Штурм Широкиного почався 10 лютого 2015 року - за два тижні після обстрілу Маріуполя бойовиками "ДНР", під час якого загинули десятки цивільних. Силам АТО вдалось відсунути лінію фронту на кілька кілометрів східніше Маріуполя - від лютого 2016 року Широкине повністю контролюється українськими військовими. Бої за Широкине стали останньою значною наступальною операцією українських сил за час війни.

За інформацією "Східноукраїнського центру громадських ініціатив", у Широкиному загинули 12 місцевих мешканців, 24 зазнали поранень - це ті, чиї імена вдалося встановити. Крім того, за даними правозахисної організації, за роки війни у селищі полягли щонайменше 58 українських військових.

До війни у Широкиному мешкали близько 1800 людей, а влітку щороку відпочивали кілька тисяч туристів. Нині туристична інфраструктура вщент зруйнована, а останні мешканці залишили селище у червні 2015 року. Сьогодні більшість широкинців мешкає у сусідньому Маріуполі, а Широкине закрите для цивільних.

Нині у Широкиному мешкають лише військові. У 2015 році велись розмови про демілітаризацію селища. Утім, після протестів мешканців Маріуполя від цієї ідеї відмовились.

На колись заповненому відпочивальниками пляжі - бетонні укріплення проти десанту противника. Нині в морі, яке знало сміх і забави дітей, ніхто не купається. Військові кажуть, що тут вони у зоні видимості сепаратистів.

На світлині - широкинська школа. Більшість будинків у селищі під час боїв були зруйновані або пошкоджені. Колишній керівник військово-цивільної адміністрації Донецької області Павло Жебрівський ще у 2015 році заявив, що селище відновленню не підлягає - простіше побудувати заново.

До війни у широкинській школі навчались близько 130 дітей. У понівечених уламками класних кімнатах досі розкидані підручники, зошити і журнали.

На світлині - 82-міліметрова міна, що застрягла в асфальті і не вибухнула. Через тотальну замінованість сенсу ставити попереджувальні таблички просто немає. "Один рік війни - п'ять років розмінування, - каже військовий, що супроводжує кореспондента DW. - Ось і рахуйте".

Храм Св. Сергія Радонезького - одна з небагатьох будівель у Широкиному, які не зазнали значних ушкоджень. Пагорб, під яким розташована церква, місцеві називали "Шпиль Пушкіна" - за переказами, російський поет зупинявся тут на шляху до заслання.

Бетонні тетраподи використовуються для будівництва хвилерізів - споруд, що захищають берегову лінію від руйнування. Після початку війни багатотонні конструкції встановили між Широкиним і Маріуполем, щоб перекрити шлях у місто танкам з боку самопроголошених республік.

Від Широкиного до східних околиць Маріуполя - по прямій менш ніж десять кілометрів, а до центру - двадцять. У пів мільйонному місті нині вирує мирне життя, а за результатами одного з опитувань Маріуполь навіть увійшов у десятку найкомфортніших міст України - попри близькість до війни і жахливу екологію.

Шахта "Золоте" - одна з двох, що діють на території міста. Їй понад 100 років. Як і більшість державних шахт, ця є дотаційним підприємством. Нині вона розташована практично на лінії фронту. Крім війни, проблем додає те, що "Золоте" бореться з підтопленням водами тих шахт, що розташовані на окупованій території. Таке підтоплення створює величезну екологічну небезпеку для регіону.

Антон (ліворуч) та Андрій (праворуч) все життя працюють на шахті. Шахтарі живуть у скруті - їм місяцями не платять зарплату. Андрієві трошки легше - він вже отримує пенсію і менше залежить від зарплатні. Каже, що майбутнього не бачить ані у шахти, ані у Золотого. Втім, залишати рідне місто не хоче. Чорні круги навколо очей у Антона - від вугільного пилу.

