У Кельні відкрилася фотовиставка "Обличчя війни" українського фотографа Мстислава Чернова. Він - один з останніх журналістів, які у травні залишили Маріуполь. Мстислав Чернов працює в Associated Press. 2 травня йому та фотожурналісту Євгену Малолєтці було присуджено премію німецької медіакомпанії Deutsche Welle "За свободу слова" (Freedom of Speech Award) за висвітлення війни в Україні, яку Росія розв'язала 24 лютого 2022 року.

В інтерв'ю DW Мстислав Чернов розповів про свою фотовиставку "Обличчя війни", про відчуття провини, коли виїжджав з Маріуполя та про те, як військовим журналістам працювати на фронті і мати більше шансів вижити.

Фотовиставка "Обличчя війни" у Lew Kopelew Forum у Кельні триватиме до 9 липня. А потім - в інших частинах Німеччини і, як планується, в Бундестазі.

DW: Яка фотографія найбільш особлива для Вас?

Мстислав Чернов:  Загибле немовля у підвалі лікарні. Це останній знімок, який я зробив в Маріуполі. За годину, як я його зробив, ми вже намагалися виїхати і виїхали. Я досі пам'ятаю це відчуття провини, яке я відчував, коли виїжджав, тому що в мене перед очима досі стояло тіло цієї маленької дитини, яке залишилось там - у підвалі лікарні. Я просто не міг його забути. Воно просто стояло в мене перед очима кілька днів після того. Це для мене символ того, що я хотів залишитися, але не зміг залишитись, що після того, як ми поїхали, люди в Маріуполі залишилися без голосу, без когось, хто міг би розказати про їхні страждання.       

В той день (15 березня. - Ред.) ми приїхали до лікарні №3і вона була переповнена пораненими людьми. Вони лежали в коридорах. Там був хаос. Люди сиділи на стільцях, сиділи на підлозі. Поранені лежали на підлозі. Нас покликав один з лікарів і повів у підвал. Там ми побачили десятки тіл. Діти, дорослі. Всі, хто був вбитий і непохований. Їх просто складали там, у лікарні, бо вже не було можливості їх ховати на кладовищі, навіть у братській могилі. Просто не було можливості вивозити їхні тіла через постійні обстріли.     

В одному з інтерв'ю Ви сказали, що пішли на ризик і залишилися в Маріуполі, щоб порушити тишу і світ знав, що відбувається в місті. Нині війна в Україні поступово стає буденністю для світу і починають звертати менше уваги. Як прибрати цю буденність з війни, яка зараз триває в Україні?

Зараз ми бачимо, що люди звикають, світ звикає, на жаль, до кадрів зі стражданнями, зі смертю і в новинах трохи менше України. І тому саме ці виставки, ці заходи, ці зображення і можливість говорити про те, що відбувається в Україні, - це настільки важливо і для мене, і для журналістів, і для українців, щоб світ не забував. Щоб світ пам'ятав, що війна іде постійно і кожен день гинуть люди. І до цього неможливо звикнути. Для людини, яка дивиться на ці зображення, вона, можливо, і звикає до них, але ті, хто на цих зображеннях - вони не можуть до цього звикнути. Це їхні страждання. Це страждання українців.

У Вашій фотовиставці "Обличчя війни" 21 фотографія і ще 8 при вході у Lew Kopelew Forum у Кельні. За яким принципом Ви відбирали фотографії?              

Коли я робив першу вибірку, було понад 60 фотографій. По-перше, це обмеження, бо просто неможливо одразу все повісити. По-друге, важливо обрати ключові моменти, які залишаться в людей у пам'яті. Бо якщо зображень забагато відразу, вони стираються, вони вже стають нормальністю. Важливі - ключові моменти. Ті, які залишаться з людиною, коли вона піде звідси, коли вона піде додому говорити зі своєю сім'єю, зі своїми друзями, щоб вона про це розказала і показала. Тут ключові моменти. Не всі. Я хотів би більше. Тут, може, один відсоток від того, що я відзняв. Можемо показати тільки невелику фракцію від того, що насправді відбувається.                

