Першою білорусько-український кордон перетинає Любов, тепло зодягнена 70-річна жінка. Із валізою вона маневрує між протитанковими їжаками і зрештою дістається волонтерського пункту. Всередині тепло, волонтерка готує каву. Любов тим часом виймає із сумочки червону помаду й фарбує губи.

Жінка - із села під Маріуполем, її сини й онуки живуть в Одесі. До повномасштабного вторгнення вона їздила до них кілька разів на рік. "Сіла в Маріуполі на автобус - і на ранок вже в Одесі", - згадує Любов. Після того, як російська армія окупувала частину східних і південних областей України, сімʼю розділила лінія фронту. Аби дістатися Одеси на підконтрольній території, жінка мала би їхати через Росію та Європу.

Крім того, із початком повномасштабної війни закрились пункти пропуску на лінії розмежування із Кримом та частиною Донецької і Луганської областей, окупованих із 2014-го. Припинили роботу й пропускні пункти на кордоні України з Росією і Білоруссю. Водночас українці могли виїхали з окупованих територій через пропускні пункти у Василівці Запорізької області та на російському та білоруському кордонах - "Колотилівка-Покровка" та "Мокрани-Доманове".

Росія припинила пропускати людей через Василівку вже в кінці 2022 року. А в серпні цього року закрився і пропускний пункт "Колотилівка-Покровка" на Сумщині - через початок Курської операції. Тепер мешканці окупованих територій, які не мають документів або грошей, аби їхати через Європу, перетинають білорусько-український кордон у Волинській області.

"У мене там більше нікого немає"

Любов виїжджає з окупації вперше. "Я думала, що це швидко скінчиться. Чекала-чекала і не дочекалась", - каже жінка. Вона наважилася на дорогу, бо скучила за дітьми та онуками - не бачила їх уже три роки. Крім того, жінка вже не має сил, аби заготувати дрова на зиму. "У мене там більше нікого немає. От і їду", - додає жінка.

В інтернеті Любов знайшла перевізника - його послуги коштують 300 євро. Разом із іншими людьми їхала автобусом через Росію в Білорусь, до кордону із Україною. Дорога із ночівлею зайняла два дні. Відстань між білоруським і українським кордоном - два кілометри - йшла пішки. "Але, слава Богу, у наших прикордонників є тачанка. Вони завантажили туди мою сумку. І мене пропонували на тій тачанці повезти", - сміється Любов.

Після цього жінку перевірили представники українських правоохоронних органів. Вона не стала приховувати, що має російський паспорт. Каже, що була вимушена його оформити, аби отримувати пенсію. "Я отримую 16 тисяч рублів. А вугілля коштує 40 тисяч. Тому мені треба було майже три місяці не пити, не їсти, а тільки збирати на вугілля. Плюс дрова та електроенергія", - жаліється Любов.

"Життя змінилося, люди змінилися. Я цього не опишу, - розмірковує жінка і додає. - Я не можу про це говорити".

Читайте також: "Незаконне проникнення на територію РФ". Як окупаційна влада депортує українців

"Викинули з власного будинку"

Чимало людей уникають політичних тем і погоджуються говорити лише анонімно. Серед них - Ірина, яка приїхала на пропускний пункт, аби зустріти свою 83-річну свекруху з Луганська, окупованого з 2014 року.

"Її викинули з власного будинку, - обурюється жінка. - Будинок забрали, він їм просто сподобався". Ірина намагалась відстояти житло свекрухи, дзвонила російському військовому, який назвався "полковником Олексієм". "Сказав: хай вона віддасть ключі, нам треба провести певні заходи", - знизує плечима жінка.

Ірина переживає, чи перенесе свекруха дорогу - через стрес у неї погіршилося здоровʼя. Коли старенька нарешті перетинає пропускний пункт, на її обличчі не видно жодних емоцій. Вона йде до пункту, де волонтери громадської організації "Плурітон" реєструють прибулих. Порпається у кишенях, але не знаходить паспорта. У старенької починається істерика. Невістка і волонтери намагаються заспокоїти жінку, але марно. Зрештою жінка знаходить документ у сумці.

Старенька скористалися цим пунктом пропуску як найшвидшим і найдешевшим способом виїхати з окупації. Проте чимало людей їдуть сюди, бо саме тут пропускають українців без документів.

"Мене не пустять, бо я - росіянка?"

Через цей пункт повернутись в Україну можуть не лише мешканці окупованих територій, а й українці та їхні діти, які жили в інших країнах. Наприклад, 6-річна Світлана має лише російські документи - вона народилась у Республіці Карелія, яка входить до складу РФ. У волонтерському пункті на кордоні дівчинка пʼє чай разом із мамою Яною і 14-річним братом Артемом. Ще 2013 року Яна разом із чоловіком і тоді ще трирічним сином переїхала із Херсона до Росії, щоб доглядати за свекром. Жінка народила доньку, влаштувалась корекційною педагогинею у місцеву школу.

Коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, а батьки Яни опинились в окупації в Херсоні, жінка вирішили повернутись додому. "Я мала вчити дітей любити свою країну. А я не можу цього навчити, бо моя країна інша. Я не можу переступити через себе", - пояснює жінка. Її чоловік виїхав до Фінляндії - через загрозу мобілізації до російської армії. "Казав: якщо прийде повістка, я одягну лижі і піду лісами", - згадує Яна.

"Ми не підтримуємо політику Росії", - додає вона. Водночас жінка довго не наважувалась на виїзд - через російські документи доньки. "Мене не пропустять, бо я - росіянка?" - сміючись, згадує питання доньки Яна.

