Цьогоріч Німецьку книжкову премію присудили вдвадцяте, вона заснована 2005 року, щоби відзначити найкращий німецькомовний роман.
Премія для вибагливих читачів
З суто літературного погляду Німецька книжкова премія - найменш політична з впливових премій штибу французької Гонкурівської чи британського Букера, за матрицею яких Німецька книжкова й створювалася. Десяток років поспіль її лавреати - доста складні, часто вишукано складні, часто провокаційно складні книжки. Спочатку художній пошук і мистецька вартість, все інше - потім.
Читацький успіх книжок із обойми Німецької книжкової премії є наслідком, а не умовою потрапляння в короткий список. Для журі премії - як видається з коротких списків - важить саме те, наскільки професійно, оригінально, точно написана книжка, тут за повідомлення править сама форма розповіді. Тому, мабуть, світовими хітами книжки-фіналісти Німецької книжкової премії стають дуже нечасто, адже ставку роблять не на сюжет.
Коли хочеться утекти. Що було відзначено минулого року?
2024 року цією премією відзначили роман Мартіни Гефтер (Martina Hefter) "Доброго ранку, як твої справи?"
Джуно/Юнона - танцівниця з Лейпцигу. Їй за 50. Ми бачимо тут світ її очима, світ дуже фрагментований: якісь думки поспіхом, короткі зустрічі, листи, замальовки. З цих фрагментів ми самі маємо зібрати реальність героїні. У Юнони є свій Юпітер, який колись був письменником, але у нього розсіяний склероз, він уже майже знерухомлений і піклуватися про нього є геть нелегко - і фізично, і психологічно. Відповідальність за життя іншої людини виснажує, жінка втікає у флірт з незнайомцями в мережі. Вона дуже добре знає, коли до неї липнуть шахраї, щоби видурювати гроші з заможних елегантного віку європейських пані, але вона погоджується з умовами гри, вдає з себе наївну. Раптом між нею і Бену з Нігерії зав'язуються щирі віртуальні любовні стосунки. Та імена Юнона і Юпітер подружжя носить не випадково, тож паралельно, в натяках і алюзіях, нам переказують ще й міфи про олімпійців, де Юнона карає жінок, з якими їй зрадив Юпітер.
Книжка майстерно написана (і тому слабосюжетна і дещо нуднувата, цього вимагає сама історія). І ця дуже технічна проза розказала історію не про самотність старших людей у великих містах, а про те, як література втікає від гострих соціальних проблем в експерименти з формою і в переписування давніх міфів, і про те, як людина тікає від важкої щоденної роботи в романтичні фантазії.
2024 року ще дуже хотілося кудись та й втекти.
Читайте також: Які книжки про Другу світову війну читає молодь Німеччини
З яких книжок обирали лавреата-2025?
У фінал цього року вийшли шість романів. Серед авторів-фіналістів були дебютанти Фіона Сіроніч (Fiona Sironic) і Єгона Кіцай (Jehona Kicaj), був майже невідомий до того Калеб Ердманн (Kaleb Erdmann) - це лише другий його роман, були трійка "важковаговиків": Доротее Ельміґер (Dorothee Elmiger), Томас Меллє (Thomas Melle) і Крістіне Вуніке (Christine Wunnicke).
Представляючи на церемонії романи фіналістів, очільниця Асоціації книговидавців і книготорговців Карін Шмідт-Фрідеріхс (Karin Schmidt-Friderichs) відзначала, що ці книжки не дадуть простих і негайних відповідей, яких ми зараз прагнемо, але допоможуть вирватися з руйнівного потоку новин і показати, що за новинами стоять історії реальних людей. Напевно це і є те, що об'єднує книжки-фіналісти передовсім: нам слід негайно згадати, у який спосіб історії інших людей п(р)ояснюють наші уже потреби.
2002 року в місті Ерфурт колишній учень гімназії зайшов до школи і влаштував стрілянину, загинули сімнадцятеро, шутер покінчив з собою. Калеб Ердеманн був свідком події, і герой його роману "Альтернативна школа", хапаючи панічні атаки і прокидаючись від нічних жахів, розповідає, як пережитий шок змінив все його життя.
Фіона Сіронік пише роман "У суботу дівчата ідуть в ліс і підривають всякі речі" - і про що ця книжка, чітко повідомляє її назва. Гімн жіночої люті. Дівчата, які не мають культурно схваленої моделі реалізації агресії, ховаються в лісі, де розстрілюють і підривають всякі дрібні речі, сміття переважно. Щосуботи нам повідомлять, що якийсь вид птахів щойно зник з планети. Щойно померла остання горлиця - бабах!
У красивезному романі Крістін Вуніке "Віск" закохуються дві жінки. Одна з них вивчає анатомію людини і потай препарує трупи (це і чоловікам тоді забороняли, не те, що жінкам). Квіткові натюрморти другої обожнює французький монарх, рококо 18 століття любить пера і кисті в жіночих руках.
Героїні "Йо" Єгони Кіцай, юній студентці, діагностують бруксизм: коли уві сні скрегочеш зубами і травмуєш щелепу. У дівчини випадок такий серйозний, що їй уже боляче говорити. Та хвороба - метафора її внутрішніх конфліктів. Дівчина емігрувала з Косова, батьки її перетинали сербський кордон під час війни, малій заборонили говорити хоч слово албанською. Від її мовчання залежало їхнє життя. У Німеччині, уже опанувавши мову своєї нової батьківщини, вона воліє мовчати, бо щоразу стикається з упередженим уявленням про Косово і з проблемою, як пояснити війну тому, хто її не бачив.
