Савіта Ваґнер ніколи не планувала бути військовою. Після декількох семестрів на медичному факультеті уродженка Бонна перервала навчання й працювала репетиторкою з математики, латинської та німецької мов, розробляла вебсайти для компаній. Згодом дівчина одружилася з канадцем, який переїхав до неї. Пара оселилася у східнонімецькому Галле. Чоловік Ваґнер працював програмістом, а вона знов вступила до університету - на факультет математики. 

Усе змінилося, коли Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну. В березні 2022 року Савіта Ваґнер власною автівкою вирушає до країни, про яку майже нічого не знала. Крім того, що люди там потребують допомоги. Так студентка стала волонтеркою - перевозила дефіцитне медичне знаряддя із західного кордону до Києва, на підступах до якого все ще стояла російська армія.

Там дівчина зустріла західних журналістів, котрі якраз шукали водія. Замінованими дорогами вона возила знімальну групу у щойно звільнені села Київщини та Чернігівщини. Восени 2022 року Савіта Ваґнер в інтерв'ю DW розповідала, що місцеві мешканці навіть репортерів зустрічали ледь не як визволителів: "Коли ти давав їм буханець хліба, вони мало не цілували тобі ноги. А потім ми дізналися і про те, що росіяни займаються тортурами".

Побачене викликало у неї агресію, розповідала дівчина. Саме тоді вона вирішила робити більше, ніж лише волонтерити: "До біса лікування симптомів - треба викорінювати причину".

У шанцях під Ізюмом

Савіта Ваґнер не мала ані військового досвіду, ані знань української. Проте незакінченої медичної освіти було "достатньо для фронтової медицини". Точилися важкі бої, українська армія гостро потребувала медиків.

Два місяці військового вишколу - і у червні 2022 року німкеня вирушила на північно-східний фронт. Простою піхотинкою: ймовірно, в хаосі перших місяців війни на передовій просто забули, що вона вивчала медицину, припускала вона.

Тож перш ніж стати бойовою медикинею, Савіта Ваґнер декілька тижнів тримала оборону в окопах: "Ми цілодобово були на передовій. Ти сидиш в лісі - посеред нічого. У вас немає приладів нічного бачення або ж лише один на п'ять чи вісім людей. Десь щось бахкає, і ти стріляєш у бік росіян - ведеш вогонь на пригнічення". Навіть база підрозділу була в радіусі досяжності мінометів та танків: "У будь-якій іншій армії військові б звідти пішли, але українці - справді круті хлопці".

Дошкуляв і окопний побут: "Душ я приймала під дощем - я завжди була вдячна, коли йшов дощ. Ти постійно або пітнієш, або мерзнеш - проміжного стану немає. Згодом відчуваєш, наскільки виснажують такі умови".

"Не людина війни"

Це був суворий досвід для людини, яка виросла в затишному Бонні, де батько Савіти Ваґнер служив в поліції, а мати була офісною працівницею. "Я навіть фільмів про війну не дивилася, ніколи не була людиною війни", - розповідала доброволиця в інтерв'ю DW. Навіть для простих воєнних понять - таких як "взвод", "міномет" або "окоп" - їй було важко підбирати німецькі відповідники. Адже мову війни Савіта Ваґнер вивчила у своєму підрозділі в Україні, де воювало багато іноземців - і для неї це була англійська.

Німкеню дивувало, що більшість іноземних добровольців в Україні - із США, а не з країн ЄС: "Вкрай малоймовірно, що Путін скине ядерну бомбу на Америку. Але якщо Україна програє цю війну, то Путін не зупиниться, і вся Європа матиме величезну проблему".

Читайте також: Німецький пожежник-доброволець в Україні: "Не міг спостерігати, склавши руки"

Іноземці в націоналістичному добробаті

Батальйон "Карпатська Січ", у якому служила Савіта Ваґнер, був створений як добровольчий підрозділ, але згодом увійшов до складу ЗСУ. Від самого початку він був відкритішим для іноземців, ніж багато інших формувань.

І хоча батальон "Карпатська Січ" відомий як націоналістичний підрозділ, Савіта Ваґнер казала, що зустрічала в ньому передусім "звичайних українців, які хочуть захистити свою країну": "Це не екстремістська організація". Себе ж німкеня називала аполітичною: "Я не належу до жодної партії. Я десь по центру - ні ліва, ні права". 

Останній спочинок у Києві

Савіта Ваґнер загинула наприкінці січня від обстрілу на східному фронті, під час евакуації поранених колумбійських солдатів. За час перебування на передовій вона врятувала десятки життів, розповідають її побратими.

У лютому Савіту Ваґнер із військовими почестями поховали в Києві - на Алеї Слави Лук'янівського цвинтаря. "Ми вирішили, що буде правильним залишити її поруч із побратимами, - каже DW мати доброволиці Ула Ваґнер. - Вона палала своєю справою, вона була настільки їй віддана, що залишила тут своє життя. Раз на рік ми приїжджатимемо до Києва відвідати її".

Чоловік Савіти Ваґнер Карл С. розповідає, що в пари були плани після війни почергово жити в Німеччині та Україні: "Знаєте, українці такі гостинні". Він підтримував свою дружину весь час - попри небезпеку, на яку вона наражалася: "З одного боку, я хотів, щоб вона повернулася. З іншого боку, вона робила те, у що твердо вірила - боролася за свободу Європи, не лише України. Вона своєю кров'ю заплатила за свободу, яку на Заході часто сприймають як щось належне".