Рік тому російські військові захопили Запорізьку АЕС (ЗАЕС), яка є найбільшою атомною електростанцією у Європі. Відтоді станція перебуває в окупації, але вона й надалі залишається з’єднаною з українською енергомережею. Серед тих, хто на власні очі бачив, як відбувалось захоплення станції, був Олег Дудар, керівник експлуатаційного підрозділу ЗАЕС. На цій посаді він працював останні 11 років, відповідав за обслуговування ядерних реакторів та енергетичних турбін і мав у своєму підпорядкуванні 680 працівників. Дудар залишив АЕС і виїхав з окупованої військами РФ території ще в серпні, але й надалі формально залишається керівником експлуатаційного підрозділу. На момент широкомасштабного вторгнення РФ в Україну на станції загалом було зайнято близько 11 тисяч людей. Запорізька АЕС виробляла 20 відсотків електроенергії України. В інтерв'ю DW Олег Дудар розповів, що йому довелось пережити, коли російські військові захоплювали ЗАЕС, про умови праці після захоплення, а також про залякування та знущання з боку російських окупантів.

DW: Пане Дудар, якою була ситуація на ЗАЕС на момент повномасштабного вторгнення Росії в Україну? Чи було розуміння того, що Запорізьку атомну електростанції захоплять так швидко і чи щось робилося, аби унеможливити це?

Олег Дудар: До 24 лютого ми жили в очікуванні, бо розуміли, що накопичення сил росіян, підвищення градусу риторики повинно було якось реалізуватися. Але наскільки це швидко відбулося на півдні України ми не очікували, як без бою практично, безперешкодно ворогу вдалося відрізати всю частину півдня під Каховським водосховищем. Ми розуміли, що у нас поблизу немає великих військових частин й опір не було особливо кому чинити.

Чи були у вас якісь інструкції від міністерства енергетики, НАЕК "Енергоатом", як діяти в разі захоплення ЗАЕС?

На всіх станціях є план захисту персоналу на випадок позаштатних ситуацій, але він розроблявся тоді, коли ніхто в світі не уявляв, що колись, навіть теоретично, могло відбутися, що одна країна може збройним шляхом захоплювати мирну атомну станцію іншої держави. Тому таких документів у нас не було, і їх немає й зараз.

Якими були дії керівництва ЗАЕС після початку повномасштабного російського вторгнення?

Спостерігаючи за просуванням російських колон з Криму, ми розуміли, що захоплення Енергодару і нашої атомної станції це питання кількох днів. Хоча у нас були підрозділи Нацгвардії, але вони були для інших задач і не мали екіпірування та навичок протистояти штурмовим загонам регулярної армії Росії. Тому відразу почали думати, як мінімізувати втрати серед людей, зберегти персонал, а це понад 11 тисяч людей на станції. Була команда мінімізувати кількість тих, хто кожен день заступає на зміну на роботі і викликати тільки тих, хто займається експлуатацією і ремонтом енергоблоків та підтримкою їхнього безпечного технічного стану, плюс персонал - повари, медики, - який забезпечує життєдіяльність оперативних робітників. Керівники станції перейшли на цілодобовий графік - зміна тривала доба через дві. Так вийшло, що я здав своє чергування з 2 на 3 березня. Тому я поїхав додому о 8 ранку 3 березня, напередодні захоплення станції, яке відбулося в ніч на 4 березня. Але тоді було не до сну...

Ви зрозуміли, що почалося захоплення?

За кілька днів до захоплення ЗАЕС міський голова Енергодару сформував групи з активістів. Вони повідомили, що колона російських військових підходить до Енергодару. Місто розташоване на берегу Каховського моря, і під’їзна дорога до Енергодару лише одна. Коли колона російської бронетехніки підійшла до міста, то їм назустріч вийшли мирні беззбройні люди з прапорами й плакатами і не пускали цю колону в Енергодар кілька днів. 3 березня, коли я повернувся зі зміни, вже чув постріли зі стрілецької зброї, потім під вечір стрільба посилилися вже з танків, почали горіти підбиті автомобілі. Вже вночі колона росіян розділилася: одна частина зайшла в місто, інша - до станції. Я спостерігав це зі свого балкону. Стаціонарний зв'язок був обрублений, подзвонити на станцію не було можливості, мобільний зв'язок теж практично не працював, але стаціонарний інтернет тоді ще працював. Російська військова колона швидко рухалася до ЗАЕС, це десь чотири кілометри через лісок, де українські військові Нацгвардії встановили свої стрілецькі розрахунки й намагалися чинити опір, але були швидко розбиті, бо ворог йшов дуже ретельно озброєний, мав пристрої нічного бачення, тепловізори. Десь опівночі військова техніка росіян підійшла до атомної станції на відстань пострілу.