Про минулі "золоті" часи нагадує позолочена скульптура шахтаря у місцевому парку. Приналежність до шахтарської професії досі має велике значення для місцевої ідентичності на Донбасі. Адже за Радянського Союзу гірники мали високий соціальний статус. Шахтарі і сьогодні гордяться своєю професією, що давно втратила колишній престиж.

Речі, пов'язані з шахтарською працею, можна побачити навіть на дитячому майданчику. Цих бедриків змайстрували з шахтарських шоломів.

Проблеми у Золотому почалися ще до війни - із занепадом вугільної промисловості. Наприкінці 1960-х років місто налічувало майже 28000 мешканців. Сьогодні - вдвічі менше. Під час активної фази бойових дій війни, що триває з 2014 року, місто потерпало від обстрілів. За період війни тут загинули 16 цивільних. Частина Золотого - селище Золоте-5 - зараз контролюється бойовиками "ЛНР".

У прифронтових районах міста досі небезпечно. Мешканці селища Золоте-4, подружжя пенсіонерів Олександр і Тетяна, сподіваються, що після анонсованого розведення сторін менше стрілятимуть. Місцева волонтерка Марина Данилкіна (праворуч) з ними не згодна. Вона боїться, що після відходу української армії бойовики самопроголошеної "ЛНР" мститимуться мешканцям Золотого, котрі мають проукраїнську позицію.

Більшість українських військових у Золотому теж не в захваті від анонсованого розведення. Бійці не довіряють противнику - бояться, що сепаратисти не відійдуть, а займуть позиції, які залишить українська армія.

Місцеві, які залишили свої квартири на околиці Золотого через постійні обстріли, забрали не всі свої речі. Часом тут можна натрапити на зовсім неочікувані знахідки - як-от баян на балконі. Зараз музики у цьому місці не почути - лунають хіба що постріли.

КПВВ "Золоте" - чи не єдине, що було побудовано, а не зруйновано у Золотому за останні роки. Втім, своєї функції він не виконує: перетнути лінію розмежування тут неможливо. Адже сепаратисти не відкривають пункт пропуску зі свого боку. Відкриття "Золотого" дозволило б розвантажити КПВВ у Станиці Луганській, що наразі є єдиним діючим на Луганщині, і суттєво покращити гуманітарну ситуацію.

Наразі КПВВ "Золоте" працює фактично як звичайний блок-пост: тут контролюють людей, які прямують із прифронтових, але підконтрольних уряду селищ. При цьому у "Золотому", як і на інших КПВВ на лінії зіткнення, працюють прикордонники і представники фіскальної служби, які перевіряють поодинокі автівки і пішоходів. Також тут є вся необхідна інфраструктура - зокрема, укриття від обстрілів.

Перевірки тут більш прискіпливі, ніж на звичайних блок-постах. До того ж "Золоте", як і інші КПВВ, не працює вночі. Це - додаткові незручності для місцевих. Зокрема для шахтарів, адже шахти працюють цілодобово. Місцеві часто об'їжджають КПВВ ґрунтовими шляхами. Втім, це можливо лише за гарної погоди. У дощ, коли дороги розмиті, КПВВ - єдина можливість потрапити до цивілізації і повернутись додому.

Дорога, що веде від КПВВ до окупованого Первомайська, наразі перекрита. До війни у Первомайську працювали багато мешканців Золотого. Раніше дістатися туди можна було менше ніж за годину. Зараз потрапити до Первомайська з Золотого можна лише через інші КПВВ - приміром, у Станиці Луганській. Така дорога займе цілий день.

КПВВ "Гнутове" неподалік Маріуполя - найменший із п'яти контрольних пунктів в'їзду-виїзду на лінії зіткнення. Щодня лінію фронту тут перетинають близько 3500 цивільних. Це вдвічі менше, ніж через інші КПВВ на Донбасі. Від цього шлагбаума - лише три кілометри до пункту пропуску "Жовтень" на боці бойовиків "ДНР".

