Рожевий світанок плавно стає помаранчевим. З обох боків дороги тліють поля, що зайнялись від влучань чи то дронів, чи то артилерії. Поки не зійшло сонце, ми їдемо на позицію артилеристів 15-ї бригади Нацгвардії України "Кара-Даг", які відбивають наступ Росії на Куп'янському напрямку.

Розрахунок працює зі словацькою артилерійською установкою Zuzana 2, ретельно захованою у посадці. Небо над позицією пильнує боєць із дробовиком - вчора сюди залітав російський ударний дрон на оптоволокні.

Шляхи наступу РФ

Командир гармати із позивним "Моряк" показує бліндаж. Всередині тепло, у стінах шарудять миші. Двоярусні ліжка вже застелені. "Ми рано встаємо і рано лягаємо, бо день уже короткий", - каже "Моряк". Він схиляється над кухонним столом і виписує у блокнот координати, які щойно надійшли від штабу.

"В основному ми працюємо по скупченню (російської. - Ред.) піхоти, яка наступає, - розповідає командир. - Калібр гармати - 155 міліметрів, снаряди осколочні. Тобто якщо відбувається штурм і поруч падає снаряд, їхню піхоту косить у радіусі 50-100 метрів. Це зупиняє штурм і допомагає нашій піхоті. Ми теж були в піхоті й знаємо, як це - коли тебе прикриває артилерія".

Розрахунок іде до гармати. Незабаром лунають три потужні вибухи - з дерев сиплеться вже пожовкле листя, позбавляючи позицію природного маскування. Ці постріли - частина роботи дивізіону, який складається з кількох батарей, пояснює військовий із позивним "Мажор" - перший заступник командира дивізіону.

Бригада тримає смугу фронту на північ від Куп'янська. Тут, в уже окупованому селі Кіндрашівка, армія РФ намагається накопичити піхоту для наступу на місто, говорить "Мажор". Тож українська артилерія атакує шляхи наступу, аби до Куп'янська дісталось якнайменше російських військових. "Тут одиниці доходять до переднього краю, - говорить про штурми "Мажор". - У порівнянні з Донбасом, тут важче пересуватись - з посадки в посадку треба перескочити через поле".

Дрони на узбіччях

Поля на виїзді з позиції продовжують тліти. Дорогу затягує густий дим. Із узбіч різко здіймаються перелякані птахи. Так само роблять дрони на оптоволокні, якими росіяни влаштовують засідки на автівки, розповідає боєць із позивним "Трафка", командир відділення ударних безпілотників літакового типу та відділення FPV дронів. Ми зустрічаємо його на полігоні в тилу, де тренуються бійці 15-ї бригади "Кара-Даг".

Крім логістики, росіяни атакують дронами українські позиції, зокрема операторів безпілотників, додає командир. "Сюди зайшов їхній сильний підрозділ БПЛА - ми вже на собі це відчули, коли вони намагались знищити нашу позицію. У них напрацьована система - спочатку посилають багато FPV, а потім залітає оптика", - розповідає "Трафка".

Його екіпаж наразі працює по російській піхоті, якої, за спостереженнями командира, помітно побільшало на Куп'янському напрямку. "Достатньо важко, тому що як ми намагаємося знайти і знищити їх, так само й вони - намагаються знайти і знищити нас", - додає командир. Крім того, його екіпаж розбиває переправи, аби армія РФ не змогла перекинути техніку з лівого на правий берег ріки Оскіл, яка розділяє Куп'янськ.

Переправа на човнах

Річка є природною перепоною для армії РФ, що наступає на Куп'янськ. Водночас крейдяні гори, розташовані на лівому березі, слугують перешкодою для розвідки українських військових, пояснює командир 15-ї бригади "Кара-Даг" Олександр Букатар. За його словами, росіяни форсують Оскіл на гумових човнах. Переправою слугують троси, натягнуті від одного берега до іншого. "Щоб не веслами гребти, - пояснює Букатар. - Вони допливають, тягнуть за трос - і човен повертається назад".

Малими пішими група росіяни рухаються до сіл, де накопичуються і звідки вже більшою групою вирушають на штурми. "За словами полонених, цей маршрут може займати тиждень", - додає комбриг. У середині вересня військові РФ використали газову трубу, діставшись нею до села Радьківка, що на північ від Куп'янська, а далі - через ліс у саме місто. Втім, згодом українські військові знищили цей шлях, стверджує Букатар.

На його думку, на просування РФ на цьому напрямку вплинули два фактори. "Перший - велика протяжність фронту. Другий - брак особового складу, що вже ні для кого не новина", - констатує комбриг. Водночас він вважає, що росіянам навряд вдасться захопити Куп'янськ.

