"Не можу сказати, що мені було страшно, я їхала з певною метою - допомогти людям. Я бачила, як багато людей хочуть повернутися додому, я їхала, щоб наблизити їх до цієї мети. Я теж, можна сказати, втратила свій будинок, але він хоча б цілий, і я вірю, що повернуся", - каже про своє рішення стати волонтеркою в зруйнованих українських містах колишня білоруська політув'язнена Марія Бобович.

9 вересня 2020 року поблизу місця загибелі учасника протестів Олександра Тарайковського вона написала на тротуарній плитці: "Не забудемо". За це дівчина отримала півтора роки так званої "домашньої хімії" - обмеження волі без направлення до виправної установи відкритого типу.

"Зрозуміла, що не хочу їхати з цієї країни"

У жовтні 2021 року Марія була змушена виїхати з Білорусі - за дрібні порушення їй загрожувало посилення покарання, дівчину могли відправити до жіночої колонії. Марія опинилася в Україні. Перші дні війни вона провела у Києві, але коли снаряди почали падати неподалік її будинку, вирішила поїхати до Львова.

"Спочатку були думки поїхати до Польщі, але коли я сіла в поїзд у Києві, мені стало так сумно, я зрозуміла, що я не хочу їхати з цієї країни. Ми приїхали у Львів, залишилися там на кілька тижнів, допомагали відкривати шелтер для біженців, щоб люди могли знайти дах над головою хоча б спочатку, щоб відпочити і поїхати далі", - розповідає білоруска.

"Ми робили все, що потрібно"

Через якийсь час Марія вирішила повернутися до Києва - українські війська звільняли передмістя і потрібні були волонтери для того, щоб їх відновлювати. "У перші дні, коли на блокпостах я діставала білоруський паспорт, починалися питання та агресія, але я пояснювала, що знаходжуся тут з жовтня, є волонтерські документи, що я, як і всі, намагаюся допомогти, - згадує Марія. - Буча, Ірпінь, Гостомель. Першим був Ірпінь, де кожен третій будинок або згорів, або був зруйнований. Ми робили все, що потрібно: військовим допомагали, вулиці розчищали. До нас там попрацювали рятувальники, бачила, як машинами вивозили померлих людей".

Читайте також: Вдома, в Києві: заможні кияни, що стали волонтерами

За словами Марії, у передмісті Києва було багато замінованих будівель, будинків, де знаходили снаряди, що не розірвалися після обстрілу. "В місті, не пам'ятаю в якому, намагалася розчистити будівлю. До мене підбігла бабуся і сказала, що тут замінована територія, мають приїхати сапери", - розповідає волонтерка. Зараз Марія у Києві, але найближчим часом збирається їхати до Чернігова, де, за її словами, для волонтерів великий обсяг роботи - постраждало і саме місто, і передмістя.

"Машина з написом "Діти" була вся прострілена"

"Ніхто не хотів мене везти до Бучі, казали, що все заміновано. Я відповідала, що як не хочете везти - піду пішки. 7 квітня я повернулася. Так спокійно я ніколи і ніде себе не відчувала. Може, це мій будинок, а я про це раніше не знала?", - ділиться волонтерка Каріна Потьомкіна.

Вона була громадянською активісткою в Солігорську (Мінська область), поїхала з Білорусі наприкінці 2021 року, бо, за її  словами, розуміла, що рано чи пізно за нею прийдуть. Дівчина деякий час перебувала у Києві, а потім переїхала до Бучі, за кілька днів до війни знайшла роботу.

"У перший день війни ніхто нічого не розумів, усі думали, що це швидко закінчиться, а на другий-третій день евакуація була вже неможлива. Найстрашніше, що немає зв'язку, ти не можеш нікуди зателефонувати, - розповідає білоруска. - Якось біля нашого під'їзду з'явилася легкова машина, яка була обклеєна аркушами з написами: "Діти", вона вся була прострілена. Сім'я їхала з Гостомеля, їх розвернули і стріляли услід. Поранило жінку і зачепило дитину. Я зрозуміла, що все погано, якщо розстрілюють серед білого дня".

"Я зустрілася з людьми, які були не в собі"

На початку березня Каріна вирішила спробувати вийти з окупації: "Я б не виходила з Бучі, але не стало газу, я розуміла, що готувати доведеться вночі на багаттях, це небезпечно, можуть почати стріляти з дахів". Білорусці вдалося знайти дорогу до Ірпеня, після чого дістатися Києва. Це було 8 березня, а за місяць Каріна знову повернулася до Бучі, вже як волонтер.

Білоруска каже, що багато людей, які пережили окупацію, були повністю розгублені: "Я зустрілася з людьми, які були не в собі. Наприклад, людина не пам'ятала, як вставити картку в банкомат. Я допомагала таким людям. Потім приїхав Червоний Хрест, я стала допомагати з реєстрацією жителів, - розповідає волонтерка.- У мене немає якогось одного завдання: колись шукаю ліки, колись звіряю списки загиблих і зниклих безвісти, повідомляю родичам. Багато мешканців мене вже знають і йдуть саме до мене”.

Найбільше Каріні запам'яталася бабуся, яка протягом тижня щодня приходила до міськради на реєстрацію. "Вона виходить, забуває, навіщо йде, потім повертається. На п'ятий день я розплакалася, у мене просто не витримало серце. Був ще хлопець, який приходив шість разів, бо забував, що треба взяти. Люди за часи окупації просто розучилися жити" , - каже білоруска.

"Люди дякують зі сльозами на очах"

Станіслав Каращенко переїхав із Білорусі до України у 2006 році, Роман Горобець ще у дитинстві. Вони входять у рух солідарності, "Разам" ("Разом"), що об'єднує білорусів в Україні, а під час війни обоє стали волонтерами.

"У перші дні війни були розірвані комунікації, не ходило метро, ​​треба було якось об'єднувати людей, - розповідає Роман. - Стало зрозуміло, що є величезна кількість бабусь, дідусів, яким треба щось їсти, їм потрібні медикаменти. Почали зі свого будинку, потім списки людей, які потребують допомоги, нам передала соціальна служба району: це, в першу чергу, хворі, люди з обмеженими фізичними можливостями, діти з особливими потребами. Про нас дізналися і почали проходити, в тому числі, військові, територіальна оборона, у пікові моменти ми адресно допомагали понад 1000 особам на день”.

Так з'явився рух "Волонтери Оболоні". До нього приєднався і Станіслав. "Допомога, звичайно, була адресною, всім допомогти неможливо. Якось я мав зробити доставку в сім'ю, в якій є дитина з дуже серйозними захворюваннями. Потім ці люди переїхали в інший район, але ми продовжуємо їх підтримувати", - розповідає Станіслав.

З часом рух розширився, волонтери стали працювати по всій Київській області, а також у Чернігові, Сумах, Харкові, Херсоні. Туди везли гуманітарну допомогу, назад - людей. Роман зізнається, що за два місяці було багато емоцій, щодня люди зі сльозами на очах кажуть, що завдяки волонтерам залишилися живі. За його словами, дуже важливо, що всі об'єдналися - саме взаємодопомога та здатність підставити плече утримали Україну.