Їхати в Лисичанськ треба на максимальній швидкості. На трасі, що веде до міста, штраф за порушення правил дорожнього руху точно не випишуть, а от покаранням за повільність може стати російська міна. Цей шлях, який через його гуманітарне значення називають "дорогою життя", росіяни намагаються будь-що взяти під свій контроль, щоб ізолювати Лисичанськ та сусідній Сєвєродонецьк.

Моторошно порожні вулиці промислового міста з довоєнним населенням у 100 тисяч людей нині нагадують Прип'ять після аварії на ЧАЕС. З тією різницею, що у Прип'яті не було руйнувань, а у Лисичанську понівечені обстрілами аптеки, магазини та житлові будинки - на кожному кроці. Як похмуро пожартував один з військових - "архітектура артилеризму", наслідок експансії "русского мира" на Донбасі.

Читайте також: Чи стане Сєвєродонецьк другим Маріуполем? Сергій Гайдай про ситуацію на Луганщині

Сирен повітряної тривоги, які щоденно лунають в українських містах від Краматорська до Львова, у знеструмленому Лисичанську не чути. Та й потреби в них тут немає, адже місто хаотично обстрілюють з артилерії: "прилетіти" може будь-якої миті та будь-де.

Замість сирени про загрозу попереджають вибухи. Щоправда, часу на те, щоб сховатися в укритті, таке "оповіщення" не залишає. Тут діє правило: чуєш свист або вибух поруч - падай на землю. Місцеві за три місяці навчились розрізняти "прильоти" та "виходи" і на останні просто не реагують.

Виживання між підвалами та чергами за водою

Єдине людне місце у Лисичанську - гуманітарний центр. На ґанку та у холі будівлі - декілька десятків людей, переважно старшого віку. Хтось чекає на евакуаційний автобус, хтось - на підвезення питної води. Водопостачання у місті відсутнє, так само як світло, газ та мобільний зв'язок.

75-річна Віра Павлівна вже декілька годин чатує на машину, що має привезти воду. За розкладом у місті - лише комендантська година. Попри вибухи, що лунають все частіше і ближче, жінка не їде, адже можливість отримати десять літрів питної води випадає лише раз на два-три дні.

"Дуже страшно, оце бухкання над головою, - каже Віра Павлівна. - Це не життя, хлопці, ми у підвалі живемо, лише вдень виходимо". Розмов про політику вона, як і більшість місцевих, уникає. Люди бояться переслідувань, якщо місто захоплять росіяни. "Все, тепер мене розстріляють, аби не патякала, - жінка ніби жартує, проте раптом починає плакати: - А кіт тоді на кого залишиться, це ж кіт моїх дітей".

Під обстрілами залишаються тисячі людей

Діти Віри Павлівни поїхали в Дніпро, вмовляли евакуюватися і її, проте жінка відмовилася. "А жити за що, на пенсію хіба? - пояснює вона. - Там за квартиру заплатиш, а далі що?". Таких людей, як Віра Павлівна, у Лисичанську залишилось близько 20 тисяч. У сусідньому Сєверодонецьку, що розташований на іншому березі Сіверського Донця та ще більше потерпає від обстрілів - 12-13 тисяч. Ці цифри - дуже приблизні оцінки місцевої влади та волонтерів, адже точно порахувати цивільних, які ховаються по підвалах, під обстрілами неможливо.

Читайте також: "Космічні" ціни, тортури й вилучення підручників: що відбувається в окупованій Луганщині

Значна частина тих, хто залишився, - пенсіонери. Втім, в одному з приміщень місцевого сховища зустрічаємо трьох маленьких дітей. Хлопчик, якому на вигляд не більше п'яти років, наполегливо пригощає нас цукерками з гуманітарної допомоги. Після трьох місяців у підвалі діти раді будь-яким гостям.

Питаємо, чим вони тут займаються весь час. "Розмальовки розмальовуємо, уроки робимо", - відповідає дівчинка із запаленими від життя під землею очима. "Вже ні, - заперечує інший хлопчик. - Але коли буде світло, тоді знов буде математика, українська мова". Діти кажуть, що батьки відмовились евакуюватись, бо не знають, де нині безпечно.

"Ці міста будуть зруйновані росіянами"

Тисячі мирних мешканців, які залишились в Лисичанську та Сєверодонецьку, повністю залежать від гуманітарної допомоги. Якщо десь ще можна придбати їжу, то лише за готівку, а банкомати в знеструмлених містах не працюють. Доставляти харчі стає все складніше - водії бояться їздити в них під вогнем артилерії. І хоча "дорога життя", що веде з Бахмута в Лисичанськ, поки не контролюється російськими військами, на неї вже виходили диверсанти. Під загрозою також альтернативний шлях - частково ґрунтова дорога, проїхати якою звичайною автівкою вкрай важко.

Можливостей для постачання їжі в Лисичанськ та Сєверодонецьк, а також для евакуації стає все менше, визнає керівник Луганської військово-цивільної адміністрації Сергій Гайдай. "Ми три місяці намагалися достукатися до людей, щоб вони виїжджали, тому що ці міста, на жаль, будуть зруйновані росіянами, - пояснює він. - Але ж ми займаємось евакуацією, а не депортацією". Евакуація проводиться і зараз. "Навіть якщо десять людей попросять про евакуацію, ми будемо намагатися їх вивезти, адже це наші громадяни, це українці", - запевняє Гайдай.

Нині з міст та селищ Луганщини раз на декілька днів вдається евакуювати лише декілька десятків мешканців. Невеличка група тих, хто погодився виїхати, чекає на евакуаційну вантажівку в гуманітарному центрі Лисичанська. Більшість - всередині будівлі. Волонтери бояться, що скупчення людей на вулиці може викликати вогонь російської артилерії.

Втім, декілька людей сидять на вулиці. Їх вивезли з Білогорівки, де точаться ще запекліші бої, тож на постійні вибухи вони зовсім не звертають уваги. "Там взагалі дупа повна, - каже чоловік з групи. - У Лисичанську ще тихо". Питаємо, чому погодились на евакуацію лише зараз. "Думали, нас омине, - пояснює пенсіонерка Галина. - Страшно, а жити хочеться".

Попереду у Галини - небезпечна дорога в Бахмут. У тих, хто залишається в Лисичанську - нескінченні обстріли, життя без води і їжі та, ймовірно, окупація. Проте дехто з них навіть за цих обставин не втрачає оптимізму. Жінка, яка вийшла з укриття подихати свіжим повітрям та побачити денне світло, раптом цікавиться, чи зустрічатимемось ми з українськими військовими. "Передайте нашим хлопцям, нехай женуть всіх до чорта звідси, наші захисники повинні нас захистити, - просить вона. - Це мій Донбас, я тут народилась, все буде добре".