Чим особливий Букер?
З усіх книжкових премій Букерівська - найбільш орієнтована на запити часу і суспільні інтереси.
Букер звертає увагу, звісно, як написана книжка, наскільки оригінальним є саме письмо - це природно, але більше зосереджується на змісті, навіть так: на інтонації романів. Книжки-лавреати Букера повідомляють, і то дуже чітко, аудиторії про тривоги і сподівання глобального світу. Щороку цією премією відзначають найкращий роман, написаний-прочитаний англійською мовою, а значить, він має зрезонувати величезній кількості читачів. Ми ж воліємо читати про себе і про напруження в цьому світі, котрі роман-лавреат може зняти або принаймні рефлексувати.
Від лавреата Букера є завжди високі очікування (значно вищі за просто літературний статус), тому хибні рішення журі сприймаються так болісно (як-от минулого року, коли головну премію отримав роман-панегірик про замирення з рф*), а вдалі рішення - пишно вітаються.
2025 рік для Букера був вдалим, книжку обрали сміливу і дражливу.
Що непокоїться світ у 2025 році за версією Букера?
До короткого списку Букера цього року увійшли:
1) книжка з США, написана кореянкою - "Ліхтарик" Сюзан Чой,
2) книжка з Індії - "Самотність Соні і Санні" Кіран Десаї,
3) книжка з США, написана японкою - "Прослуховування" Кеті Кітамури,
4) книжка з Австрії, написана британцем про угорця - "Плоть" Девіда Салая,
5) книжка з Великобританії, написана американцем - "Решта нашого життя" Бенджаміна Марковіца,
6) і один суто англійський роман - "Зимова країна" Ендрю Міллера.
Букер святкує різноманіття, а направду - міркує про ідентичність, що ґрунтується на етнічності, у глобальному світі, де соціальна динаміка дуже висока. Бо кожен, буквально кожен герой фіналістів Букера, включно з англійцями в англійському романі, будуть так чи інакше обмірковувати своє походження, а чотири з шести книжок взагалі написані про емігрантів.
Питання кордонів, які встановлюють держави і які встановлюють спільноти, а також ті, які ми самі малюємо у себе в голові, - на часі. Надто крихкими виявилися ці границі.
Коли страшно, що у твій світ може хтось вторгнутися - війна, епідемія, фінансова криза тощо - рефлективно втікаєш туди, де народився і де почав себе усвідомлювати, а про твою безпеку дбали дорослі поруч: домів втікаєш (у широкому сенсі).
Таким був загальний настрій короткого списку. Чим же зрезонував у шорті саме роман "Плоть"?
Чим визначний роман Девіда Салая?
От буває, коли дивишся, як еквілібрист посеред важкого трюку падає раптом, і тільки за кілька секунд розумієш, що те падіння - частина програми і насправді найскладніший трюк, знаєте таке? Те, що здається незграбним і катастрофічним збоку, часом вимагає колосальних зусиль виконавця і високої майстерності.
Те, як написана "Плоть", шокує: герої Салая дивовижно кривомовні, діалоги між ними такі пласкі, що простіше просто не буває, і люто бісять через це. "Хочеш? - Ок. - Подобається? - Все гаразд. - Вибач. - Не кажи так. - Ок. - Не кажи так. - Добре. - Не кажи так". Жодну подію нам не показують з початку до кінця. Це біографія героя, в якій автор "забуває" нам розказати про пару десятків років, скажімо, про перебування героя на війні, про його ув'язнення, про народження його дитини - ну бо хіба це може бути важливим про становлення людини, еге ж? Ми наче підглядаємо за життя головного героя, як у піп-шоу, кидаючи моменту і встигаючи побачити шматок голої плоті, поки екран вчергове не опустився. Насолода в цьому якщо і є, то це насолода збочена.
І все це може, на перший погляд, здатися "падінням" Салая, але насправді є наслідком доброго володіння письмом, його майстерної еквілібристики.
Герої "Плоті" проходять важкі випробування, вони по суті трагедійні персонажі, але світ їхні - плаский, фрагментований, цікавий спостерігачам лише тоді, коли герої екстремально оголюються. Герої ж не вміють осмислити і озвучити те, що з ними відбувається. Там, де "Прометей прикутий" видав би віршований монолог на сім сторінок, Іштван із "Плоті" скаже лише: "Ок". А конфлікт в обох буде такий самий: просто в тілі головного героя триває бій, зійшлися новий і старий світоустрій, один із них має зникнути.
А про що ж роман? - Про пригоди трудового емігранта зі Східної Європи у Великобританії 2000-х. (Таким чоловіком був свого часу татусь автора, але роман не автобіографічний, боронь боже, хоча й сам Салай має досвід еміграції і обрав для життя іншу європейську країну, ніж та, в який народився).
"Плоть" починається зі сцени зґвалтування, де жертва не усвідомлює події
Роман стартує в неназваному містечку в Угорщині, напевно, на початку 1990-х. Іштвану 15 років, вони з мамою переїздять у нову квартиру в пошарпаний "спальник". Сусідка має чоловіка з хворим серцем і просить підлітка допомогти їй з закупами. Жінці 42 роки, вона старша за мати Іштвана. Недільні походи у крамниці і пригощання солодощами закінчуються сексом. Пані ґвалтує підлітка.
Іштван намагається аналізувати свої почуття: як так, що йому огидно, і він відчуває жагу, і то все одночасно? Це, мабуть, вперше і востаннє, коли Іштван спробує назвати свої почуття. На ранок сусідка вибачається: "Перепрошує за те, що сталося на днях". Це шокує Іштвана: він був певен і досі певен, що секс був обопільним рішенням, а не стався лише з її волі. Цієї миті Іштван перестає себе сприймати як суб'єкта: далі все, що стається в його житті, сталося нібито без його участі і його права обирати.
