Після проходження паспортного контролю на КПП Дитятки, перша зупинка маршруту у 30-кілометровій Зоні відчуження - село Залісся. Колишні садові дерева виросли у справжній ліс, яким поросли центральні вулиці. До аварії на ЧАЕС 26 квітня 1986 року тут проживало близько трьох тисяч мешканців. Їх евакуювали у Бородянський район Київщини. Згодом сюди повернулось кілька самоселів.

Залісся було не останнім у районі селом. Тут, у 15 хвилинах від міста Чорнобиля, розташовувалась середня школа, бібліотека, пологовий будинок та Дім Культури (на фото), збудований у 1959 році. Приміщення непогано зберіглося - усередині все ще висить пропагандистський транспарант. У хорошому стані ліпнина, що оздоблювала сцену. Але долівка майже геть згнила, тож пересуватися слід обережно.

Наступна зупинка - Чорнобиль. Біля пожежної частини просто неба розташований музей техніки, задіяної у ліквідації наслідків аварії. У перші дні спеціалісти сподівалися з її допомогою розчистити особливо небезпечні завали. Але навіть техніка не витримувала високий рівень радіації, а виходячи з ладу, створювала для ліквідаторів зайві труднощі.

Алея Пам’яті меморіального комплексу "Зірка Полинь" в Чорнобилі - це символічне кладовище з назвами 162 населених пунктів, які зрівняли із землею після Чорнобильської катастрофи. Зі спогадів ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС Валерія Стародумова: "Метод захоронення називався "під себе". Інженерна машина розгородження (ІМР) мала викопати траншею поруч, зіштовхнути будинок і засипати землею".

Наступна зупинка - село Копачі. Воно розташоване в 10-кілометровій зоні. Село зазнала найбільш інтенсивного забруднення довгоживучими радіонуклідами. Саме тут туристи жваво вимірюють рівень радіації за допомогою дозиметрів, доступних за додаткову плату (150-300 гривень). Супровідники мають допомогти зорієнтуватися в одиницях вимірювання. Подекуди "фонить" і "зашкалює", пристрій гучно пищить.

Село розташовувалося лише у чотирьох кілометрах від ЧАЕС. Через сильне забруднення його ліквідували і заспиали землею. Одна з небагатьох будівель, що залишилась стояти - дитячий садок. Тут ще чимало дитячих іграшок, меблів, посібників із дошкільного виховання, є і батьківський куток. Лише дітей немає...

Пам'ятник ліквідаторам аварії встановили на майданчику перед 4-м енергоблоком ЧАЕС. Сьогодні цей енергоблок уже вкритий новим захисним конфайнментом і виглядає цілком мирно. А в квітні 1986 року, після аварії, показники радіації тут перевищували норму у тисячі разів. У ліквідації наслідків однієї з найбільших техногенних катастроф взяли участь близько 600 тисяч осіб.

Перед входом до ЧАЕС обов’язково пройти контроль на предмет наявності радіологічного забруднення одягу. Як правило прилади звітують "чисто". В іншому разі дозиметристи спробують відчистити одяг. Якщо не вдасться - доведеться його залишити. Організатори обіцяють, що за день перебування у Чорнобильській зоні рівень радіаційного опромінення дорівнюватиме дозі, отриманій за годину польоту літаком.

Після проходження радіологічного контролю, у станційній їдальні ЧАЕС пропонують повноцінний обід: борщ або суп, м'ясо з гарніром і салат, компот, сік та хліб. Тут можуть харчуватися і вегетаріанці: замість м'ясного можна взяти, наприклад, кавун та персик. Усі продукти - лише з-за межі зони відчуження. Ціна обіду - 100 гривень. Каву можна взяти окремо, в автоматі. Увага: автомат решту не дає.

Ось ми і в центрі Прип’яті - гордості соціалістичного містобудування. Рік заснування - 1970. До аварії в місті, розташованому в двох кілометрах від ЧАЕС, проживало близько 50 тисяч мешканців. На фото - "білий дім", де жила міська еліта та директор ЧАЕС Віктор Брюханов, засуджений згодом до 10 років ув’язнення. На першому поверсі - магазин "Веселка", після аварії слугував меблевим складом.

Ці автомати, встановлені біля кафе "Прип'ять", у радянські часи були невід'ємною частиною міського ландшафту. На них можна було натрапити на вулиці та у парках відпочинку. Цю модель АТ-101СК випускало виробниче об’єднання "Київторгмаш". Вода зі сиропом коштувала 3 копійки, без - 1 копійку. У другому автоматі (на фото) так і залишився стояти гранований стакан.

Кафе "Прип'ять" - улюблене місце відпочинку молоді, розташоване біля річкового вокзалу, куди з Києва припливали теплоходи "Ракета". Особливість інтер'єру - вітраж, найвірогідніше, авторства команди знаменитого художника-монументаліста Івана Литовченка. Виконаний за трудомісткою і витратною технологією: творцем зібрані фрагменти кольорового скла. Митці називають результат "гобеленом у склі".

Прип'ять вважався зразково-елітним містом. Рівень забезпечення енергетиків порівнювали з московським, звичний для СРСР дефіцит тут був рідкістю. У Прип'яті діяло 25 магазинів, у тому числі універмаг, що відкрився на початку 1986 року. На першому поверсі був продуктовий відділ, на другому - меблевий. Тут ще збереглися холодильні вітрини, хоча мародери давно зняли усе "начиння" на металобрухт.