Читайте також: Що відбувається на Запорізькій АЕС після року окупації?

Про що ви думали в той момент, адже ви як ніхто знаєте про небезпеку, яку може викликати пошкодження ядерних блоків чи важливого обладнання? Як діяли в таких умовах? 

Я дивився до самого ранку, що відбувається на ЗАЕС через трансляцію з відеокамер, встановлених на першій прохідній: вони цинічно знищували будівлю навчально-тренувального центру, адмінбудівлю, стріляли в сторону хімцеху з важливим обладнанням, де в зоні ураження знаходився перший та другий енергоблок та естакади спецкорпусів. Цієї ночі я думав, по-перше, чи живі мої люди, чи все добре з моїм персоналом, по-друге, розумів, наскільки вразлива станція. Я бачив по відео, куди летять снаряди. За будівлею навчального центру, куди прицільно били, знаходиться відкритий розподільчий пристрій, де сходяться лінії електропередач наших енергоблоків і звідки розходяться чотири лінії електропередач на всі наші регіони. Я розумів, що кількох куль чи уламків достатньо, щоб відбулося непоправне. В уяві малювалися вже апокаліптичні картини. Коли з’явився такий-сякий зв'язок, першим ділом дізнався, що з мого персоналу всі живі, люди змогли зробити не тільки складні технологічні переключення на блоках, а й врятувати працівників їдальні, медиків. Їх ховали в приміщенні енергоблоків, яке могло захистити від уламків.

Читайте також: Чи зможе українська енергосистема працювати без ЗАЕС?

Коли у вас відбувся перший контакт з окупаційними військами?

Повне захоплення станції відбулося десь о 5 ранку. Вони обеззброїли представників "Нацгвардії", захопили наш кризовий центр, де були керівники, які чергували в той день і не випускали їх разом з персоналом зміни протягом двох діб, це більше 40 годин. Я потрапив на станцію зранку 7 березня, коли почав діяти графік зміни. Побачене справило на мене моторошне враження: ніколи не міг подумати, що все, що будувалося десятиліттями буде розбите - прохідна знищена, навчальний корпус повністю розбитий, дотлівали легкові автомобілі персоналу на парковці, в адмінкорпусі не було жодного вцілілого вікна, пробоїни від снарядів. Кабінет директора, головного інженера й мій кабінет знищені, всюди валялися гільзи, і всюди стояли російські військові з автоматами, які перевіряли перепустки персоналу й запускали людей зміни на станцію. Ми почали працювати. Я пишаюся своїми людьми, вперше у світовій історії атомної енергетики мій персонал виконав складні технічні переключення під прямим вогнем та забезпечив ядерну безпеку об’єкту та зберіг генерацію. Кілька блоків було розвантажено, кілька зупинено, але в цілому можливість роботи на той момент Запорізька атомна електростанція зберегла завдяки цим людям.

Читайте також: Звіт МАГАТЕ: що представники місії побачили на ЗАЕС

Чи був тиск на людей, чи якісь специфічні вимоги з боку окупаційних військ?

Перші кілька тижнів особливо нічого не пред'являлось, і ми відновили нормальне функціонування станції, яке могло бути в тих умовах. Вони не лізли у питання управління станції, і ми продовжували виробляти електроенергію для України. Треба розуміти, що на станції були інші підрозділи російських військ, аніж у місті. Для персоналу було правило - люди не входять ні в які контакти, не спілкуються з окупантами, а всі вимоги окупантів мають проходити через наше керівництво. Але потім почалося тяжке життя, яке з кожним днем погіршувалося. Почалися чистки, перевірки, вони почали шукати активістів, тих, хто служив в АТО, хто був у самообороні, й люди стали пропадати, в тому числі й працівники станції, зокрема і мій персонал.

