалами будівлі, куди влучила російська авіабомба.

Таїсія сподівалась, що Євгена дістануть живим. Та зрештою побратими привезли його тіло. "Перші два місяці зі мною цілодобово хтось був. Я була на ліках, - згадує жінка. - Потім мене відправили в реабілітаційний центр. Чи стало мені краще?.. Принаймні, я вийшла на роботу".

Рідні непокоїлися через стан Таїсії та знайшли для неї психологиню - Вікторію Геращенко, яка із 2014 року безкоштовно допомагає військовим, ветеранам та їхнім родинам. Після індивідуальних консультацій Вікторія запросила Таїсію до групи підтримки для жінок, які втратили чоловіків на війні.

Читайте також: "Підтримати, але не зробити вразливим". Психологічна допомога на фронті

Лист коханому

Групова психотерапія передбачає вісім зустрічей, по одній раз на тиждень, пояснює психологиня Вікторія Геращенко. Перша половина зустрічей присвячена загиблим чоловікам і пам'яті про них. Сьогодні жінки зібрались уже втретє. У будинку біля Дніпра вони обговорювали свої почуття, пишучи листи до загиблих чоловіків.

"Я написала, як за ним сумую", - ділиться 43-річна Ганна Большакова. "Він не боявся смерті, - продовжує жінка. - Він кілька разів запитував, як я буду жити, якщо його не стане. Я не хотіла про це говорити. І тепер про це шкодую".

"У нас дуже рідко співпадали вихідні", - із жалем згадує своє подружнє життя Ганна. Вона - кравчиня, її чоловік Андрій працював на вогнетривкому заводі. Вони були разом п'ять років. Перед початком повномасштабної війни Андрій записався до тероборони. Хоча міг уникнути служби за станом здоровʼя, додає Ганна. "Якщо всі будуть сидіти вдома, хто нас захищатиме?" - казав їй чоловік.

На другий день повномасштабного вторгнення Росії в Україну Андрій поїхав на фронт на перетині трьох областей - Запорізької, Дніпропетровської та Донецької. А Ганна разом із дорослою донькою виїхала за кордон. Та за пів року повернулась додому. "У будь-який час його може не стати, - думала про свого чоловіка жінка. - Я хочу його побачити".

Андрій час від часу приїздив додому. Востаннє - коли проходив військово-лікарську комісію, щоб демобілізуватися. "Він втомився", - каже Ганна. Проте чоловік не встиг закінчити процедуру і повернувся на фронт. Незабаром Ганна отримала звістку про його загибель.

"Було дуже важко. Я запалювала свічку і дивилась на його фотографію. Здавалось, ніби він мене торкається, - згадує жінка. - Я кожен день плакала, але продовжувала ходити на роботу. Могла працювати - і плакати. Кудись іти - і знову плакати".

Андрій загинув від наїзду на міну, разом із ним був командир, також запоріжець. Його дружина Світлана написала Ганні. Жінки листувались, підтримуючи одна одну, а згодом зустрілись і разом пішли у групу підтримки. "Треба спілкуватись із дівчатами, - запевняє Ганна. - Тут я відчула, що я не сама. І дівчата з часом почали посміхатися". Крім цього, жінка пішла на плавання і в спортзал. "Зараз можу сказати, що мені стало легше, - каже Ганна. - Можу сказати, що я живу. Звикаю жити інакше".

Читайте також: "Я прийшов у військо вільною людиною, а став кріпаком". Як військові звільняються зі служби

Сімейні традиції

Відпустивши у воду кораблики, жінки повертаються в будинок. Вони готуються до спільної вечері, розкладаючи на столі домашню їжу. Таким було домашнє завдання від психологині - приготувати улюблену страву свого чоловіка.

"Які традиції були у вас в родинах?" - питає Вікторія, коли усі всідаються за стіл. У відповідь жінки жваво обговорюють, як у них вдома був організований побут і що вони робили на свята.

