У цієї знаменитої на весь світ людини настільки непомітна зовнішність, що він може собі дозволити розгулювати вулицями без охорони: все одно ніхто не впізнає. І лише допитливий погляд виразних очей видає в ньому відомого живописця. Ґергард Ріхтер довгий час вважався найдорожчим з нині живих художників світу - тільки в 2013-му його потіснив на цьому п'єдесталі Джефф Кунс.

"Пікассо XXI століття" називають Ґергарда Ріхтера критики й колеги. Як і творіння основоположника кубізму, твори Ріхтера посідають почесне місце в провідних музеях планети, а також продаються за рекордні суми на художніх аукціонах. Картину "Стіна" в 2014 році продали на аукціоні в Лондоні за 17,4 мільйона фунтів стерлінгів (близько 21,4 млн євро).

Зате спосіб життя цих двох художників разюче відрізняється. Так, на відміну від Пікассо, Ріхтер майже не йде на контакт з журналістами, не любить "виходити в люди", уникає участі в гламурних заходах, любить усамітнення і спокій. Цей німецький художник - з тих зірок, які тримають своє життя за сімома замками.

У картинах цього майстра, тим не менше, відбивається життя - його самого, його покоління, всієї Німеччини. У 1965 році Ріхтер пише картину "Тітка Маріанна". На полотні зображена дівчинка з маленьким Ґергардом. Маріанна загинула у віці 28 років. Вона страждала на розумовий розлад, її знищили за нацистською програмою євгеніки в лютому 1945 року.

У тому ж 1965 році Ґергард Ріхтер пише ще одну картину - "Дядя Руді". На ній зображений офіцер вермахту. Він теж загинув на війні. Зрозуміло, трохи інакше, ніж Маріанна. Жертви й злочинці в одній родині - типово німецька ситуація. У Дрездені за нацистів працював лікарем перший тесть Ріхтера: він проводив стерилізацію людей з розумовими розладами - таких, як Маріанна.

Фотореалістичні зображення розмиті, ніби промайнули у старій чорно-білій кінохроніці. І тому запам'ятовуються, стають узагальненим образом. У цій манері Ріхтер інтенсивно працював протягом багатьох років. З 1964 по 1967 рік він писав численні портрети колег-художників, галеристів і колекціонерів. "Портрет доктора Кноблох" (1964) був першим такого роду.

На Заході Ріхтер увійшов до групи художників, яких надихнув американський поп-арт. Результатом їхніх творчих пошуків стала виставка "капіталістичного реалізму" в одному меблевому магазині в Дюссельдорфі. Згадуючи про цей епізод, художник (на фото праворуч) відзначив в інтерв'ю: "Я приїхав з Дрездена, де панував "соцреалізм". Ідея виставки народилася з іронії, тому що ми жили в капіталізмі".

У 1962 році Ґерхард Ріхтер почав проект "Атлас", в якому приватне життя людей співставлене з розповіддю про німецьку історію. Для цього проекту художник збирав газетні вирізки, фотографії, об'єкти і документи. У підсумку в "Атласі" накопичилося кілька сотень історичних реалій. У 1997 році цей архів цілої епохи показали на виставці Documenta в Касселі і видали у вигляді фотоальбому.

Світлини з "Атласу" стали основою для серії "48 портретів", з якою в 1972 році Ґергард Ріхтер представляв Німеччину на Венеційському бієнале. У фотореалістичній манері на портретах зображені особистості, які, на думку Ріхтера, справили величезний вплив на епоху модерну. Серед них - російські композитори Чайковський та Стравінський.

Різностильове мистецтво Ґергарда Ріхтера не піддається однозначній категоризації. Популярність принесли йому "фотокартини", які він почав писати з 1962 року. Але це не зовсім фотореалізм. Спільність швидше формальна: Ріхтер просто використовує знімок як основу. На його знаменитій картині "Емма" (1966) зображена примарна жінка, як ніби зіткана зі сновидінь чи спогадів.

На картині "Бетті" (1988) Ґергард Ріхтер майже з фотографічною точністю зобразив свою доньку. Портретом картину назвати не можна - обличчя приховане від глядача. Зате ретельно передані кольори й візерунки одягу. Фотоподібний живопис буквально повертається спиною до всіх художніх норм, але передає відчуття чистоти і краси дівчини, яку портретують.

Ріхтер малював не лише людей і не лише портрети. Увагу художника привертала реальність у всьому її різноманітті: від хмар і снігових покривів до будівель і військових літаків.

Із серії картин, що зображують свічки, особливу популярність здобула "Свічка" 1982 року - після того, як її використав гурт Sonic Youth в оформленні обкладинки альбому Daydream Nation.

У 70-х роках Ґергард Ріхтер працює в стилі мінімалізму і створює монохромну серію "Сіре". Говорячи про свій улюблений колір, художник у 1975 році сказав: "Він не робить заяв, не пробуджує ані почуттів, ані асоціацій; він є невидимим і не невидимим. Його непомітність дарує йому здатність бути посередником, проявляти дещо, як світлина (...) Для мене сірий - еквівалент неупередженості (...) ".

Ріхтер у всіх своїх роботах експериментує із засобами виразності в живописі. Взявши сірий колір як точку відліку, він вивчав можливі поєднання кольорів і їхній вплив на глядача. У циклі "Кольори" художник, використовуючи червоний, синій, жовтий і зелений кольори, вивів понад чотири тисячі різних тонів.

Кольорові квадрати лягли в основу "піксельного" вітража для Кельнського собору. Вітраж складається з 11,5 тисячі скляних квадратів 72 кольорів. Його встановили у готичному соборі в 2007 році.

Ріхтер ніколи не стоїть довго на одному місці. Після захоплення "піксельними кубиками" і різнокольоровими смужками він присвятив себе абстрактному експресіонізму, флагманами якого в той час були американці на чолі з Джексоном Поллоком.

Між реальністю і зображенням балансує мистецтво Ріхтера. У різні періоди його творчості пошук зв'язку і взаємодії між ними набував різних форм. Абстрактні картини Ріхтера стали остаточним визнанням того, що таємницю реальності осягнути неможливо. "Мене цікавить лише те, чого я не розумію", - каже художник.

Його називають "рятівником живопису в XXI столітті". Частково тому, що він не відвертався від полотна. Навіть тоді, коли інші передрікали смерть живописної традиції. Ґергард Ріхтер переконаний, що "коли не залишиться жодного священика й філософа, найважливішими людьми в світі будуть художники". Інша його цитата: "Мистецтво - вища форма надії".