Та найбільше сліди мародерів помітні у залишених приватних помешканнях прип’ятчан. Деякі речі, незабруднені радіацією, городяни змогли згодом забрати та вивезти, частково майно утилізували. Решту розікрали мародери. Знімали навіть батареї. Більшість квартир нині майже цілком порожні. Подекуди, як тут, у квартирі в домі на вулиці Лесі Українки, ще можна знайти шпалери, старі меблі та дещо з кухні.

…ці слова з пісні Тараса Петриненка згадуються при виді транспарантів до Першотравня у будинку культури "Енергетик". Аварію на ЧАЕС від розпаду СРСР відділяють лише 5 років. Історики упевнені, що Чорнобиль став початком кінця Радянського Союзу. Лише на першому етапі збитки від аварії становили 18 мільярдів рублів. Похитнулася не лише неповоротка економіка, але й сліпа віра в курс КПРС.

...вона ж - "Чорнобиль-2", вона ж - "російський дятел" (Russian woodpecker), вона ж "випалювач мізків". Остання зупинка маршруту - секретний об'єкт, збудований неподалік ЧАЕС. Він був частиною системи протиповітряної оборони СРСР для виявлення запуску міжконтинентальних балістичних ракет. Починаючи від 1976 року, "Дуга" наводила страх шумом в ефірі, за що радіолюбителі й охрестили її "дятлом".

На околицях Прип'яті часто можна зустріти лиса на прізвисько Семен. Він став своєрідною місцевою знаменитістю. Туристів Семен любить, адже вони його часто підгодовують. Однак гладити його не рекомендується. Не лише через те, що у нього на хутрі теоретично можуть бути радіоактивні частинки. Цей симпатяга - дика тварина і кусатися не розучився.

Критично подивитися на власну ідентичність стає легше тоді, коли за тебе це вже зробили інші. Завдяки рухам за права ЛГБТІ+ та жінок на критику наразилися ще донедавна повсюдні у світі патріархат і мачизм. Фотограф Суніл Гупта присвятив серію робіт геям із Крістофер-стріт у Нью-Йорку - місця, де у 1969 році зародився рух за права ЛГБТІ+.

Войовничі чоловіки завжди були уособленням маскулінності. Цей фотоколаж Трістана Ф'юінгса демонструє, наскільки страшними і владними вони можуть здаватися. Кольорові зображення акторів, які грали нацистів, вражають глядача. Але водночас вони схожі на картковий будинок, який будь-якої миті може розвалитися.

Ця фотографія зображає самоідентичність бійців афганського руху "Талібан". Фотограф Томас Двожак знайшов десятки таких фотографій у Кандагарі 2001 року, коли розпочався наступ коаліції під приводом США на Афганістан. Він об'єднав їх у серію. Важко уявити собі більший контраст між образом бойовиків, що його змальовують ЗМІ, та їхнім власним баченням себе, як на таких фото.

Аді Нес тривалий час документує перебіг нескінченного конфлікту в Ізраїлі. Створюючи портрети солдатів в інтимних та безтурботних ситуаціях, він демонструє, зокрема, і м'якшу сторону ізраїльських збройних сил. Багато його робіт називають гомоеротичними, вони мають культовий статус у гей-спільнотах по всьому світу. Сам Нес каже, що його роботи відбивають його досвід служби в армії Ізраїлю.

"Справжній" чоловік може розмазати помаду на губах жінки під час пристрасного поцілунку, але ж не фарбувати собі при цьому тушшю вії. Чи все ж чоловіку можна робити і те, і те? Пітер Худжар присвятив свої фотографії чоловічим ідентичностям, які не пасують до загальних норм. Чи заслуговує травесті-діва на звання чоловіка менше, ніж солдат, який розмальовує обличчя для камуфляжу?

Що робить чоловіка чоловіком? Це питання стоїть у центрі робіт фотографині Кетрін Оупі. Вона залюбки надягає своєму синові спідницю з тюлі чи пропонує друзям причепити собі накладні вуса. Її мета - дослідити відмінності в поведінці та сприйнятті тієї чи іншої людини, які викликають навіть такі незначні зовнішні зміни.

На самосприйняття чорних чоловіків, передусім у США, багато в чому вплинули історичні події - вони довгий час були й часто досі залишаються жертвами расистських упереджень. Але в якийсь момент у них з'явилися взірці на кшталт О. Джея Сімпсона та Білла Косбі, за злетами й падіннями яких вони могли спостерігати. Потім одним із таких взірців став перший чорний президент США Барак Обама.

Чоловіки лише останніми роками стають об'єктами у ЗМІ, як це вже давно відбувається з жінками. Повсюдна гонитва за ідеалом краси стала викликом і для чоловіків, зі всіма можливими наслідками - від розладів сприйняття власного тіла до самогубств. Виставка "Маскулінність: звільнення через фотографію" торкається й цієї теми.

На цьому фото Сем Контіс зображений кадик або ж "адамове яблуко", а отже - Y-хромосома, якою чоловіки відрізняються від жінок на генетичному рівні. Чи в цьому ховається щось більше? Який (власний) образ мають чоловіки у часи дебатів під хештегом #MeToo? Наскільки сильним є досі вплив патріархату? Виставку в музеї Мартін-Ґропіус-Бау в Берліні можна побачити до 10 січня 2021 року.