"Ми, на жаль, не встигли започаткувати традиції , - каже 38-річна Вікторія Завгородня, коли до неї доходить черга. - Ми планували у річницю знайомства ходити на пірс, де був наш перший поцілунок. Але не встигли".

За столом западає мовчанка. "Ми познайомились за пів року до війни. Одружилися - за місяць до війни. Потім пʼять місяців жили в різних країнах. Потім бачились раз на тиждень. Ми дуже мало побули разом", - із сумом говорить Вікторія. "Але Саша залишив яскравий слід", - підбадьорює саму себе жінка.

"Ваш слід вже скоро буде бігати", - підхоплює Таїсія. Вікторія посміхається - зараз вона доглядає пʼятимісячного сина Романа. Він народився вже після смерті її чоловіка Олександра.

Вікторія - художниця-декораторка, чоловік працював будівельником. Він пішов служити у березні минулого року - після того, як Вікторія виїхала за кордон. "Я не хотіла цього. Але не сперечалась", - згадує жінка. Коли вона повернулася додому, чоловіку дали відпустку. "Ми влаштували собі шалений тиждень", - із посмішкою згадує Вікторія. Олександр служив спочатку на Запорізькому напрямку, згодом - на Херсонщині. "Там, на островах, він і загинув. На жаль, я цього навіть не відчула", - каже Вікторія.

Жінка була на шостому місяці вагітності. Ще до загибелі чоловіка вони встигли дізнатися стать дитини і разом обрати імʼя - вирішила назвати сина Романом. "Я кожен тиждень їздила на кладовище. І тепер про це жалкую", - каже Вікторія. У її вагітності почалися ускладнення. Дитина народилась у важкому стані і наступні два тижні пролежала в реанімації.

Вже за три місяці Вікторія повернулась на роботу. Крім того, вона почала шукати психологічну допомогу і зрештою опинилась у групі підтримки. "Тут мене розуміють. І я розумію дівчат. Нас об'єднує спільне горе", - каже Вікторія. Вона вважає, що змогла пережити втрату. "Мене врятував мій син. Я в нього одна, але я хочу, щоб він ріс, як усі діти, - розмірковує жінка. - Я живу попри все".

Читайте також: "Горе - як море". Репортаж із табору, де психологи працюють із сиротами війни

Історія проєкту

Процес групової психотерапії складається не лише із горювання, а й з відновлення, пояснює психологиня Вікторія Геращенко. "Аби жінки не йшли звідси зі своїм горем", - додає психологиня. Кожна зустріч закінчується активністю на кшталт спільної вечері, малювання, майстер-класів з йоги або макіяжу. До проведення занять залучають самих учасниць.

Якщо перші зустрічі присвячені загиблим чоловікам, то решта - самим жінкам і їхньому майбутньому, каже Вікторія. Жінки беруть участь у двох фотопроєктах. На початку зустрічей фотографуються із речами своїх чоловіків, а під час завершення - самі. "Наша мета - аби жінки не лише несли гідну памʼять про своїх чоловіків, але й не забували про себе", - зазначає донька Вікторії Ярина, місцева громадська діячка і співорганізаторка цього проєкту. Вона придумала йому назву - "Коханий, я живу". "Це про силу, рух і відновлення", - пояснює Ярина. "Про надію на це відновлення", - додає Вікторія.

Проєкт розпочався навесні цього року. Напередодні Ярина зустрілась із подругою родини - 27-річною Альоною Прокопенко. За пів року до того Альона втратила свого чоловіка Іллю. Він помер у лікарні від тяжких травм, отриманих на фронті в Запорізькій області. "Це дуже страшно - коли все твоє житті лежить в урні, кілограми чотири вагою. Ти тримаєш її в руках і не можеш повірити, що це сталося саме з тобою. Якоюсь частиною себе я померла разом із ним", - розповідає Альона, коли ми зустрічаємося в кав'ярні в центрі Запоріжжя.