Ви працювали в більш ніж екстремальних умовах як військовий журналіст. Особливо в Маріуполі. Що Ви порадите іншим репортерам, як виживати на війні? 

На жаль, в такій війні, де працює авіація, артилерія, важко передбачити, де будуть наступні удари. Це завжди компроміс між безпекою і бажанням зробити більше, бажанням показати більше. І для кожного журналіста важливо вирішити, як далеко він може піти. Мої друзі, мої колеги загинули на цій війні і, на жаль, я знаю точно, що ще помруть. Мені хочеться, щоб всі вони вижили. Планування, захист, хороший бронежилет, хороший шолом. Але все це неголовне. Головне - це розуміння ситуації. Журналісти помирають часто саме від того, що вони не повністю розуміють ситуацію. Це не завжди можливо і планувати не завжди можливо, але розуміння ситуації, динаміки на фронті і можливість передбачити на крок вперед те, що може статися. Це найважливіше. І медична підготовка. Це рятує життя.                   

На війні є так звані "вікна", іноді "кватирки" - проміжки часу між обстрілами. Під час такого короткого "затишшя" журналісти і намагаються відзняти свої матеріали. На що слід зважати і яка тактика обстрілів з боку армії РФ?

Кожна ситуація різна. Це залежить від динаміки. Чи іде наступ, чи іде оборона, чи це просто обстріли міста. Не можна знати заздалегідь, як буде. Але можна напрацювати якусь систему, побачити, яка динаміка іде сьогодні, завтра, післязавтра і якось передбачити частоту обстрілів, час між обстрілами. Якщо це просто обстрілюють місто, то часто використовується тактика так званого "double tap", коли, наприклад, прилітає 10 ракет "Граду" і просто чекають десь хвилин 30-40 і випускають по тих самих координатах ще 10 ракет. Тобто ті журналісти, ті медики чи військові, які приїхали на місце обстрілу, вони потрапляють під обстріл і теж можуть загинути. Тут важливо розуміти, що майже завжди б'ють по тому самому місцю ще раз.

Ви пройшли не одну війну, зокрема Сирію, Ірак і перший етап цієї війни у 2014-15 роках на Донбасі. В чому особливість саме нинішнього етапу з Вашого досвіду?  

Особливість в тому, що використовують авіацію. Авіація - це найстрашніше. Від неї не сховаєшся. Це сильні бомби, які пробивають всі перекриття бетонні. Друге, це повномасштабна війна. Фронтів багато і наступають на багатьох напрямках і передбачити динаміку набагато важче зараз. Сил набагато більше у ворога задіяно на війні. Використовується важча зброя. Це авіація, це "Іскандери", які пробивають всі бетонні перекриття. Коли був Донбас (у 2014-2015 роках - Ред.), можна було сказати, де і що відбувається, з якою швидкістю, а зараз кожен день змінюється динаміка на фронті. Місце, яке було для тебе безпечне вчора, сьогодні стає вже небезпечним.       

Ваші фотографії - фактично докази воєнних злочинів Російської Федерації. Чи вже зверталися до Вас українські або іноземні слідчі і чи давали Ви вже показання як свідок на цій війні?  

На цій війні було так багато злочинів і свідків цих злочинів. Я думаю, що підуть роки на те, щоб опрацювати всіх свідків, всі злочини. До мене не зверталися поки що, але я знаю, що міжнародні й українські слідчі працюють і я як журналіст буду стежити за їхньою роботою. Це моя робота - стежити за розслідуваннями і ми побачимо, як швидко і куди це йде.        

Як Ви відновлюєтеся психологічно після всього цього, що вам довелося пережити?

Ніяк поки що. Все болить. Я не можу ще це все пропрацювати. Це навіть не шрам. Це рана і вона не загоїться, поки іде війна. Це, як ти поранений і продовжуєш бій, так і всі журналісти зараз. Вони травмовані, але вони працюють.

Тож Ви збираєтесь далі повертатися на фронт?

Звичайно. Я повертаюся до свого рідного міста. Я повертаюсь до Харкова. Я буду працювати і я не зупинюсь.