Невелика зала, прикрашена репродукціями картин на християнську тематику авторства Рембрандта, Тиціана та інших, заповнюється людьми, переважно похилого віку. Тут, у непримітній будівлі однієї з християнських церков, триває недільна служба. Володимир із позивним "Комфі", командир роти ударних дронів 59-ї окремої штурмової бригади ЗСУ, заходить у церкву із запізненням. Він не має де сісти, тож слухає проповідь стоячи. Вона закінчується словами про мир.

"Я вірю, що ми повернемо всю Україну. Інакше - я не змирюся", - після закінчення служби розмірковує Володимир. Він - із окупованого з 2014 року Харцизька, що на схід від Донецька. "Коли я йшов у штурмовики, то давав собі три місяці життя. Але ось, стою тут", - посміхається військовий. 

Тим часом прихожани розбирають пакети із гуманітарною допомогою, набирають у баклажки чисту воду і розходяться по домівках. Із колись майже 43-тисячного населення Добропільської громади наразі лишилось лише 35 тисяч людей, майже третина з них - переселенці.

"Церква - це не клуб, а госпіталь"

"Ми молимось спочатку за перемогу, а потім - за мир, - наголошує капелан і пастор церкви Ігор, який раніше працював пожежником. - Проживаємо в цьому невеличкому шахтарському місті, служимо людям і богу". Добропілля він називає "добрим полем" - адже 2014 року, коли місту вдалося уникнути окупації, воно почало приймати переселенців, а церква - допомагати їм. "Місто, яке може служити людям", - підсумовує Ігор. 

Із початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Добропілля знову стало хабом для переселенців, а після окупації Авдіївки почало перетворюватись на прифронтове місто. Для військових у церкві відкрилась пральня і душова - такі необхідні після виходу з позицій. У холі, під плакатом "Слава Ісусу Христу і ЗСУ", сидять двоє солдатів - чекають, поки виперуть їхній одяг. У Добропіллі - лише технічна вода, яку подають за розкладом. Тому церква знайшла кошти, щоби пробурити свердловину і встановити фільтрувальну станцію.

"Церква - це не клуб, а госпіталь", - каже Ігор. Він не надто сподівається на мирні перемовини. "Три роки вже бачимо, що ворог цього не хоче. Але молимось, - продовжує пастор. - Коли місто розвивається, коли військові нас не залишають, то й люди кажуть, що все добре. А коли хтось виїжджає і місто порожніє, люди переживають". За спостереженнями Ігоря, мешканці Добропілля почали евакуюватись після масованого обстрілу 7 березня. Тоді росіяни атакували місто ракетами, артилерією і безпілотниками. Відомо про 11 загиблих і 49 поранених. 

"У мене навіть пам'яті не залишилось"

На місці обстрілу - поруйновані багатоповерхівки. На клумбах, серед битого скла, синіють проліски. В одній із обвуглених квартир, біля каркасів дитячих ліжок, хтось залишив дві троянди, перев'язані чорними стрічками.

Квартал виглядає порожнім. Лише інколи зустрічаються люди, що виносять на вулицю тріски і скло зі вцілілих квартир. Лариса, пенсіонерка із загіпсованою рукою, також іде прибирати у своїй квартирі. Під час обстрілу жінка була вдома разом із чоловіком. Вибухова хвиля збила подружжя з ніг - жінка впала і зламала руку. "У нас був шок. І я стала підмітати скло - бо ми не могли вийти. Прибігає рятувальник, каже: "Жінко, ви при своєму розумі? Швидко збирайтесь, зараз будемо вас через вікно витягувати", - згадує Лариса. 

Медики надали їй допомогу лише наступного дня - адже тієї ночі лікарня була завантажена пораненими. "Скільки людей загинуло, - зітхає Лариса. - У цьому будинку - молода пара з Покровська. Приїхали сюди, щоб врятуватись, а тут згоріли заживо".

Інша жінка, молодша, зупиняється, аби поділитись своїм горем - її квартира повністю зруйнована. "У мене навіть пам'яті не залишилось - жодної дитячої фотографії, як моя дитина росла. Взагалі нічого. У мене досі руки трясуться. П'ять трупів у моєму під'їзді було в ту ніч".