Ілля служив в АТО із 2014 до 2017 року. У цивільному житті займався власним бізнесом. Альона - візажистка. Вони були разом п'ять років. "Друзі навіть жартували, що ми, як брат і сестра, ніби виросли разом", - згадує жінка. Коли Іллі не стало, вона замкнулась у собі. Та згодом почала шукати спілкування із жінками, які мають схожий досвід, і долучилась до одного з таких чатів. "Спочатку мені стало трохи краще, адже я зрозуміла, що я не одна, - згадує Альона. - Але там я помітила, як багато жінок варяться у своєму горі - ніби ходять по колу і не можу із нього вийти".

Альона вирішила допомогти їм і водночас собі. "Я хотіла донести думку: якщо тебе не стане, хто про нього пам'ятатиме?" - каже жінка. Вона запропонувала Ярині організувати захід для таких жінок. Ярина порадилась із мамою, психологинею Вікторією. Вона сказала, що один захід не має сенсу. Натомість виникла ідея започаткувати групу підтримки, що складається із регулярних зустрічей і подальшого супроводу.

Альона стала учасницею першої групи - разом із ще п'ятьма жінками. "Лише за пів року я почала по-справжньому переживати свою втрату, а не намагатися від неї сховатись", - зізнається Альона. Зібрати учасниць для першої групу було досить складно, каже Ярина, яка взялася за організацію проєкту. "Як показала практика, дуже багато жінок капсулюються у своєму горі -  вони нікуди не виходять, ні з ким не контактують", - пояснює це Вікторія. За її словами, чимало жінок подавали заявки на участь у групі підтримки та зрештою не приходили. Водночас звертаються жінки із інших міст - питають, чи є там подібні заходи.

Супровід

Безкоштовні групи підтримки для жінок загиблих військових проводять і в київській філії Veteran Hub, організації, яка допомагає військовослужбовцям, ветеранам та їхнім родинам, розповідає керівниця послуг мережі Ольга Кучер. У Києві та Вінниці жінкам можуть надати індивідуальну психологічну допомогу в офлайн-форматі. Крім того, існує лінія підтримки, куди можна додзвонитися із інших населених пунктів.

За словами Ольги, найчастіше жінки загиблих військових звертаються у Veteran Hub із питаннями, повʼязаними із виплатами, спадщиною та вшануванням памʼяті. "Інколи запит щодо психологічної допомоги є не таким очевидним. І в нашій компетенції - відчути і зрозуміти, що вона потрібна, навіть якщо це юридична консультація", - зазначає Ольга.

"Важливо, щоб людина просто знала, що тут її можуть підтримати, - додає психологиня київської філії Дарина Таран. - У нас є окремі фахівці, які займаються супроводом. Вони можуть періодично подзвонити і просто запитати, як людина. Для багатьох важливий сам факт того, що хтось цим цікавиться".

За спостереженнями засновниць проєкту "Коханий, я живу", жінки загиблих військових часто почуваються покинутими. "А ми показуємо їм свою небайдужіть", - каже психологиня Вікторія Геращенко. Проєкт існує за кошти їхньої родини. Влітку вони зібрали другу групу підтримки, третя розпочалася в кінці листопада. "Водночас у груп немає завершення", - каже Вікторія. Вона супроводжує дівчат і після цих зустрічей.

Жінки й самі зустрічаються на каву або келих вина, каже учасниця першої групи Альона Прокопенко. "Мене мотивують успіхи дівчат. Хтось приходить із макіяжем, хтось починає ремонт, хтось планує подорож. На це приємно дивитись. Бо коли ми починали, на них не було обличчя", - згадує жінка.

Після групової терапії вона також відчула бажання жити далі і повернулась до роботи. Та нещодавно, за рік після загибелі чоловіка, Альоні діагностували депресію. Цього разу вона не замкнулась - звернулась до психотерапевтки і почала приймати антидепресанти. "Я просто намагаюсь прожити ще один день", - додає Альона.