Скільки працівників станції було затримано, зникло безвісти і що зараз з цими людьми?

Ми передбачали такий розвиток ситуації і від самого початку допомогли нашим співробітникам, які були в самообороні, активістами на мітингах чи в АТО, виїхати на неокуповану частину України. Але більше десятка моїх хлопців побували все ж таки у цих підвалах. Люди пропадали, просто не приходили на зміну чи зі зміни, рідні їх шукали, співробітники шукали. Ми передавали інформацію директору ЗАЕС і головному інженеру, поки у них був діалог з орками, аби людей відпустили, але відпускали їх не завжди.

Як поводилися тодішній директор ЗАЕС Ігор Мурашов та колишній в.о головного інженера станції Юрій Чернічук, проти якого нещодавно президент Володимир Зеленський запровадив санкції Ради національної безпеки та оборони України за колабораційну діяльність?

Головний інженер має займатися технічною стороною і Чернічук відповідав вимогам, які висуваються до головного інженера і жодних зовнішніх ознак, що він збирався піти на співпрацю з окупантами я не бачив. Основний комунікатор з російськими військовими був директор - Ігор Мурашов. І ЗАЕС дуже пощастило з ним. Він був призначений 16 лютого, буквально напередодні вторгнення. І з перших днів війни і до того часу, доки я перебував на ЗАЕС, Мурашов був містком, який зв'язував нас з Україною. Щодня з перших днів окупації на ранковому селекторі для керівників станції з трансляцією на всю станцію для замів та всіх інженерно-технічних співробітників він вітався та говорив з усіма українською мовою, наголошуючи, що Запорізька атомна електростанція продовжує виробляти електроенергію для України. Все це відбувалося на очах у російських військових, вони це слухали, й це слухали пізніше представники "Росатому", яких потім завезли.

Пізніше пан Мурашов був викрадений окупантами…

Так, директора викрали вже після того, як я покинув станцію й Енергодар. На щастя, його потім відпустили у "сірій" зоні, через яку він прийшов на український блокпост.

Що змусило вас виїхати з Енергодару і покинути свою роботу на ЗАЕС? Що стало останньою краплею?

Я виїхав 23 серпня минулого року. Я відчув небезпеку для себе. Всі знали мою проукраїнську позицію. В один момент я відчув, що повністю вигорів, що це напруження і відповідальність і за обладнання, і за реактори, і за персонал, і страх за моїх людей, які щодня їхали на станцію під артилерійські вибухи дорогою, яку свідомо обстрілювали росіяни. Це три зміни щодня - приїзд і від’їзд. Я зустрічав і проводжав їх на роботі. Я щодня усвідомлював, яка тонка грань нас відділяє від світової ядерної аварії з найважчими радіаційними наслідками. Все це мене зламало… Ми з дружиною взяли відпустку і хотіли їхати в Київ до доньки через Василівку, але черги там на блокпостах стояли тижнями, я розумів, що у мене вже не було часу, бо за мною прийдуть. Одного дня, ми зібрали валізи, документи й поїхав до Мелітополя, там я знайшов перевізника до Криму, а звідти до Грузії. З Грузії вже рушили до Німеччини, де мешкає мій син.

Ви в Німеччині вже пів року, чи адаптувалися ви тут, знайшли роботу, адже маєте  високу кваліфікацію?

У Німеччині я біженець. Увесь цей час чекаю на можливість повернутися в Україну. Я не бачу свого майбутнього без атомної енергетики України, хоча у мене вже пенсійний вік наступного року наступає. Я реалізувався як професіонал. Але, на жаль, через російське вторгнення ми назавжди втратили той великий колектив з 11 тисяч співробітників, які обслуговували ЗАЕС. Хоч як там вже не було, ми не зможемо працювати з тими, хто зрадив, а ті, хто не виїхав з Енергодару будуть косо дивитися на тих, хто виїхав. І тут завдання - як після деокупації станції і всієї України знову сформувати професійний колектив, який би міг далі експлуатувати шість атомних енергоблоків, найбільшої атомної станції в Європі.