Друга війна в Нагірному Карабасі завершена. Формальний її переможець - президент Азербайджану Ільхам Алієв. Він підписав з вірменським прем'єром Ніколом Пашіняном і російським президентом Володимиром Путіним заяву про припинення воєнних дій. Це не є остаточним врегулюванням карабаської проблеми. У регіон приходять російські миротворці. Вони будуть розміщені вздовж лінії зіткнення в Нагірному Карабасі та вздовж Лачинського коридору, який з'єднує самопроголошену республіку з Вірменією. Хто від цього виграє?
Кінець війни в Карабасі
Підписана заява не є класичним міжнародним договором. Але головного вдалося досягти - це зупинити воєнні дії. Більше не будуть гинути солдати й мирні жителі з обох боків. Не буде й етнічних чисток на найбільш щільно заселеній вірменами частині Нагірного Карабаху, вони не переходять зараз під контроль Азербайджану. З гуманітарної точки зору будь-який мир - це успіх.
Як компенсацію за готовність припинити воєнні дії азербайджанський лідер Ільхам Алієв отримав екстериторіальний, по суті, коридор у Нахічевань і Туреччину через територію не Карабаху, а власне Вірменії. При цьому Баку не відмовляється від бажання відновити повністю свій контроль над усіма територіями. "Немає жодного статусу Карабаху", - тріумфував у своєму зверненні до нації Ільхам Алієв.
Йому є чому радіти. Його влада в країні тепер майже абсолютна. Азербайджанський президент був наступником свого батька на цій посаді. Тепер, навіть якщо Алієв-молодший закріпить у країні династичне правління, навряд чи хтось - після таких воєнних успіхів - ризикне протестувати.
Вірменія отримує тільки мир. Її втрати, не тільки людські, дуже великі. Вона позбавляється більшої частини тієї азербайджанської території, яка фактично контролювалася нею після війни 1990-94 років. Якби офіційний Єреван пішов на мирну угоду раніше, наприклад навесні 2020 року, то, швидше за все, зберіг би контроль над майже всією територією Нагірного Карабаху і регіоном, який забезпечував безпеку Лачинського коридору. Принаймні вважається, що саме це пропонував Пашиняну Кремль.
Туреччина, яка активно підтримала в цій війні Азербайджан, буде з'єднана з ним коридором суходолом через Нахічевань, а також отримає визнання свого впливу в регіоні. За словами президента Алієва - і право брати участь разом з Росією в миротворчій операції.
Читайте також: Що розпалює війну між Вірменією та Азербайджаном за Нагірний Карабах
Тактичний успіх Кремля
Кремль домігся в ситуації, що склалася, максимум можливого. Щоправда, в межах імперської зовнішньої політики, яку сповідує Володимир Путін і його оточення. В їхній системі координат успіх полягає в тому, що Росія домоглася присутності своїх військ на територіях і Вірменії, і Азербайджану. У Вірменії - це військова база і війська ФСБ, в Азербайджані (і Нагірному Карабасі) - миротворчий контингент чисельністю майже 2000 осіб.
З урахуванням того, що прикордонні війська ФСБ Росії повинні взяти під контроль транспортний коридор Нахічевань-Азербайджан, виходить, що Кремль контролюватиме повністю і вірмено-іранський кордон, як передбачалося планом, представленим у 1992 році американським дипломатом Полом Гоблом і названим його ім'ям. Власне, з урахуванням контролю над двома коридорами (з Карабаху до Вірменії і з Нахічеваня в західні райони Азербайджану), а значить, і двома кордонами Вірменії, Росія отримує контроль над цією країною в цілому. Дехто вже говорить, що з 10 листопада 2020 року Вірменію можна називати "російським протекторатом" на Кавказі.
Здавалося б, це дипломатичний успіх. Майже без втрат (хоча не можна забувати про збитий російський гелікоптер Мі-24 і двох його загиблих пілотів) Кремль встановлює контроль над стратегічним регіоном. До того ж, Вірменія з союзника перетворюється на васала, чого Путін довго і безуспішно домагався від Пашиняна.
Читайте також: Угода щодо Карабаху: в Єревані протестувальники вимагають відставки Пашиняна
Стратегічна поразка Росії
Але якщо вийти за межі імперської свідомості, то розумієш, що Кремль намагається видати поразку за перемогу. По-перше, за підсумками війни Москва втрачає такого вірного союзника як Вірменію. З Нагірним Карабахом це була сильна регіональна держава. Причому дедалі більш стабільна, країна, яка самостійно вирішує проблеми своєї демократизації і зміцнення влади. А тепер - ослаблений сателіт.
Крім того, втрачені симпатії значної частини вірмен. Путін універсально вміє навчити сусідні народи, вікових союзників Росії, її побоюватися або просто ненавидіти. Ефект може бути подібний до українського або білоруського. В Єревані вже відбуваються масові заворушення. І все це, можливо, заради того, щоб прибрати особисто неприємного російській владі прем'єра Нікола Пашиняна.
По-друге, тепер на мапі з'являється нова точка, де можуть гинути російські солдати. Статус Нагірного Карабаху не закріплений, війна може поновитися. Це не кажучи про можливість партизанської війни з обох сторін. Лише три роки тому було сорокаріччя з дня першого теракту в московському метро, який здійснили аж ніяк не ісламісти, а вірменські націоналісти.
По-третє, це нове невелике навантаження на російський бюджет. По-четверте, відбувається закріплення на Кавказі історичного супротивника Росії - Туреччини. Ердоган піде, а вплив залишиться. Все це більше схоже на тактичний виграш при стратегічній поразці. Або, інакше кажучи, на перемогу Путіна і програш Росії.
Автор: Іван Преображенський - кандидат політичних наук, експерт з Центральної та Східної Європи, оглядач низки ЗМІ.
Коментар висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle загалом.