Тепер Яна із дітьми планує їхати до Львова. Там на них чекають бабуся із дідусем, які виїхали із Херсона. Родина ще не визначилась, де житиме далі. "Почнемо все спочатку", - висновує Яна.

Читайте також: Як і чому діти з окупації вступають до українських університетів

"Чому не хочете залишитись в РФ?"

Після перетину кордону шлях не закінчується. Більшість прибулих проїдуть ще сотні кілометрів на схід або південь - де живуть їхні рідні та друзі. 23-річна Аліна, яка виїхала з Маріуполя, прямує до Одеси. Туди вона переїхала ще до початку повномасштабного вторгнення. Цього літа, вперше за три роки, дівчина навідала своїх батьків, що залишились у Маріуполі.

"Як вони там живуть? Виживають", - коротко відповідає Аліна. Її мама працює перукаркою, тато - будівельником. "Іншої роботи там зараз немає", - додає дівчина.

У Маріуполь Аліна їхала через Україну, Польщу, Білорусь і Росію. Дорога зайняла пʼять днів і коштувала майже 700 євро. У Росію та на окуповані нею території Аліну пропустили без проблем - адже вона має місцеву реєстрацію.

"Маріуполя, який я памʼятаю, вже немає. Він зовсім інший", - стримано описує своє рідне місто Аліна. Із сумною посмішкою вона згадує питання російського прикордонника, який випустив дівчину з окупованої території - "Чому не хочете залишитись в Росії?".

"Там багато хто чекає на Україну"

Після реєстрації прибулі отримують довідку про перетин "тимчасово закритого" пункту пропуску "Мокрани-Доманове". Далі волонтери громадської організації "Допомагаємо виїхати" оформлюють людям одноразову виплату від Норвезької ради у справах біженців та видають їм стартові пакети українських операторів мобільного звʼязку.

Зі своїх нових номерів люди одразу ж дзвонять рідним на підконтрольній Україні території. "Я вже в Україні! Дихаю українським повітрям, - вигукує пенсіонер Олександр. По той бік слухавки - його дружина, яка дісталась Києва кількома днями раніше. - Заспокойся, не плач!".

Подружжя виїхало із Алчевська Луганської області, окупованого з 2014 року. На кордоні з Естонією Олександра не пропустили - він не має українського закордонного паспорта. Тож чоловік повернувся у Білорусь і перетнув кордон там. "Цього літа ми зробили консервацію. Але для кого? Уся рідня тут, - так Олександр відповідає на питання, чи планує він повернутись додому. - Раніше ми лише огірків 50 банок закривали, і за зиму все з'їдали. А тепер - у підвалі стоїть".

Люди гуртуються біля автобуса - він відвезе їх у Ковель, найближче місто. Олександр розповідає про своїх котів, яких мусив залишити на сусідів. Розмову про домашніх тварин жваво підхоплюють інші. "Дехто вважає, що ми зрадники. Але в душу ніхто не загляне - як ми там живемо і чому живемо", - каже Олександр. "А взагалі я вам передам - там багато хто чекає на Україну", - додає чоловік і йде допомагати вантажити валізи до автобуса.

"Може, вже і будинку немає"

Найменша сумка у 59-річного Володимира. Він приїхав сюди з лікарні у Скадовську Херсонської області. Чоловік - із села Козачі Лагері біля Олешок. У лікарню він потрапив кілька місяців тому - після того, як на його подвірʼї розірвався ударний дрон. "З обох боків летіло", - згадує Володимир.

Чоловік хоче дістатися Херсона, де на нього чекає родина - донька, троє онуків і дві сестри. Раніше він часто до них навідувався. "Із Козачих у Херсон - близько години. А зараз? Зараз вже другий тиждень їду", - зітхає Володимир.

Він хоче побути з родиною і завершити лікування - має травму хребта і зламані ребра. "Вони кажуть: ми приїхали вас звільняти. А від чого нас звільняти? Ми раніше тут жили, працювали. А тепер усе зруйнували, - зітхає чоловік. - Тоді дрон мені тільки кухню зруйнував, а зараз - я не знаю. Може, вже і будинку немає".

Читайте також: Як Росія переслідує українські церкви в окупації

"Ми не винуваті, що там залишились"

Сьогодні до Ковеля вирушить чотири автобуси - із 44 пассажирами. Волонтери закінчать працювати після півночі. Білоруські прикордонники пропускають людей, поки не стемніє, тож українські мають працювати до останньої людини.

Волонтери везуть людей до тимчасового притулку у євангельській церкві "Благовістя". Тут їх готують і допомагають їм купити квитки на поїзд чи автобус. Ті, хто їдуть наступного дня, можуть тут заночувати.

70-річна Любов, із якою ми говорили ще зранку, вже відпочиває. Наступного вечора вона їхатиме до синів в Одесу. Але вже навесні планує повернутися додому, у село під Маріуполем. Пропускний пункт "Мокрани-Доманове" працює тільки на вʼїзд в Україну. Тож зворотній шлях буде ще довшим і дорожчим - через Європу.

Жінка боїться залишитися і втратити свій будинок. Адже окупаційна влада може конфіскувати житло, у якому ніхто не живе та яке не переоформили за російськими правилами. Це одна із причин, чому українці повертаються в окупацію.

"Ми ж не винуваті, що ми там залишились, на цій території", - каже Любов. Вона не допускає і думки, що не зможе повернутися додому. "Я не хочу, аби в мене відібрали дім. Усі мої речі, фотографії. Щоби в них порпалися", - додає Любов.