Ми завертаємо на третій рік великої війни, за цей час ми звикли до обстрілів, руйнації, загибелі, депортації, катувань, зґвалтувань, непевності у майбутньому, емоційної втоми, відчуття самотності, але водночас до віри й надії на Збройні сили України.
Все це з передовиць і заголовків, від яких починали сильніше битися серця, від страшенної гордості до нестерпного болю перейшло у текст дрібним шрифтом, у якому ми всі живемо: хтось продовжує читати кожне слово, хтось ці слова щодня пише, хтось закриває очі у сподіванні, що все це коли-небудь завершиться і що все це його безпосередньо не зачепить.
І про це щасливе і швидке завершення люди часто чують і від президента України Володимира Зеленського, який мовить з інтонацією непохитного наступу. Це створює картину з похибками, людина починає вірити в це і погано сприймає тих, хто говорить про проблеми, про обов'язкову мобілізацію, про важливість і для виживання, і для продовження життя, і для планування марафонного сприйняття воєнного стану.
Про це, власне, зазначається у нещодавній статті Financial Times, де мова йде про щоденні відеозвернення українського президента та комунікаційну політику, яка здійснюється на всіх рівнях державної влади в Україні. Ми героїчно рухаємося вперед, не відступаємо, фактично, не маємо втрат, єдині й солідарні мчимо до перемоги, і не можна цей настрій розхитувати жодним словом, що сіє сумнів, вказує на помилки, на проблеми внутрішньої політики та зовнішньої підтримки.
Хто несе відповідальність за невдачі на фронті?
Якщо аналізувати публічні виступи політиків та політикинь, наближених до партії та Офісу президента України, можна побачити намагання розділити відповідальність. Це не поділ на військових та цивільних. Це поділ на неефективних військових командувачів та ефективних політиків, яким військові заважають наближати перемогу і мир. І цей поділ дуже шкідливий у принципі, а в умовах воєнного стану особливо.
За поразки та важке просування, за загибелі й "неефективні наступи" відповідальність покладається на бойових генералів, а от за політичним керівництвом, попри те, що за Конституцією президент є і верховним головнокомандувачем Збройних сил України, залишаються вдалі перемовини, виступи, наснажливі й мотивуючі промови, що мають засвідчувати про те, що навіть у думках немає полишення бодай метра рідної землі, а якщо так відбувається, це можна виправити змінами військового командування.
На мій погляд, це дуже хибна комунікація. Попри всі обставини, чесність дуже важлива. Якщо її немає, а замість неї проголошується викривлена реальність, то одного дня просто не буде жодного шансу мобілізувати людей на боротьбу. І годі переконувати себе та інших, що такої проблеми ніколи не виникне.
Пробудження відповідального дорослого
Про війну важко говорити лише звучанням бравурних маршів та заспокійливого муркання. Це небезпечно і безвідповідально, бо сприяє інфантилізації суспільства, колисає оцю внутрішню дитину замість того, щоб пробуджувати відповідального дорослого.
Бо коли йдеться про боротьбу за суб'єктність, потрібно, щоб свою суб'єктність відчувала кожна людина, для якої країна є не просто місцем тимчасового проживання і випадкового народження. Суб'єктність не повинна бути приспана.
В епоху інформаційної відкритості приховувати правду про війну - це навіть наївно, але попри це дуже багато людей орієнтується не на реальність, а на звичні голоси, що лунають з відеороликів та телевізійного марафону.
Читайте також: Кольорова несвобода: чому в Україні знову закривають доступ журналістів до війни
Військові - це звичайні люди
Якщо тисячі разів певною мірою "дегуманізувати" військових, із найкращих мотивів називати їх "боженьками", "котиками" тощо, залишати без ротації, без можливості переведення, без можливості реабілітації та усвідомлення їхньої людськості, втоми, героїзму, інші чоловіки й жінки вирішать, що у них "лапки", а боротися за життя мають ці "спеціально навчені Боги", що от-от принесуть у руках переможні оберемки та запакують всю росію* в чорний пакет.
А якщо цього всього не відбудеться в найближчому майбутньому, це вже буде не емоційна втома від війни, а в рази гірший стан. Нашому народові притаманна віра в магію, але не варто цими бравурними заявами щодня перетворювати нас на росіян та росіянок, що сподіваються на "щуку", "скатєрть-самобранку" та "золоту рибку". Ми бачимо, чим цей підхід завершується.
Ми всі маємо залишатися людьми. Дорослими людьми, готовими до спротиву, до того, щоб підміняти тих, хто потребує відпочинку, до правди про війну.
*Авторську орфографію збережено.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.