Томас Меллє написав автофікційний роман "Будинок сонця" про чоловіка, якому діагностували біполярний розлад. Чоловікові п'ятдесят, він працює в театрі, живе собі своє життя, поки не вирішує влізти в інтернет-скандал і стати на захист Петера Гандке, якому щойно дали Нобелівку і пригадали його симпатії до воєнного злочинця Мілошевича. І без того напружена ситуація збігається з потужним епізодом манії у героя, він потрапляє до такого собі "будинку самогубців", де переживає у фантазіях все нові і новіші версії свого життя.
Фаворитами премії 2025 року вважали болісну психопатологічну прозу Меллє і Кіцай. Пророчили, що премія зосередиться на ситуаціях, в яких людина переживає загрозу існуванню. Так і сталося, але перемогла інша книжка.
Читайте також: Переписування класики: який роман став лавреатом Пулітцерівської премії з художньої прози?
Про що книжка-переможниця?
Лавреат Німецької книжкової премії 2025 року - роман швейцарки Доротее Ельміґер "Голландки". Він 100 відсотків не дасть швидких і легких відповідей і якраз прозоро натякає, що взагалі жодних відповідей не існує в ситуаціях, котрі несуть загрозу життю, а пошук простих рішень лише посилює цю загрозу.
Двійко туристок із Нідерландів 2014 року відправилися в похід джунглями, згдом знайшли їхні речі, телефони з дивними фото, але ані жінок, ані тіл. Елміґер розказує історію, у якої не буде фіналу, бо в основі сюжету - кримінальна справа, котру так і не змогли розкрити. Роман просто обривається.
За кілька років після тієї страшної пригоди відомий театральний режисер з Відня береться реконструювати ті події в імерсійній виставі - просто в тропіках. Основний спосіб роботи з травматичною подією - це повторювання, на це митець і робить ставку. Однак уже на початку твору ми знаємо, що слухаємо звіт про невдачу уже й цієї експедиції. Відома і визнана письменниця публічно зачитує нотатки (замість лекції про поетику її творчості). Ці записи вона робила під час тої подорожі, вони мали стати видатною прозою, документальною книжкою про те, як роблять художню виставу на реальних подіях. Факт - вигадка - факт: вони тут чергуються за принципом вірша-безкінечника.
Три роки тому письменниці зателефонував театральний режисер і запросив приєднатися до інтернаціональної експедиції, письменниця якраз за кермом, то з'їжджає на узбіччя(!), вмикає аварійку(!) і слухає його монолог про те, що вигадка здатна змінити реальність, навіть якщо в реальності сталося жорстоке убивство (а може, не лише це, де жертвами були дівчата з Нідерландів).
Коли інші фіналісти цьогорічної премії міркують про письмо як спосіб подолати екзистенційну загрозу, поки плекають терапевтичну функцію літератури, Елміґер бачить саме в письмі ту загрозу. Розказування травматичних історій, повторне переживання жаху, спроба розказати про пережите мовою, для цього непризначеною - для авторки "Голландок" це все порушує природний хід речей. Чого ти в ті джунглі поліз, га? "Письмо - агент хаосу і повідомлення від нього", - наполягає протагоністка "Голландок".
Читайте також: Як брати Ґрімм змінили історію шоколаду в Європі
Чому саме 2025 року перемогли "Голландки" і що це означає?
Усі книжки-фіналістки '2025 осмислювали досвід насилля - у тій чи іншій його формі. Самогубство, війна, масове убивство, екологічні катастрофи, злочини на ґрунті нетерпимості. Елміґер розказує про таємниче зникнення, за яким фантазія малює тільки моторошну смерть, вона - єдина з авторів-фіналістів пише відверто детективну інтригу, насилля у неї, власне, і є сюжетом. Німеччина цього року уважно вивчає, яких форм може набувати досвід насилля, спричиненого і пережитого, і як цей досвід потім себе репрезентуватиме.
Елміґер обмірковує загрозу, яка іде ззовні. Це важливо. Небезпека в її романі має чітке, хоча й невідоме джерело. Людина спричиняє шкоду не собі, а іншій людині. У її роману - промовистий епіграф: "І ніби у вірші, чужої мови якого не розумію, я відчуваю глибокий жах", це з "Завоювання непотрібного" Вернера Герцоґа (Werner Herzog). А перший "вічний сюжет", який цитують на другій уже сторінці роману - покарання служниць: Одіссей повернувся додому, убив наречених, які розоряли його Ітаку і домагалися його дружини, а за тим стратив служниць, котрі були змушені стати тому свідками. Два перші повідомлення роману: зіткнення з чужим змушує нас відчути жах такого рівня, що ми його трактуємо однозначно як загрозу своєму і готові знищити навіть свідка цього жаху. Знаєте, у чому найбільша краса "Голландок"? Ці дві жінки з назви в самому романі так і не з'являться - ні в спогаді, ні в імітації. Того, хто змушує людей блукати джунглями своїх найбільших страхів, теж швидко обнуляють.
"Голландки" написані від третьої особи, це підкреслено непряма мова і підкреслено непряме висловлювання. Герої не розмовляють між собою, повідомляють по черзі про те, що з ними сталося. Так буває, коли діляться спогадами люди, повністю захоплені своїм болем: один чекає, поки інший договорить про своє, щоби почати говорити самому про своє (українцям такий тип комунікації дуже добре знайомий). "Книжка про великого порожнього бога", саме її намагається написати письменниця в "Голландках", її якраз вона написати і не зможе.
"Голландки" - висловлювання про загрозу ззовні, відчуваючи яку шкодиш собі "зсередини", воно у жодному разі не політичне. Але добра література тим і добра, що позначає - без прямого називання - больові зони сьогодення.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.