Хоча наказ про евакуацію частин Білої армії та цивільних осіб з Криму був відданий 11 листопада 1920 року, підготовка до неї розпочалася ще в квітні - згідно з секретною вказівкою штабу генерала Врангеля. Восени 1919-го з Севастополя пішли морем французькі та грецькі частини Антанти, і Збройні сили Півдня Росії (так вони називалися офіційно) залишилися без підтримки. Керченський півострів ще утримували, але ситуацію на фронті оцінювали реалістично. Для перевезення, як вважали на початку, 60 тисяч людей до Константинополя пропонували підготувати плавзасоби в портах Севастополя, Ялти, Феодосії та Керчі, - з необхідним запасом пального та продовольства. Відповідним чином були розподілені по цих містах і військові частини.

Читайте також: Другий суд над Стусом? Чому Медведчук вимагає заборонити книжку про поета-дисидента

Але дуже швидко стало зрозуміло, що ані суден, ані вугілля не вистачить, адже евакуювати доведеться, за новими підрахунками, до 100 тисяч людей, включаючи і цивільних біженців. Та й флот, особливо транспортні судна, були не в найкращому стані. Але і ці цифри виявилися хибними. Насправді впродовж п'яти днів, 12-16 листопада 1920 року, військовими та цивільними суднами, тральщиками, дрібними катерами, буксирами, рибальськими баркасами та навіть підводними човнами, загалом 126, до Константинополя евакуювали близько 146 тисяч людей. Із них, як зазначалося у зведенні штабу французької ескадри, яка забезпечувала безпеку російської флотилії, 29 тисяч людей були цивільними.

Чи була паніка?

У численних радянських фільмах (згадаймо, приміром, "Служили два товариші") евакуацію "білих" з Криму показували як панічну втечу, збожеволілий натовп, повний хаос, тисняву… Очевидці подій змальовують зовсім іншу картину. "Перше, що хочеться зазначити, це відсутність паніки", - писав, приміром, Петро Бобровський, відомий у минулому соціал-демократ, який побував у засланні в царські часи і став міністром праці в Кримському уряду. "Чудово проведеною" назвав евакуацію і французьких верховний комісар Дам'єн де Мартель.

Одразу ж після того як генерал Врангель, правитель "білого" Півдня Росії, віддав 11 листопада наказ про евакуацію з Криму, почалася спланована та підготована його штабом заздалегідь операція. До портів почали стягуватися похідним порядком військові частини, вантажились на військові лазарети, які стояли біля причалу, розподілялися цивільні біженці… У наказі Врангеля йшлося про евакуацію "всіх, хто розділяв з армією її хрестовий шлях, сімей військовослужбовців, чинів цивільного відомства з їхніми родинами та окремих осіб, яким могла б загрожувати небезпека в разі приходу ворога".

Читайте також: Надгробники як будматеріал, або Як радянська влада знищувала єврейські поховання у Львові

Військові частини "білих", які прикривали перешийки, відірвалися від частин Червоної армії та швидкими переходами рушили у призначені для них порти евакуації. Одна з дивізій кубанських козаків не встигла дійти до Феодосії: транспорт уже вийшов у море, - і тоді Врагнель дав радіотелеграму в Керч, де завантаження ще тривало: хоч заріж дочекатися і завантажити кубанців". Їх дочекалися.

Головна проблема евакуації з Криму

Величезна заслуга в організації цієї швидко та грамотно проведеної евакуації належить віцеадміралу Михайлу Кедрову, який командував евакуаційною флотилією. У минулому він був особистим флаг-офіцером адмірала Макарова, потім помічником військового міністра Тимчасового уряду, став відомий як фахівець з морської артилерії. Цікавою є, до речі, і його подальша доля: в еміграції, у Франції, він здобув попри солідний вік другу - цивільну - вищу освіту, став інженером. А в листопаді 1920 року Кедров залишив Севастополь лише після того, як евакуація завершилася, і відправився на катері спочатку до Ялти, а потім до Феодосії, де вона ще тривала.

