Моя робота з уцілілими після сексуального насильства дозволяє мені краще побачити не тільки картину життя в окупації. У повному світлі постає й існування людей у доокупаційні часи.
Я могла уявляти собі, чим жив до лютого 2022 року Ізюм, але всебічне зображення цього отримую лише після розмов з місцевими. Мешканки Харківщини, наприклад, завжди торкаються теми колаборації, однак не завжди розповідають про неї як про ентузіазм співпраці з ворогом саме під час окупації. Вони говорять про тривале прийняття "русского мира" - як данини людьми, котрі звикли працювати і заробляти гроші в росії*, і на будівництвах Бєлгородської області, і на різних роботах в москві* тощо.
Тобто, звісно, є на тимчасово окупованих територіях люди, котрі "роблять" там кар’єру і "заробляють" як гроші, так і кримінальне покарання за українським законодавством. Але є там і люди, для котрих входження на українську територію окупантів та російських правил життя є абсолютно прийнятним. Бо вони не бачать у цьому нічого чужинного чи ворожого. Вони дивляться на це, скоріше, як на щось звичне, зрозуміле і прийнятне. Для них будівництво з Бєлгорода ніби просто перемістилося територіально і поширилося на все їхнє місто. І неважливо, що насправді це більше подібно на руйнацію та насильство. Для них - на місці зруйнованого з'явиться щось інше, а насильство ж завжди стосується тих, хто виступає проти, - а проти чого виступати тут?
Читайте також: Лисичанськ під вогнем: що несе "русский мир" на Луганщину
А російські солдати? Так, а солдатики просто принесені "русcкім миром" - робота у них така, хтось має цю роботу робити. Потім же усе владнається і можна буде спокійно жити і будувати, наприклад, багатоквартирник, копієчку заробляти і ніхто не чіпатиме.
За даними дослідження міжнародної міграції, що проводила ООН у 2020 році, Україна посідала восьме місце серед топкраїн за кількістю людей, які виїжджали на роботу за кордон - до Польщі, Чехії, Великобританії, Італії, росії.
Тобто для України заробітчанство - тема не нова. Я особисто це слово не люблю, адже насправді робота українця закордоном є звичайною трудовою міграцією.
Українки та українці заготовлюють м'ясо в Шотландії, збирають фрукти, ягоди та овочі у Німеччині, доглядають немічних людей та оселі в Португалії, працюють у хоспісах та лікарнях в Польщі, будують чи лагодять сантехніку в Угорщині, заробляють у ресторанному бізнесі та інших сферах обслуговування в Італії. На зароблені кошти вони вчать в Україні дітей, вкладають в їх гарну освіту та будують гарні будинки. Час від часу вони повертаються додому: хто тимчасово, хто на довше, а хто і назавжди.
Читайте також: Хто такі колаборанти і як їх карають
Але мені видається, що ніхто ще не привозив в Україну, скажімо, з Італії до, наприклад, Франківщини чи на Закарпаття, "італійській світ" або "мір". Чи як би це означити?
Привозять як мінімум - рецепт салату, куди можна класти "таку травичку, що баба наказувала нещадно виполювати, а воно смачне і вони ж то постійно їдять". Як приїжджають, то домішують італійські слова у місцеву говірку та називають дітей італійськими іменами, "бо ж звучить красиво"!
Як максимум - відкривають в Україні крамниці італійських харчових та промислових товарів. Або ресторани, де деруни набувають римського, флорентійського чи міланського звучання та смаку.
У тій самій Італії люди виховуються і виховані на однакових цінностях. Від релігійних до людських. Там поважають родину, родинну працю та відпочинок. Там гідно ставляться до людини будь-якої професії. Система правосуддя захищає кожного. Держава реагує на прояви дискримінації та насильства, коли вони є.
Звісно, в українців в Італії є складнощі тимчасового мігрантського життя, трудових відносин і особливості побутування, але їм доводиться розбиратися, вчити мову, відстоювати себе, покладатися на право і закон, розвиватися, навчатися новому, зауважувати, що є багато спільного, є багато різного, але порозуміння можливе.
Власне, італійській світ не надто відрізняється від українського.
А от трудові мігранти, які працюють у росії, стикаються з владною домінантністю, правом сили, а не силою права, що і нині українці в окупації. "Обслуга, жадібні хохли, а ну, Оксанка, спой что-то па-укрАинскі, скажи как там па-хохляцкі зонтік, ахаха, как же потешно ані говорят! Как бабушка в селе!"
Там люди стикаються з пасивним споживанням інформації - мову вчити не треба, з усіх боків ллється отрута інформаційної пропаганди, де Україна та західний світ подаються як вороже і згубне для православної людини середовище. Там люди звикають до домінування господарів, не розвиваються і відчувають презирство за заробітчанство "ми вам тут дєньгі платім, дєлай і малчі, а то нє заплатім" як до звичних речей.
Дискримінація є звичайним підходом, як і насильство. Всі ці тверді руки, жорстокість, знецінення сприймаються цілком нормально. Велика культура, духовний світ, великі перемоги, великі розміри, особливий статус, найбільша країна у світі, "най-най-най". Чи багато сил у людини опиратися цьому і триматися за свою ідентичність? А якщо вона до того ж розмита і не сформована? "А тут все таке величне і велике".
Бо що ж поробиш? "Ми - ті, хто внизу, наша справа маленька, аби платили і не били. А вони - згори, платять і карають (мають право!), та й живуть в рази краще. От би і нам колись так пожити!"
А як цього досягнути? Стати більшим росіянином за росіян. Вислужитися. Заробити багато коштів. Винайняти тих, ким можна помикати. Принижувати слабших. Право сильного взагалі дуже простий і ясний концепт для людей, котрі не особливо довіряють правосуддю та демократії.
Можна уявити, який світ у своїй голові додому, до родини приносять люди, котрі певний час в описаних вище умовах пропрацювали в росії. І ось цей самий концепт, лише масштабніший, на всю тимчасово окуповану територію приносять окупанти, і значна кількість людей, віднесених "русским миром", є готовими до його приходу і споживання. Чи дійсно це потрібно нам? Питання риторичне. Моя відповідь: ні.
* Авторську орфографію збережено
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.