Куп'янськ важливий для оборони не лише Харківщини, а й Донеччини, додає Букатар. "Якщо провалиться Куп'янськ, фронт буде в Боровій. І щоб його стримувати, нам доведеться завертати фланг, - каже комбриг. - Це проблема, бо за Боровою йде Донецький напрямок. Тобто лінія бойового зіткнення стане довшою. А особового складу більше не стане".

Водночас тут, як і на інших напрямках, кількість російських військових переважає у рази. "Полонений говорив, що у них була команда зайти в Куп'янськ, зайняти багатоповерхівки, всіх чоловіків розстріляти, жінок і дітей не чіпати, - додає Букатар. - Така практика у них існує".

Росіяни в Куп'янську

Із кінця минулого тижня Куп'янськ закритий на в'їзд і виїзд - через наявність у місті росіян, яких намагаються вибити українські військові. Евакуаційні групи вже не можуть туди заїхати. Втім, мешканці Куп'янська, налякані появою росіян, самотужки вибираються з міста.

Так зробила й 75-річна Валентина, яка мешкала на північній околиці Куп'янська. За допомогою іншого куп'янчанина вона дісталася селища Шевченкове на захід від міста, а вже звідки волонтери вивезли її до Харкова. Тут, у транзитному центрі для переселенців, ми й зустріли жінку.

Валентина каже, що вирішила евакуюватись після того, як на її подвір'я зайшли двоє російських військових, які шукали, де у місті зупинилась решта росіян. Один із них погрожував гранатою. "Було видно, що він був гарно випивший, цей росіянин, - згадує жінка. - Потім спитав, де українські військові. Я кажу: у нас немає ні ваших, ні наших. Тут ми живемо, лише старенькі".

За словами Валентини, останні чотири місяці у місті немає ані зв'язку, ані жодних комунікацій - ні світла, ні води, ні газу. Не працюють і магазини. "Прильоти страшні. Все позносили. Все чорне, все згоріле, - згадує жінка. - А дрони літають… Якщо когось помітили, обов'язково будуть висіти, поки не скинуть на людину. І багато людей гине".

Куп'янськ уже був окупований у 2022 році - від лютого до вересня. Росіяни не чіпали Валентину, яка лишилась у місті. Однак повторної окупації вона боїться. "Від них можна очікувати все що завгодно, - каже жінка і додає з надією, - хоча наші хлопці казали: ми Куп'янськ не здамо".

Незабаром волонтери відвезуть Валентину до безкоштовного гуртожитку, де живе кілька сотень переселенців. Та жінка вже сумує за своєю домівкою. "Такі, як ми, кожен тримається за свою хату, за свою садибу, за город, - із жалем говорить жінка. - Врожай цього року хороший. Все позакривала, в погріб поклала, як і має бути. Та чи воно уціліє? Оце питання".

Біля транзитного центру можна побачити різноманітні сумки і коробки. Один з переселенців збирає в мішок картоплю й цибулю, що розсипались у кузові машини. Михайло Козоріз, водій загону швидкого реагування Харківської обласної організації "Товариство Червоного хреста", із розумінням ставиться до того, що люди пакують в евакуаційні автівки так багато речей. "Вони беруть все, що може влізти в автівку. Люди наживали це роками, багатьма роками", - додає водій.

Сумки в кареті "швидкої"

Від вересня заявок на евакуацію з Куп'янського району побільшало - щодня до благодійної організації "Координаційний гуманітарний центр", яка координує цей процес, надходить більше сотні запитів, зазначає операційний директор Богдан Яхно. "Багато людей, на жаль, чекають до останнього. І є безліч причин для цього, - додає він. - Однак щодня кількість заявок, на які ми не можемо поїхати, збільшується. А коли люди намагаються самостійно дістатися, вони можуть потрапити під атаку дронів".

Біля транзитного центру зупиняється карета "швидкої допомоги". Нею волонтери обласної організації "Червоного хреста" евакуюють мешканців передмість Куп'янська, до яких ще можна дістатись автівкою. Волонтери відкривають двері - за купою речей у салоні не одразу вдається розгледіти людей. На кушетці лежить пенсіонерка Наталя. Жінка поправляє ковдру - і з-під неї виглядає кіт Томас, що дрімає у неї на грудях. Час від часу він розплющує очі й випускає кігті. "Боїться, - пояснює Наталя. - Як почали збиратись, він від нас не відходив".

Поруч сидять двоє її синів, старший Петро і молодший Олексій. Вони приїхали із села Осинове, що на південь від Куп'янська. Росіяни не дістались туди, однак постійно обстрілюють село. Петро доглядає за матір'ю, яка не ходить, а Олексій уже понад рік воює під Костянтинівкою в Донецькій області. Аби евакуювати родину, він попросив у командира відпустку. Кілька днів вмовляв мати поїхати.

