У грудні 1991 року Україна разом із Росією та Білоруссю закріпила розпад СРСР. Москва, очевидно, розраховувала зберегти вплив за допомогою СНД та постачання дешевого газу. Але вийшло інакше. РФ та Білорусь створили союзну державу, Україна дедалі частіше дивилася на Захід. На фото - Леонід Кравчук, Нурсултан Назарбаєв, Борис Єльцин і Станіслав Шушкевич під час офіційного заснування СНД в Алмати.

Україна успадкувала від СРСР майже мільйонну армію та третій у світі ядерний арсенал. Від ракет Київ відмовився, передавши їх Росії в обмін на економічну допомогу та гарантії безпеки (Будапештський меморандум 1994 року). Поки Захід не відповідав Києву взаємністю і не збирався інтегрувати її до своєї структури, реакція РФ виглядала стриманою.

Пострілів не було, якщо не брати до уваги інцидент зі стріляниною у повітря 1992 року, коли сторожовий корабель ЧФ підняв прапор України і пішов із Севастополя до Одеси. Росія перші 10 років була слабка економічно, а чеченські війни забирали ресурси. Розділивши Чорноморський флот і підписавши у 1997 році "Великий договір", РФ визнала кордони України, включаючи Крим. На фото: Севастополь, 1992 рік.

Перша велика дипломатична криза між Москвою та Києвом відбулася за президенства Володимира Путіна. Восени 2003 року РФ раптово почала будувати дамбу в Керченській протоці в напрямку українського острова Тузла. Київ сприйняв це як спробу переділу кордонів. Конфлікт було вирішено після особистої зустрічі президентів. Будівництво припинили, але задекларована дружба двох країн отримала перші тріщини.

На виборах президента України 2004 року РФ активно підтримала проросійського кандидата Віктора Януковича, але "помаранчева революція" не допустила його перемоги на тлі звинувачень у фальсифікації. Президентом став прозахідний Віктор Ющенко. Його перемога стала відправною точкою до політичних змін у РФ. Вони спрямовані на недопущення того, що в Москві називають "кольоровими революціями".

За часів президентства Ющенка РФ двічі перекривала Україні газовий кран - у 2006 та 2009 роках, що призвело до перебоїв транзитних поставок до Європи. На фото 2009 рік: співробітник "Газпрому" на газовимірювальній станції "Суджа", за 200 метрів від українського кордону, Курська область, РФ.

Ключова подія сталася у 2008 році. На саміті НАТО в Бухаресті президент США Джордж Буш спробував надати Україні та Грузії План дій з підготовки членства в альянсі (ПДЧ). Путін різко виступив проти, Москва дала зрозуміти, що не визнає повністю незалежність України. У результаті ФРН та Франція заблокували план Буша. Україні та Грузії, було обіцяно членство в НАТО, але без дати.

Оскільки швидко просунутися до НАТО не вдалося, Київ взяв курс на економічну інтеграцію з ЄС. Влітку 2013 року, за кілька місяців до можливого підписання угоди про асоціацію з ЄС, РФ почала тиск, майже перекривши на кордоні експорт з України. Уряд Януковича заявив про призупинення підготовки до підписання угоди. Це викликало масові протести в Україні, Янукович у 2014 році втік до Росії.

У Києві виник вакуум влади, у березні 2014 року Росія анексувала Крим. Це було поворотним моментом, початком неоголошеної війни. На фото: російські військові в Криму (Сімферополь, березень 2014 року).

Одночасно російські та місцеві напіввоєнні структури дали поштовх сепаратизму, були проголошені "народні республіки" в Донецьку та Луганську, якими керували люди, що приїхали з РФ, у формі без розпізнавальних знаків. Київ реагував повільно, чекав на президентські вибори наприкінці травня й лише потім зважився на масштабне застосування сили. На фото: танк бойовиків у Донецьку, 2015 рік.

На початку червня 2014 року у Франції на заходах з нагоди 70-х роковин висадки союзників у Нормандії новообраний президент України Петро Порошенко вперше зустрівся з російським колегою Путіним за посередництва лідерів Німеччини та Франції. Так виник "нормандський формат".

Улітку 2014-го українська армія почала тіснити сепаратистів, але наприкінці серпня Росія, як стверджує Київ, масштабно застосувала на Донбасі свою армію. Москва це заперечує. Українські сили зазнали поразки під Іловайськом, що стало піком конфлікту. Активні бойові дії по всій лінії фронту закінчилася підписанням у вересні в Мінську угоди про припинення вогню, яка була швидко порушена.

На початку 2015 року сепаратисти перейшли у широкий наступ. Київ знову звинуватив Москву у застосуванні армії без розпізнавальних знаків, РФ знову все заперечувала. Українські сили зазнали поразки в районі вузлового міста Дебальцеве, яке їм довелося поспіхом залишити. Тоді за посередництва ФРН та Франції було підписано Мінськ-2. Жоден з його пунктів повністю не виконаний.

