"Сонечко заглядає у віконечко і гладить ваші щічки", - зранку п'ятниці, 11 березня, Марина Липницька розпочинає урок у першокласників  з невеликої руханки просто зі своєї кімнати у гуртожитку одного з львівських університетів. Марина - вчителька початкових класів у столичній школі №106, однак уже два тижні як покинула столицю, отримавши тимчасовий прихисток у Львові.

"Я встаю дуже рано, навчання починається о 8:30. Того ранку я прокинулась від вибухів. Чоловік каже: то щось на будівництві. Але дуже швидко зрозуміли: почалась війна", - пригадує вона.

Вперше зв'язатися з батьками і керівництвом школи вдалося лише через тиждень. І ось уже другий день поспіль Марина намагається зібрати своїх "першачків" і поновити навчання хоча б дистанційно. Сьогодні - читання. До зум-конференції підключається дев'ять учнів - менше половини класу.

Навчання без кордонів

"Діти, сьогодні ми вивчаємо літеру Ц",- каже вчителька. Втім вивчення алфавіту - радше умовність програми. Більшість малечі вже досить вільно читає, вишиковуючись у онлайн-чергу за текстами про цукор, суниці та зайців у хустинці.

Трохи незграбно перемикаючись між камерою та трансляцією підручників на позиченому ноутбуці, Марина роздає першокласникам завдання. Ті бешкетують у чаті конференції, заповнюючи його смайликами та літерою "ц".

"Взагалі-то за попередні два роки коронавірусу та постійних карантинів ми вже досить чітко напрацювали всі ці процеси з дистанційкою. Розминка, мабуть, була, свого роду", - пояснює викладачка.

Дистанція між учнями та вчителькою тепер дійсно вражає. Малеча переповідає географію своїх подорожей, а я поки розпитую їх про книжки, взяті в дорогу. Коля з батьками у Туреччині - інтер'єр готельного "олл-інклюзіву" майже не лишає сумнівів - він взяв з собою "Щоденник слабака" Джеффа Кіні. Марійка - в Румунії, Вікуся - в Угорщині, в неї "Веселі пригоди Мицика і Кицика". За вікном Сашка видно вкриті смереками схили. Він у Сваляві, прихопив "Лісову школу" Всеволода Нестайка та три книжки Туве Янссон про мумі-тролів - вибір, якому нині я і сам заздрю.

У Києві лишився Тимофій. "А мені тут нормально" - перериває він оповідки однокласників про тягощі евакуації та страхи за рідний дім і схоплюється показувати домашню бібліотеку.

"Я вчу дітей в першу чергу самостійно думати і не ховати ці думки. Кожен говорить все, що думає, ми дискутуємо, але неправих майже ніколи немає", - пояснює Марина.

Між безпекою і нормальністю

Взагалі-то в неї свого роду фальстарт - офіційно міністерство освіти рекомендувало відновити навчальний процес з 14 березня. В різній формі з понеділка запрацювали школи у 13 з 24 областей України. "Пріоритетом для всіх нас є забезпечення максимально можливої безпеки кожної дитини, кожного працівника системи освіти", - наголошується у листі міністерства до освітян.

З початку війни внаслідок бойових дій пошкоджено 320 шкіл, а 59 - повністю зруйновано, зазначається на спеціальному сайті МОН "Education in Emergency" ("Освіта в надзвичайній ситуації"). Тому українські вчителі відтепер мають змогу працювати дистанційно з будь-якої країни, наголошує освітній омбудсмен Сергій Горбачов. До роботи допустили навіть тих, кого з листопада відстороняли за небажання вакцинуватися проти COVID-19. 

Міністерство продовжує домовлятися з різноманітними навчальними та мультимедійними платформами, щоб організувати навчальний процес. Ба, навіть вчені-полярники з української антарктичної станції "Академік Вернадський" зголосилися наступного тижня вести уроки для дітей онлайн.

"Ми порадились і з колегами, і з батьками і вирішили запустити уроки, не чекаючи вказівок міністерства. Головне - дати змогу дітям виплеснути ті емоції, які накопичилися за ці тижні війни. Потім - повернути хоч якесь відчуття нормальності, повернути їх до спілкування з однокласниками, а вже потім до навчання. Звісно, якщо у вчителя є спокійні умови і інтернет", - пояснює Марина вже після уроку, спускаючись до підвалу гуртожитку, щоб плести маскувальні сітки для армії.

В гостях - не назавжди

За вихідні що минули, спускатися до підвалу доводиться дедалі частіше - сирена повітряної тривоги лунає вже по кілька разів на день. Набагато рідше ніж у Києві. Утім, з понеділка львівські школи поновлюють роботу - лише дистанційно та для учнів, починаючи з п'ятого класу.

Марина о 10-й ранку знову підключається до своїх першоклашок, продовжує воювати з налаштуванням відеоконференції на чужому комп'ютері. На математиці вивчають дециметри - міряти ними відстань до учнів нині можна дуже і дуже довго.

На цьому уроці нема Марійки - тієї, що з родиною поїхала до Бухареста. Зранку вона пішла на перший урок в місцеву школу, розповідає її мама, Тетяна Осипенко. Роботодавець Тетяни, міжнародна компанія, з початком війни перевела 300 співробітників до Румунії, а вже місцевий навчальний заклад виступив з ініціативою прийняти українських дітей. Чоловік Тетяни лишився в теробороні Києва.

"Не в усіх українських вчителів є можливість дистанційно проводити уроки, - пояснює вона, - Наприклад, вчителька мого старшого - він вчиться у четвертому - переїхала з Києва глибше в село, в неї там інтернету для відеоуроків немає", - розповідає жінка.

Загалом до румунської школи з компанії Тетяни Осипенко пішло 17 дітей - їх обіцяють розпорошити по англомовних класах. В нагоді стало й те, що в київській 106-й школі англійську теж вивчають з перших днів.

"Я, звісно, усвідомлюю, як нам неймовірно пощастило з усім цим. У Києві ми навіть до сховища не встигли набігатися, навіть в нашій компанії діти бачили набагато страшніші речі, а що з тими, хто лишився? Школа важлива, але я постійно пояснюю дітям - це не назавжди, ми обов'язково повернемось", - говорить Осипенко.