На подвір’ї сільської хати нас зустрічає чоловік. "Заходьте додому, бабуся вже зачекалася", - каже Михайло. Він - син Ганни Доманської, очевидиці Голодомору 1932-1933 років. Саме йому мати багато розповідала про жахіття, які пережила.

Старенька бабуся чекає нас у кімнаті - серед купи вишитих подушок на ліжках і родинних фотографій на стінах. Зараз бабусі Ганні 96 років. Вона живе сама у маленькому селі Северини на Хмельниччині. Син постійно навідує маму, привозить їжу і забирає пожити до себе у місто, та у своїй хаті і на подвір’ї в селі, де народилася й виросла, вона почувається краще. Зараз у Северинах живе 230 людей.

Ганні було всього 5 років перед початком Голодомору 1932-1933 років в Україні. Дівчинка росла у великій родині. В дідуся й  бабусі було восьмеро дітей - чотири сини, одним з яких був батько Ганни, і чотири доньки. У Ганни був молодший братик і сестричка. 

Родина Ганни була працьовитою, але не багатою, розповідає вона. Дідусь Марко Шведюк мав трохи землі і коня, корів не тримали. Дід виділив частину землі батькові Ганни, там збудували хату. Але дівчинка з родиною прожила у новому будинку лише пів року. Бо в селі почали шукати куркулів. Такими, за її словами, назвали третину мешканців села, чиє майно і худобу відбирали та передавали в колгосп.

"Якісь начальники там були партійні, комсомольці. У хату приходять, забирають, де що є, геть все забирають. І в колгосп", - згадує очевидиця тих подій.

Відбирали представники радянської влади в людей і харчі. Ганна розповідає, що навіть шукали в печах приготовану їжу. "Прийшли, геть усе в хаті позабирали. Заглянули в піч, там щось було зварене. Що витягнули - те з`їли та й усе. Все позабирали", -  каже вона.

Читайте також: 102-річна українка про Голодомор і війну РФ проти України

"Третину села вислали в Сибір"

Розкуркулювали, за її словами, саме працьовитих селян. "Котрі люди робили, вміли господарювати, не лежні були, трошки краще жили, то вони їх замели...Вислали і все".

Третину мешканців села вигнали з домівок, позабирали все майно в колгоспи, багатьох людей вивезли до Сибіру. Серед них і пів родини Шведюків - діда Марка, бабусю Пестю, тітку Секлету, якій на той час було лише 15 років, батька Василя і дядька Тодося.

Батька забрали на північ, згадує Ганна: "Я навіть знаю адресу, бо батько писав потім до мене: Мурманська залізниця, станція Медгора, пошта Даниловка". З усіх родичів, за її словами, до села повернулася лише тітка Секлета, яка утекла із Сибіру і три роки йшла до рідного села пішки до своєї сестри, яка була дружиною бідняка.

Читайте також: Депутат Бундестагу: Ця війна має ту ж мету, що й Голодомор

Мама і братик з сестричкою померли

Мати Ганни Ольга померла невдовзі після того, як батька вивезли до Сибіру. Вона ходила шукати чоловіка, щоб дізнатися, куди його везуть. Пішки, якраз після пологів, пішла в інше село, де збирали "куркулів", застудилася та захворіла на пневмонію. Її новонароджена донька померла. Ганну і її дворічного братика Миколу взяла до себе тітка. Після того, як у Сибір вивезли пів родини, прийшли забирати і маму Ольгу з дітьми. Сказали: "Готуйтеся, під'їде фура". Та мати лежала вже при смерті, каже Ганна: "Мати померла коло цієї тітки, мій братик помер, а я одна залишилася. Братик помер з голоду. І я вже була коло цієї тітки. У неї теж ноги попухли, але в неї дітей не було, то вона прихистила мене". Ноги пухли від голоду, розповідає вона.