Жінка була у квартирі одна - її донька поїхала на навчання в Київ, а чоловік лише йшов додому зі зміни в шахті. "Він це бачив, але не розумів, що це сталось з нами. Я йому дзвоню, кричу. Він швидко приїхав, і ми потрапили під касетний обстріл. Коли вже люди почали спускатись. Потім сюди прилетів дрон. Люди в крові, їх виносять. Це був жах. Такого жаху в Добропіллі ще не було". 

"Що захопили - забирайте. Але залиште нас у спокої"

Відколи у вересні минулого року фронт наблизився впритул до Покровська, росіяни почали активніше обстрілювати Добропілля. Чи не в кожному районі тут можна побачити зруйновані будинки. Біля одного з них - бювет. Удень він не буває безлюдним.

Людей, що зупиняються набрати води, ми запитуємо про їхні очікування від перемир'я. Найпопулярніша думка серед місцевих і переселенців - аби був мир. "Бо багато моїх знайомих загинули", - пояснює Дар'я, молода жінка з Родинського Покровського району. "Бо мій брат у полоні", - каже чоловік напідпитку, що сидить на лавці, схиливши голову. 

"Я особисто не вірю, що Трамп може щось зробити, - знизує плечима пенсіонерка Тетяна. - Він із Путіним говорить так, ніби це його рідний брат. Він має бути на боці України і має підтримувати інтереси України. А він ніби підтримує інтереси Росії". На її думку, мир буде справедливим, якщо Україна не втратить свої території. "І щоб партнери зробили так, аби нам було чим воювати - забезпечили нас зброєю і боєприпасами, - додає жінка. - Щоб, якщо і цього разу Путін збреше і знову на нас нападе, ми мали чим захищатися".

"Ці землі ніколи йому не належали", - підтримує пенсіонер Олексій, переселенець із Покровська. "Хай віддадуть нам те, що забрали", - каже Олена, молода жінка із дитиною. Іншої думки Карина, переселенка з Мирнограда, яка продовжує їздити туди як волонтерка. "Хай просто припинять стріляти. Що захопили - забирайте. Але залиште людей у спокої", - вважає жінка. 

"Вони билися за наш Донбас. Як його здати?"

"Звичайно, я хочу, щоби Донецька область повністю перейшла під контроль України. Це мій рідний дім. Але не всі бажання здійснюються", - каже 17-річна Олександра, яка працює в кав'ярні у центрі Добропілля. Вона планує виїхати зі своїм хлопцем в іншу країну - щойно відкриють кордон. А двоє 13-річних дівчат, навпаки, хочуть залишитись в Україні, хоч і не в Добропіллі - адже тут стає дедалі небезпечніше. 

На запитання, як змінилось життя у місті на тлі початку перемовин про мир, найчастіше чуємо: "Ніяк". "Навпаки, почастішали обстріли. Тут було більш-менш, а зараз нам не дають жити", - каже пенсіонерка Тетяна. "Вчора он бахнуло", - згадують місцеві. Ввечері 22 березня росіяни знову атакували Добропілля безпілотниками. Цього разу обійшлося без жертв. 

Біля одного з пошкоджених приватних будинків пораються чоловіки. "Вийшов з дому - і прилетіла "Герань-2". Вікна повилітали, дах підскочив. Пошкодило двері машини", - каже Денис, працівник гуманітарної місії "Проліска". Цією машиною він розвозить гуманітарну допомогу і евакуює людей із прифронтових громад.

Його брат Олександр, пенсіонер із багаторічним шахтарським стажем, розмірковує про можливий мир. "Трамп з Зеленським може домовитись. А з Путіним, мені здається, ніхто не домовиться. З ним неможливо домовитись, - вважає чоловік. - У мене вчора три маленькі онуки сиділи в підвалі. А шахеди якраз над нами летіли. І діти перелякані, і їхати нема куди".

"Уже, мабуть, треба закінчити це все, - каже чоловік і киває у бік військових, що проходять повз. - Але як цих хлопців залишити? Скільки їх полягло на позиціях. Бились за наш Донбас. Як його здати?"

Поки говоримо, чоловіки закінчують ремонтні роботи - вікна й паркан тепер забиті ДСП. Під будинком лишається неглибока воронка. Зранку чоловіки дістали з неї російський безпілотник, зняли з нього двигун і віддали українським військовим. "Він до росіян повернеться", - бадьоро всміхається Олександр.

*Після публікації в текст було внесено зміни.