Зрозуміло, абсолютно бездоганно така безпрецедентна масова евакуація відбутися не могла. Окремі ексцеси були: і дружин на березі лишали, і зайвий багаж у море викидали, і по канатах на борт забиралися, - але йдеться саме про окремі випадки, і вони стосувалися людей невійськових, які розгубилися від страху та зовсім не уявляли, що на них чекає попереду.

Читайте також: Німецька історикиня про радянську анексію країн Балтії

Головна проблема була інша. Уже в наказі про евакуацію йшлося про неминучу "велику скупченість на пароплавах" та інші "тяжкі випробування", які чекають на "тих, хто від'їжджає з меж Росії". Реальність виявилася ще більш серйозною: тих, хто побоювався помсти "червоних", було набагато більше, ніж очікувалося. Пароплави були перевантажені, всі палуби, трюми, містки були забиті людьми.

Під андріївським прапором

Білий офіцер Всеволод Саханєв згадував: "Люди спали всюди, де було місце: на мокрих палубах, у брудних трюмах і біля кіптяви труб". Генерал-лейтенант Абромов, ветеран російсько-японської та Першої світової війн, один із керівників Білого руху, розповідав, як визначав на око, здалеку, завантаженість пароплавів: він дивився, чи є якийсь рух на палубі, чи ні. Якщо люди рухалися, значить, судно ще не було завантажене до межі.

На пароплаві "Саратов", розрахованому на максимальне число пасажирів 1860 людей, було понад сім тисяч, майже в чотири рази більше за норму. Перевантажені до межі були й інші судна: на "Мрії" перебували понад шість тисяч людей, на "Володимирі" - 12600. Санітарно-гігієнічні умови - жахливі. Не вистачало продовольства та води. У військових частин було харчування лише на добу, у решти, як правило, - взагалі нічого. Щоправда, у деяких кают-компаніях офіцери пиячили, гримів грамофон, танці під фортепіано, але це, знову ж таки, винятки.

За безпекою флотилії стежили французи. Вони наполягали, аби російські кораблі підняли французькі прапори, але віцеадмірал Кедров відмовився спускати андріївські. Зрештою домовилися про компроміс: на щоглах підняли французькі прапори, на кормі лишилися андріївські.

Червоний терор у Криму

Розповідь про евакуацію буде неповною, якщо не згадати про тих, хто не зумів чи не захотів відправлятися в еміграцію: колишніх військовослужбовців, представників дворянства та інтелігенції, діячів небільшовистських партій. Багато хто повірив зверненню Реввійськради Південного фронту Червоної армії, в якому йшлося: "Ті, хто чесно і добровільно перейшов на бік Радянської влади, не буде покараний. Ми гарантуємо повну амністію…". Але Ленін, дізнавшись про це, одразу ж роздратовано телеграфував Фрунзе: "Вкрай здивований поступливістю умов… Потрібно розправитися безкарно". А в Джанкої ревком РКП(б) закликав: "Заб'ємо наглухо труну буржуазії, яка вже подихає!".

І одразу після того як Червона армія увійшла в Крим, почалися масові розстріли тих, кого більшовики зараховували до класових ворогів. Червоний терор був санкціонований згори, а на місцях його здійснювала "пятаківська трійця": Розалія Землячка, Бела Кун та очільник "трійці", видний діяч партії Георгій Пятаков. За офіційними радянськими даними, лише у великих містах Криму було розстріляно 56 тисяч людей. Відомий емігрантський письменник Іван Шмелєв та історик Сергій Мельгунов наводять дані щодо всього Криму: 120 тисяч жертв. У "Червоній книзі комунізму" французьких істориків, яка вийшла 1997 року і включає відкриті після краху соцтабору архівні дані, йдеться у зв'язку з цими подіями про "найбільш масові вбивства на весь час Громадянської війни".