У 2021 році трапилося нове загострення. Росія двічі скупчує свої війська біля західних кордонів: навесні та восени. Українська та західна розвідки повідомляють про загрозу можливого вторгнення РФ в Україну. Аби розрядити обстановку, на Заході пройшла низка міжнародних переговорів. Однак РФ вимагає гарантій невступу України в НАТО і дає знати, що поки відводити війська вона не збирається.

"Бійці в однострої, касці і бронежилеті виглядають немов лицарі в обладунках", - каже Тілль Маєр. "Однак вони такі самі люди, як і ми з нашими почуттями і переживаннями. Те, як цей боєць подбав про свого пса, вбравши його у теплого кожуха - дуже зворушливе тому свідчення", - зазначає фотограф. Пси в окопах - не рідкість. Вони попереджають про небезпеку, є вірними друзями і... відлякують щурів.

У Широкиному поблизу Маріуполя доводиться пересуватися між будинками під прицілом ворога. Перш ніж перебігти у безпечне місце, бійці висувають у вікно або з-за рогу цей манекен, який вони знайшли у знищеній крамниці. "Кожна дірка на манекені могла бути смертельною кулею. Це життя у постійній напрузі, яке дуже виснажує зсередини", - каже Маєр. (Фото: Широкине, осінь 2017 року)

"У зруйнованій школі, де вчилися діти, відчуваєш особливий сум від того, скільки понівечила ця війна", - каже Тілль Маєр. (Широкине, літо 2019 року)

Вадим проводив німецькому фотографу "екскурсію" по колишньому курортному селищу Широкине, де до війни був у відпустці. Невдовзі боєць загинув. Це фото, зроблене Маєром, співслужбовці і вдова згодом помістили на пам'ятну плиту на могилі Вадима. "Зустріч з ним мене вразила. Після п'яти років на фронті у нього не було жодної ненависті", - каже Маєр. (Широкине, літо 2019 року)

"Я ще ніде не бачив стільки людей, які палили би цигарку за цигаркою, як в окопах цієї війни. Це - наслідок постійного нервового напруження. Один раз необережно висунув голову з окопу - і тебе більше нема", - каже Тілль Маєр. Від цього окопу поблизу шахти Бутівка на околицях Донецька до позицій ворога лише кілька десятків метрів. (Літо 2018 року)

"Із солдатом Іваном я познаймився, коли йому був 21 рік. На той момент він був вже три роки на війні, куди він пішов добровольцем. Можна сказати, що у своєму житті він мало що бачив крім війни", - зазначає Маєр. На його переконання, підтримка початку нового життя тих, хто повертається з Донбасу, - один з найбільших викликів для України. (Шахта Бутівка, 2018 рік)

Ніде на лінії фронту позиції української армії та сепаратистів не розташовані так близько одна проти одної, як поблизу колишньої шахти Бутівка. У це місце Тілль Маєр приїздив не раз. "Від бліндажа на цьому фото до позиції ворога - лише 40 метрів. Важко собі уявити, як проводити під прицілом місяці і роки", - зазначає фотограф.

Попри те, що на лінії зіткнення тижнями панує тиша, стрілянина може відновитися у будь-який момент. На цьому фото боєць стріляє у напрямку сепаратистів, виявлених в тилу біля Широкиного.

Порятунок від дощу і холоду цей молодий боєць знайшов у цьому незвичайному плащі. "У цьому плащі багато років тому служив у радянській армії мій батько", - пояснив хлопець. У перші роки війни на Донбасі бійці, яким не вистачало належного спорядження, викручувалися як могли. Згодом ситуація стала кращою, каже Маєр.

Сліди і рани цієї війни Тілль Маєр знаходить не лише на Донбасі, але по всій Україні. Це фото він зробив на Личаківському цвинтарі у Львові, де мати поховала свого сина, полеглого в бою. Його тіло вона півроку шукала, оббиваючи всі можливі пороги і зрештою знайшла, лише самотужки поїхавши до зони бойових дій.

Міни і снаряди, що не розірвалися, будуть загрозою для мирного населення десятиліттями, навіть якщо ця війна таки колись закінчиться, каже Тілль Маєр.

У напівзруйнованих селищах поблизу лінії зіткнення залишилися жити лише самотні старі люди. До них часто не доїжджають жодні служби і єдина відрада - зустріч з волонтерами і співробітниками благодійних організацій. (Селище Кам'янка поблизу Авдіївки, Донецька область)

Старі люди, що залишилися у Кам'янці, навіть після тривалого затишшя, знову і знову потрапляють під обстріли. Найчастіше вони відбуваються вночі. Ця жінка регулярно проводить ночі при свічках, у підвалі своєї хати. Її потрет став частиною виставки Тілля Маєра, присвяченої життю цивільного населення у зонах конфліктів по всьому світу.

"Я ніде не бачив таких доглянутих вулиць і дворів, як у Авдіївці. Люди, які залишилися жити на лінії фронту, здається, дбають про своє місто - ніби на зло війні. Ці люди вражають своєю незламністю", - розповідає Тілль Маєр.

Тілль Маєр вже 12 разів був у зоні бойових дій на Донбасі. "Ця війна - це ганьба для Європи", - каже журналіст і фотограф. Він планує у Німеччині серію виставок, аби нагадати німцям про війну, що вже більше семи років триває зовсім поряд.