А тим часом хлопець закохується у ґвалтівницю і освідчується їй, вона починає його уникати, він її переслідує. Одного дня вривається у квартиру сусідки, випадково штовхає її чоловіка, той падає зі сходів і помирає від травм. Іштвана відправляють в колонію для неповнолітніх (і що там сталося, ми так ніколи і не дізнаємося: природа травматичної події така, що говорити про неї несила і слів таких немає, тож Салай і мовчить).
Це самий початок історії головного героя "Плоті". Саме ця подія сформувала Іштвана як поступливого настільки, що складається враження: він зітканий з бажань інших людей. Саме ця подія навчила його не проявляти ініціативу і жити без ілюзій, що ти щось вирішуєш у цьому житті, пливти за течією.
Читайте також: Нобелівська премія з літератури-2025: угорський майстер апокаліпсиса
У фіналі роману Іштван живе в тій самій квартирі, куди вони з матусею переїхали в 1990-х. Він уже старший за ту сусідку і навіть жодного разу її не згадав більше. Іштван побував членом кримінальної групи, служив за контрактом в Кувейті, виїхав до Англії, де врятував від хуліганів чоловіка, котрий навчив його були елітним охоронцем, служив особистим охоронцем у магната, закрутив роман із його дружиною, котра вчасно овдовіла, став її новим чоловіком і почав бізнес, в який увійшов прем'єр-міністр… Скидається на історію успіху? Ну бо це не вона. Самотній Іштван тихо спивається у квартирі свого дитинства, він втратив дитину, яку любив понад усе, і не вміє навіть оплакати цю втрату.
Травмовані люди завдають болю іншим
Іштван - чужинець. Нам весь час це акцентують, він говорить із сильним акцентом, віддає перевагу дивній їжі, має брутальні звички і постійно злий вираз обличчя. Іштван - ходячий стереотип про Східного Європейця. Попри те, що нам детально покажуть інтер'єр материної квартири, нам розказують про те, що вони їдять - через це і можемо впізнати країну. Скажімо, сусідка "спокушає" підлітка легендарною шомлойською галушкою. Втім, рідно місто і рідна країна Іштвана - це якесь таке "ніде", то може бути будь-яке містечко колишнього соціалістичного блоку на початку 1990-х. І коли люди з таким досвідом - з досвідом виживання посеред ніде - намагаються інтегруватися у спільноти, що знають про свої привілеї від народження, тоді починається біда. І страждають у цьому випадку обидві сторони.
Скажімо так: Іштван не розуміє, що став жертвою злочину в 15 років, але його суд розказав, що він - злочинець і має бути покараний за ненавмисне убивство. Так от: Іштвану ніхто не розказав, що він травмований самим фактом свого народження не по той бік європейської ковдри, і тепер він - агент хаосу у злагодженій соціальній системі старої Європи.
Є в "Плоті" один момент, нереально сильний і навіть написаний нереально красиво. Іштвана підводять під трагедійний вибір. Він може врятувати життя людини, що його ненавидить, але тоді він втратить статки і статус. В Іштвана, який уже овдовів, є пасинок, котрий його ревнує до матері й мертвого татуся. Пасинок - наркоман, він намагається в такий спосіб утішити біль, який пов'язує не зі смертю батька, а з Іштваном, новим чоловіком матері. Іштван випадково бачить, як пасинок передознувся. Довго вагається, але викликає лікарів. Юнака врятовано. Це перша сцена, коли Іштван приймає рішення і бере на себе відповідальність за нього. Це великий крок! Має бути відповідна винагорода, правда ж? Пасинок в суді виграє справу про спадок, Іштван - голий-босий-підперезаний повертається в той хаос, звідки прийшов.
Привілеї, на які заслужив Чужинець, вони такі.
Читайте також: Лавреат Німецької книжкової премії 2025 року: досвід насилля, про який не ясно, як розповідати
Чому в Україні ця книжка цікава?
Кожен роман короткого списку цьогорічного Букера міркує про те, у який спосіб емігранти й біженці адаптуються до нових спільнот, як легко це вдається і що вони при цьому втрачають. Швидка і легка адаптація - це позитивний процес, так його зазвичай і оцінюють. Але вона по суті протиставлена опірності, ти або чиниш опір чужому впливу, або підлаштовуєшся під нього. Адаптація емігранта - це ідеальний приклад того, наскільки пластичною і вразливою може бути людина перед чужою думкою і чужою цінністю. Так, всі герої короткого списку привчаються жити в нових умовах, приймають свою нову ідентичність.
Тільки не Іштван. "Плоть" Салая - єдиний з романів шортлітса Букера, в якому герой обирає чинити спротив і плекати свою "травму народження".
"Плоть" - не пряма репліка про кризу міграції у Європі, але рефлексує зокрема і цю тему. Досить двозначне при цьому висловлювання, в якому емігрант обирає бути пасивним і втрачати суб'єктність в обмін на те, щоби не бути героєм трагедії. Не завжди те вдається: у нові спільноти герой Салая марно намагається зайти зі старими травмами, котрі сам не опрацював і навіть не усвідомив…
Розумієте, чому ця історія цікава нині українцям? Розумієте, якщо бачили співчутливо-перелякане обличчя іноземця після репліки "так, я з України, так, моя родина залишилася там". Міркуваннями про ціну, яку платимо за опірність, наповнені всі українській книжки останніх років. Варто для контрасту глянути австрійсько-англійський роман, котрий обмірковує ціну, яку ми платимо за адаптивність.
Читайте також: Міжнародний Букер 2025 року: як не злякати локальною бідою глобального читача
*Авторську орфографію збережено.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.