Тисячі жінок вже встигли приєднатися до кампанії #MeToo у Twitter, яка порушує проблему сексуального насильства над жінками, та розповіли про свій травматичний досвід. Акцію започаткувала американська акторка Алісса Мілано після сексуального скандалу довкола голлівудського продюсера Харві Вайнштейна. Українська активістка Анастасія Мельниченко, яка близько року тому сама збурила Facebook-спільноту подібною кампанією #яНеБоюсьСказати, розповіла в інтерв'ю DW про наслідки резонансного флешмобу та про значення чоловічої відповіді на #MeToo, яка набирає обертів у соцмережах під хештегом #HowIWillChange - "як я змінюся".

Deutsche Welle: Акція #MeToo у Twitter нагадує Вашу кампанію у Facebook #яНеБоюсьСказати. Чому, на Вашу думку, саме останнім часом жінки почали говорити про подібні проблеми?

Анастасія Мельниченко: Раніше доступ до засобів масової інформації мали обрані. Інтелектуальна еліта, наприклад, могла написати книжку чи колонку - і так донести думку - або ж взяти участь у якійсь дискусії. Та все одно це були одиниці, а тут завдяки такому інструменту, як соціальні мережі, будь-яка жінка може бути почутою. Завдяки цьому можна побачити масштаб проблеми. До речі, не важливо, хто запускає подібні кампанії. Наприклад, #MeToo поширила відома акторка, #яНеБоюсьСказати - непублічна. Утім, в обох випадках жінки заклик підтримали, бо хотіли бути почутими.

Вже більше року минуло від часу, коли була започаткована акція #яНеБоюсьСказати. Чи відчуваєте Ви її наслідки? Чи, можливо, акція вже забута?

Ні, не забута. Проблема сексуального насильства вийшла в публічний простір, про неї не лише почали говорити, а й писати. З'являються театральні постановки, книжки. Це стало частиною дискусії, і люди продовжують обговорювати цю тему.

А як ця акція змінила Ваше життя?

Мене почали називати письменницею, бо за результатами акції я видала книжку та отримала пропозицію написати іншу. Це буде книжка про підлітків і про їхні проблеми, про які зазвичай не говорять вголос. Наприклад, про харчові розлади, про ранню вагітність та зґвалтування, про зраду між друзями, про смерть і невиліковні хвороби. У моїй книжці група підлітків проходить через усі ці випробування і допомагає одне одному їх подолати. У кінці ж будуть коментарі фахівців по кожній із цих тем. До речі, опублікує цю книжку те ж видавництво, що і нашумілу історію "Майя та її мами".

А які теми, на Вашу думку, ще й досі залишаються в українському суспільстві табуйованими?

Таких тем чимало. Наприклад, те, що жінка може не отримувати задоволення від материнства, що це може бути важко для неї, що їй краще обирати кар'єру замість дітей. Зазвичай коли жінки починають про це говорити, їх просто зацьковують.

У кампанії #яНеБоюсьСказати було також чимало критиків. Як Ви до них ставитеся?

Критика завжди є там, де йдеться про щось нестандартне. Багатьом жінкам в Україні справді не вистачає грошей на психотерапевта, але ось це прописування, проговорювання - це частина самотерапії. Якщо людина до цього вдається і якщо їй від цього стає легше, то чому б ні? Критики хай говорять, а ми своє діло знаємо.

Можливо, час запустити чергову кампанію, думаєте про це?

Пост #яНеБоюсьСказати задумувався як вірусний, однак я все одно не думала, що він може бути настільки масовим. Та я усвідомлюю, що двічі в одну річку не ввійдеш, і я навіть не намагаюсь. Потрібно придумати щось нове, оригінальне і цікаве.

У Twitter у відповідь на ініціативу #MeToo вже поширилася "чоловіча" акція #HowIWillChange - "як я змінюся". Чоловіки обіцяють, наприклад, віднині втручатися в діалоги, насичені побутовим сексизмом, або пояснювати хлопцям, що таке патріархальні системи влади і за яких обставин вони виникли. Чому, на Вашу думку, перша відповідь на ініціативу #MeToo з'явилася саме в англомовному інтернеті? Адже нічого подібного не сталося, коли кампанія #яНеБоюсьСказати набрала популярності в України, а потім перекинулася на російський інтернет.

По-перше, що стосується реакції на #MeToo, то Twitter у нас користується меншою популярністю, ніж інші соцмережі, тому до нас це ще не дійшло. По-друге, це тому, що в нас, на жаль, ще дуже сильні гендерні стереотипи. Українські та російські чоловіки живуть в набагато жорсткішій "коробці", яка часто просто не дозволяє їм видати таку реакцію. Бо це може потягнути за собою відгуки типу "ти що, не мужик, що ти прогнувся під баб, вони тут ниють, а ти починаєш їм піддакувать".

Як Ви вважаєте, така акція, як #HowIWillChange, може щось змінити?

Безперечно, може, бо це змінює уявлення про норми. Сексуальні домагання, наприклад, на роботі, є толерованою нормою у "чоловічому середовищі". Якщо це перестане бути толерованим, то все зміниться. Тому я сподіваюся, що ця акція дасть якісь результати, та, можливо, колись докотиться і до України. Вона дійсно може вплинути на реальне життя, тому що соцмережі - це потужний інструмент, який формує сучасний дискурс, а також сучасні соціальні норми.

Що у межах цього дискурсу мають робити чоловіки, якщо вони насправді хочуть щось змінити?

Чоловіки повинні говорити. Як би нам не хотілося вірити в гендерну рівність, ще й досі існує такий стереотип, що, мовляв, є люди, а є жінки. Відповідно, чоловічі слова мають більшу вагу, а участь чоловіків у таких акціях, флешмобах та інформаційних кампаніях є надзвичайно цінною, оскільки до їхніх слів будуть прислухатися більше, ніж до жіночих. Це, звичайно, прикро, але це наша реальність.