"Я ввечері збираюсь, а на ранок вже кажу, що нікуди не їду, лишаюсь, - каже Наталя. - Це дуже боляче - їхати з хати, де я виросла, де було моє весілля. Де жили мої бабуся і мати. Це моя хата, моя батьківщина". Жінка заспокоює себе тим, що у Харкові вона нарешті зможе помитись - адже в Осиновому не було води. І що піде, нарешті, до лікарні - бо має надію стати на ноги. "Хоча моя бабуся говорила, що старим людям їхати з рідного гнізда небажано - вони не витримують", - додає жінка.

Із транзитного центру, де реєструють переселенців і надають їм грошову й гуманітарну допомогу, Валентина й сини їдуть до орендованого будинку. На місці вони швидко знаходять спільну мову з сусідами - ті також переселенці з Куп'янська та мають у родині військового. Перенісши речі до нової оселі матері й брата, Олексій видихає. "Це важко - коли ти на позиціях, а сам думаєш, що там у тебе вдома", - каже він.

Соціальна допомога

Втім, наразі більшість переселенців - пенсіонери, які не можуть дозволити собі орендоване житло і селяться у гуртожитках. Та й на цьому їхні проблеми не закінчуються - без супроводу їм важко організувати свій побут, вирішити справи з документами та відвідати лікарню.

Держава може надати соціального працівника, однак людина має довести, що вона самотня, і оформити відповідні документи. "Є дуже велика потреба, яку не потягне держава. Держава є в стані війни", - розповідає проєктна менеджерка організації "Координаційний гуманітарний центр" Ельвіра Сеідова-Богословська.

У кількох гуртожитках людям найбільш вразливих категорій допомагають соціальні працівники, чию роботу фінансує міжнародна гуманітарна організація Help - Hilfe zur Selbsthilfe. "Щоб ці люди відчули турботу й любов, - каже Ельвіра. - Соціальні працівники допомагають подолати травму. І це важливо".

У харківському гуртожитку похмуро. Темними коридорами зрідка проходять переселенці, здебільшого літні люди. На балконах сушиться одяг. З кухні тягне запахом вареного м'яса: соцпрацівниця Вікторія варить борщ для свого підопічного - переселенця з Харківської області, який був важко поранений.

Від ранку вона мала купу завдань від своїх підопічних - ходила  в магазин, прала речі, труїла клопів. Вікторія любить свою роботу. "Я розумію, що їм немає кому допомогти", - каже вона. Але проєкт опіки не може охопити весь гуртожиток. Двоє соцпрацівниць опікуються лише десятьма старенькими.

"Дорога життя" у Куп'янськ

Однак, коли Вікторія має трохи вільного часу, вона допомагає й іншим мешканцям гуртожитку. Заходить і до 88-річного Миколи - послухати історії з його життя. Чоловіку приємна увага.

Він погано бачить і недочуває, та не має підтримки. Однак часто мусить їздити Харковом по лікарнях. Чоловік знайшов вихід - щоразу звертається до молодих жінок, аби ті підказали дорогу. А вони, каже Микола, зазвичай ще й проведуть. Аби їм віддячити, він носить із собою горстку цукерок.

Микола жив у селі Велика Шапківка, що на північ від Куп'янська. У місто ходив пішки до свого 65-річного сина. "Але там дрон ганяв мене. Ну я розвів руки - стріляй. А він покружляв, будинок там розбив, потім ферму. А мене не став", - згадує чоловік.

У серпні його госпіталізували в Чугуїв, адже в Куп'янську вже не було лікарні. Коли виписали, повертатись додому було небезпечно. Тож волонтери повезли Миколу в інший бік - до Харкова, у гуртожиток. "Обманули, - каже він. - Ні, я не засмутився, вони ж хотіли як краще".

Втім, усидіти тут Микола не зміг. Два тижні тому чоловік автобусом під'їхав у Куп'янський район і пішки дістався свого села - аби забрати трохи одягу. "Сумку завантажив - дві курточки, сорочки, штани. Що зміг. І рюкзачок, - перераховує чоловік. - Ще би сумку - але не зміг". По дорозі заплутався у колючому дроті.

Микола живе в кімнаті сам, друге ліжко тримає для сина, який лишився у Куп'янську. Зв'язку із ним немає уже місяць, тож Микола рветься пішки зайти вже в сам Куп'янськ.

"Зараз по дорозі стоять шестиметрові стовпи і сітка. "Дорога життя" називається. От по ній треба йти, іншого шляху немає", - пояснює чоловік. Але Вікторія його не пускає. "А я б пішов. Уб'є - то хай", - каже Микола, намагаючись стримати сльози.