Свою першу поїздку до Києва та Москви на посаді глави МЗС Німеччини Анналена Бербок завершила успішно. Але справжнє "бойове хрещення" їй ще належить пройти, вважає Роман Гончаренко.
Реклама
До чого дійшло: німці вмовляють росіян не нападати на українців. Так похмуро жартували в Україні під час анексії Криму у 2014 році і потім у ході переговорів щодо Донбасу. На жаль, зараз це знову актуально, що показав і перший візит нової глави МЗС Німеччини Анналени Бербок (Annalena Baerbock) до Києва та Москви. Завдання - запобігти новій війні. Особлива напруга перед поїздкою була пов'язана не лише зі стягнутими до українського кордону російськими військами та погрозами Заходу з боку РФ.
Яких тільки не було очікувань щодо можливого словесного протистояння між Бербок та російським міністром закордонних справ Сергій Лавровим! Чи виставить досвідчений кар'єрний дипломат свою молодшу і не дуже досвідчену в зовнішній політиці німецьку колегу в поганому світлі, як він зробив це торік з главою європейської дипломатії Жозепом Боррелем? Чи буде між ними обмін звинуваченнями, як із попередником Бербок Гайко Масом (Heiko Maas)? Чи говоритиме Бербок з Лавровим таким жорстким тоном, як вона це робила на ток-шоу?
На диво нічого цього не сталося. На спільній пресконференції у вівторок, 18 січня, у Москві Бербок пішла на вербальне роззброєння, підкреслювала спільність сторін у питаннях культури та бізнесу, впевнено та спокійно доносила свої політичні меседжі. Вона закликала до діалогу та дипломатії у конфлікті Росії та України та не уникала критики на адресу російської внутрішньої політики. Так, Бербок згадала, хоч і мимохідь, опозиціонера Олексія Навального, який відбуває термін у колонії, та нещодавно закриту рішенням суду правозахисну організацію "Меморіал".
Особливо приємними для Лаврова, мабуть, були її слова про те, що Німеччині й надалі буде потрібен російський газ. Питання про спірний газопровід "Північний потік-2", який Бербок критикувала, перебуваючи в опозиції, міністерка вміло обійшла, вказавши на коаліційний договір партій, які сформували уряд ФРН, та європейські енергетичні правила. Це розумно, адже врешті-решт Бербок хоче налагодити діалог із росіянами.
Її виступ у Москві дуже нагадував стиль попередньої канцлерки Німеччини Анґели Меркель (Angela Merkel) щодо Росії: діловий, з повагою, але з чіткою критикою. Це заслуговує на визнання. Лавров, у свою чергу, утримався від своїх звичних шпильок, повторив відому позицію Кремля і просигналізував готовність до поліпшення відносин із Берліном, які останнім часом опустилися до найнижчої точки. Очевидно, Москва не зацікавлена в тому, щоб одразу ризикувати відносинами з новим федеральним урядом.
Попри очікування нинішня поїздка до Києва та Москви не стала справжнім, як писали німецькі ЗМІ, "бойовим хрещенням" для Бербок - воно ще чекає попереду. Але візити у будь-якому разі стали початком традиційної човникової дипломатії. Вже найближчими днями глава МЗС ФРН збирається разом із французьким колегою знову вирушити до України, цього разу на схід до фактичної лінії фронту. Потім вона хоче відновити зустрічі у "нормандському форматі". Зараз Бербок заклала основу цього шляху, і можна лише сподіватися, що в неї вийде.
Можливо, пам'ять про історію їй допоможе. Як в Україні, так і в Росії міністерка закордонних справ згадала про похмурі сторінки німецького минулого, пов'язаного зі злочинами проти українців та росіян. У Києві вона цим обґрунтувала чергову відмову на прохання України про постачання німецької зброї. Це правильне рішення. Німеччині слід чинити на Росію сильніший економічний тиск, а не постачати Києву зброю, що стало б подарунком для російської пропаганди.
Україна в майбутньому справедливо дедалі частіше вказуватиме на те, що відповідальність Німеччини за злочини нацистів проти всіх народів СРСР стосується не лише Москви, а й Києва. Іншими словами: з огляду на історичну відповідальність, Берлін повинен поводитися більш активно. Можливо, німці справді єдині, хто може втримати Росію від війни з Україною.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції та Deutsche Welle загалом.
Коротка історія російсько-українського протистояння
Конфлікт Росії та України сягає корінням в історію. Його суть - Кремль не визнає незалежності України. DW нагадує про ключові події новітньої історії, що передували загостренню ситуації між країнами.
Фото: DW
Розпад Радянського Союзу і створення СНД
У грудні 1991 року Україна разом із Росією та Білоруссю закріпила розпад СРСР. Москва, очевидно, розраховувала зберегти вплив за допомогою СНД та постачання дешевого газу. Але вийшло інакше. РФ та Білорусь створили союзну державу, Україна дедалі частіше дивилася на Захід. На фото - Леонід Кравчук, Нурсултан Назарбаєв, Борис Єльцин і Станіслав Шушкевич під час офіційного заснування СНД в Алмати.
Фото: dpa/picture-alliance
Спадок СРСР та Будапештський меморандум
Україна успадкувала від СРСР майже мільйонну армію та третій у світі ядерний арсенал. Від ракет Київ відмовився, передавши їх Росії в обмін на економічну допомогу та гарантії безпеки (Будапештський меморандум 1994 року). Поки Захід не відповідав Києву взаємністю і не збирався інтегрувати її до своєї структури, реакція РФ виглядала стриманою.