Щоб вижити, треба було постійно шукати їжу. Маленька Ганна навесні ходила шукати лободу та щавель біля чужих будинків. "Ми туди "пастися" ходили. Потім вже настало літо, то акація цвіте, все цвіте. Та й ми цим живилися. А як стали молотити вже в колгоспі, то дуже бур'яни були великі. Ми побіжимо, нахапаємо цієї лободи, як наваримо цієї каші… Вона хрустить так, а ми їмо її".

Їсти було нічого. "Що вдома зготуєш? Нічого! У 1933-му варили хамулу. Тітка принесе трошки борошна, "задурить" цю водичку, то так вже й пили цю воду. Бо ж на роботу треба йти, треба щось їсти", - розповідає вона.

За її словами, хустину тоді можна було виміняти на дві картоплини або шматок хліба. А от купити щось в магазині за гроші тоді було неможливо.

Читайте також: Таня Малярчук: Чому ви не пишете про Голодомор?

"Тоді майже всі вимерли"

Найтяжче було у 1933 році, тоді було найбільше померлих, каже очевидиця: "Люди валялися. Те - лежить там, те - сидить там неживе. Хто піде по ті колоски? Тоді майже всі вимерли. А люди… де хто їх тоді ховав? Їх скидали, як дрова. Збили таке з дошок, одна дошка, друга, третя. Збирають, вкидають, та й везуть на цвинтар. Там продеруть чимось цю яму та й їх туди кидають".

Багато дітей залишилися сиротами у селі. "Дуже багато людей вимерло, бо дуже сильний голод був", - розповідає вона.

У селі тоді не залишилося ні собак, ні котів - всіх виловили і поз’їдали, каже Ганна. Тітка розповідала їй і про випадки канібалізму, але сама вона про таке в їхньому селі не знає.

"Нема нічого гірше, ніж коли їсти хочеться. Все одно - людина, що звірина. Нічого не миле, нічого не бачиш і нічого не чуєш - аби їсти що. Ні собаки не було, ні кота. Людей їли. Так казали, але я не знаю, хто їв", - розповідає Ганна Доманська.

Вона каже, що сама не знає, як  вижила. "Як же це все пережити, що ж ви думаєте? Ось цілий день не їси, а ввечері як іти спати? Йдеш, гризеш, що бачиш. Дерево яке, де листя, де що є".

Під час розповіді Ганна Василівна переймається, що у її свідчення про Голодомор можуть не повірити. "Але це - істинна правда. Це все на моїй душі", - каже вона. "І те, що я бачила, то те я кажу".

Відкрито про Голодомор заговорили в Україні вже після розпаду Радянського Союзу. До того говорити про це побоювалися, щоб не потрапити за ґрати. За оцінками українських істориків, внаслідок Голодомору в Україні 1930-х років загинуло майже чотири мільйони людей. Штучний масовий голод було організовано в Україні в 1932-33 роках керівництвом СРСР з метою загнати українських селян у колгоспи та водночас зламати національний рух опору. 2006 року Верховна Рада визнала Голодомор геноцидом українського народу. 

Читайте також:  Моравецкий: Дії РФ можуть призвести до нового Голодомору

Після Голодомору Ганна Доманська пережила ще й Другу світову війну. Ті, хто не помер від голоду в їхньому селі, загинули на війні, каже жінка. На фронті загинув і її батько, якого забрали з Сибіру на війну.

Ганну під час війни, за її словами, хотіли забрати на роботу в Німеччину, але це не вдалося. Разом з іншою молоддю вона переховувалася у порожніх хатах і в сусідніх селах. "То декого забрали, а я не була. Ми ховалися по тих порожніх хатах, що позалишалися", - розповідає вона.

Тепер Ганна Доманська мусить переживати ще одну війну - війну Росії проти України. Але жінка вірить, що український народ, який пережив багато трагедій, переможе загарбників. "Україна не дасться їм. Україна переможе їх", - переконана вона.