Особливість КПВВ "Гнутове" в тому, що він знаходиться безпосередньо в населеному пункті - у селищі Пищевик. Тож місцеві мешканці, яких тут залишилось менше 20, живуть фактично на території пункту пропуску. Рідні можуть потрапити до них тільки після перевірки. А з 5 вечора до 8 ранку, коли КПВВ закритий на ніч, для місцевих діє комендантська година - вільно пересуватися селом не можна.

52-річний Андрій - наймолодший мешканець Пищевика. Каже, завдяки пункту пропуску у селищі відносно спокійно - хіба що ночами чути кулеметні черги. "Коли наші хлопці зайшли, тут почався порядок", - розповідає чоловік. З прикордонниками у місцевих - добросусідські відносини. "І хлібчика дадуть, і водички допоможуть принести, - розповіла нам сусідка Андрія Антоніна. - Хороші хлопці".

Більшість мешканців Пищевика - пенсіонери, комусь допомагають рідні. Андрій залишився один - дружина померла, а пенсії він не отримує. Каже, необхідні документи залишились у Луганській області, де він до війни працював шахтарем. Доступу до них чоловік не має - зараз там бойовики "ЛНР". Тож Андрій влаштувався прибиральником на КПВВ і тримає господарство. Має 60 курей і три свині.

Під час активних боїв у Пищевику були зруйновані або пошкоджені майже всі будинки. У вцілілих замість шибок у вікнах - плівка із символікою міжнародних організацій. У цю хату у 2016 році влучила міна бойовиків, розповідає нам Андрій. Господарів під час обстрілу не було вдома. Зараз вони переїхали до Маріуполя.

Востаннє КПВВ "Гнутове" обстріляли у травні 2018 року, розповідають прикордонники. Тоді на пункт пропуску прилетіли дві протитанкові ракети. На щастя, люди не постраждали - було пошкоджено лише два цивільних авто. І хоча по пункту пропуску зараз не стріляють, гарантувати, що тиша триматиметься і надалі, не може ніхто. Тож укриття на КПВВ тримають напоготові.

Небезпеки біля КПВВ вистачає і без "прильотів". Поля навколо і городи місцевих рясно всіяні мінами і ВЗВ - "вибухонебезпечними залишками війни", як фахівці називають снаряди і гранати, що не розірвались. За даними міжнародної організації HALO Trust, яка займається гуманітарним розмінуванням, від початку війни на Донбасі на мінах і ВЗВ підірвались щонайменше 922 цивільних. 286 з них загинули.

Перевірки на КПВВ не менш прискіпливі, ніж на справжньому кордоні. Прикордонники із спеціально навченими собаками шукають зброю, вибухівку і наркотики. Кажуть, "серйозна" контрабанда трапляється рідко. Кілька разів на місяць знаходять марихуану, яку люди перевозять для власних потреб.

64-річного маріупольця Валерія перевірки не лякають - у багажнику свого старенького Volvo він везе лише гармонь. Прямує до родичів у Новоазовськ, що опинився під контролем "ДНР" - хоче зіграти для них під час застілля. Такі зустрічі дуже цінує, адже подорож "на той бік" може дозволити собі лише раз на півроку.

До лінії фронту від КПВВ "Гнутове" - менше двох кілометрів. Саме ця ділянка може стати четвертою, де відбудеться розведення сил української армії і бойовиків "ДНР". Багато хто з військових вважає розведення хибним кроком. Кажуть, що позиції, на які їх можуть відвести, гірші за нинішні.

Солдатові Петру (ліворуч) - 25 років. На фронті він вже три роки. Його командирові, лейтенанту Івану (праворуч) - лише 21, на війні він - три місяці. "Можна відвести тільки до нашого кордону, - каже Петро. - А відходити далі на своїй землі - це взагалі недоцільно".

Поки не стріляють, разом із військовими під теплим приазовським сонцем гріються коти, яких в окопах завжди багато. На цій позиції їх рекордна кількість - 25. Для військових такі сусіди вкрай важливі, адже вони тримають лінію оборони проти численних мишей і пацюків. До того ж, кажуть військові, тварини здатні передчувати обстріли.