Фото: David Brauchli/AP Photo/picture alliance
Росія визнає кордони України з Кримом
Пострілів не було, якщо не брати до уваги інцидент зі стріляниною у повітря 1992 року, коли сторожовий корабель ЧФ підняв прапор України і пішов із Севастополя до Одеси. Росія перші 10 років була слабка економічно, а чеченські війни забирали ресурси. Розділивши Чорноморський флот і підписавши у 1997 році "Великий договір", РФ визнала кордони України, включаючи Крим. На фото: Севастополь, 1992 рік.
Фото: Sergei Supinsky/dpa/picture alliance
Тріщини в радянській дружбі: конфлікт навколо Тузли
Перша велика дипломатична криза між Москвою та Києвом відбулася за президенства Володимира Путіна. Восени 2003 року РФ раптово почала будувати дамбу в Керченській протоці в напрямку українського острова Тузла. Київ сприйняв це як спробу переділу кордонів. Конфлікт було вирішено після особистої зустрічі президентів. Будівництво припинили, але задекларована дружба двох країн отримала перші тріщини.
Фото: Valeriy Solovyov/dpa/picture-alliance
Помаранчева революція
На виборах президента України 2004 року РФ активно підтримала проросійського кандидата Віктора Януковича, але "помаранчева революція" не допустила його перемоги на тлі звинувачень у фальсифікації. Президентом став прозахідний Віктор Ющенко. Його перемога стала відправною точкою до політичних змін у РФ. Вони спрямовані на недопущення того, що в Москві називають "кольоровими революціями".
Фото: Sergey Dolzhenko/picture-alliance/dpa
Перекриття газового крану у 2000-х
За часів президентства Ющенка РФ двічі перекривала Україні газовий кран - у 2006 та 2009 роках, що призвело до перебоїв транзитних поставок до Європи.
На фото 2009 рік: співробітник "Газпрому" на газовимірювальній станції "Суджа", за 200 метрів від українського кордону, Курська область, РФ.
Фото: Maxim Shipenkov/dpa/picture alliance
Обіцянки членства у НАТО
Ключова подія сталася у 2008 році. На саміті НАТО в Бухаресті президент США Джордж Буш спробував надати Україні та Грузії План дій з підготовки членства в альянсі (ПДЧ). Путін різко виступив проти, Москва дала зрозуміти, що не визнає повністю незалежність України. У результаті ФРН та Франція заблокували план Буша. Україні та Грузії, було обіцяно членство в НАТО, але без дати.
Фото: Vladimir Rodionov/dpa/picture-alliance
Курс України на Євросоюз
Оскільки швидко просунутися до НАТО не вдалося, Київ взяв курс на економічну інтеграцію з ЄС. Влітку 2013 року, за кілька місяців до можливого підписання угоди про асоціацію з ЄС, РФ почала тиск, майже перекривши на кордоні експорт з України. Уряд Януковича заявив про призупинення підготовки до підписання угоди. Це викликало масові протести в Україні, Янукович у 2014 році втік до Росії.
Фото: Getty Images
Анексія Криму
У Києві виник вакуум влади, у березні 2014 року Росія анексувала Крим. Це було поворотним моментом, початком неоголошеної війни. На фото: російські військові в Криму (Сімферополь, березень 2014 року).
Фото: Filippo Monteforte/AFP/Getty Images
Війна на Донбасі
Одночасно російські та місцеві напіввоєнні структури дали поштовх сепаратизму, були проголошені "народні республіки" в Донецьку та Луганську, якими керували люди, що приїхали з РФ, у формі без розпізнавальних знаків. Київ реагував повільно, чекав на президентські вибори наприкінці травня й лише потім зважився на масштабне застосування сили. На фото: танк бойовиків у Донецьку, 2015 рік.
Фото: REUTERS/Maxim Shemetov
Поява "нормандського формату"
На початку червня 2014 року у Франції на заходах з нагоди 70-х роковин висадки союзників у Нормандії новообраний президент України Петро Порошенко вперше зустрівся з російським колегою Путіним за посередництва лідерів Німеччини та Франції. Так виник "нормандський формат".
Фото: Bundesregierung/Bergmann/dpa
"Іловайський котел"
Улітку 2014-го українська армія почала тіснити сепаратистів, але наприкінці серпня Росія, як стверджує Київ, масштабно застосувала на Донбасі свою армію. Москва це заперечує. Українські сили зазнали поразки під Іловайськом, що стало піком конфлікту. Активні бойові дії по всій лінії фронту закінчилася підписанням у вересні в Мінську угоди про припинення вогню, яка була швидко порушена.
Фото: Reuters
Позиційна війна триває
На початку 2015 року сепаратисти перейшли у широкий наступ. Київ знову звинуватив Москву у застосуванні армії без розпізнавальних знаків, РФ знову все заперечувала. Українські сили зазнали поразки в районі вузлового міста Дебальцеве, яке їм довелося поспіхом залишити. Тоді за посередництва ФРН та Франції було підписано Мінськ-2. Жоден з його пунктів повністю не виконаний.
Фото: Andriy Andriyenko/AP/dpa/picture alliance
Скупчення військ на кордоні
У 2021 році трапилося нове загострення. Росія двічі скупчує свої війська біля західних кордонів: навесні та восени. Українська та західна розвідки повідомляють про загрозу можливого вторгнення РФ в Україну. Аби розрядити обстановку, на Заході пройшла низка міжнародних переговорів. Однак РФ вимагає гарантій невступу України в НАТО і дає знати, що поки відводити війська вона не збирається.