Якою була Нобелівка в 2020-х?
Останні роки Нобелівський комітет робив максимально безпечний із політичного погляду і абсолютно безсумнівний щодо естетики вибір лавреата-літератора. Нобеліантами ставали письменники, не схильні озвучувати свої політичні переконання, які пишуть прозу, зосереджену на тому, щоби спостерігати рух і розвиток найінтимніших людських почуттів.
Вишукана прохолодна лірика американки Луїзи Глік. Французька майстриня автобіографічного жіночого письма Ані Ерно. Норвезький драматург Юн Фоссе, який пише монологи про те, що мова неспроможна відбити глибину почуттів. Хан Ґан з Південної Кореї занурює своїх героїв у нестерпно-банальне повсякдення, де всім один до одного настільки байдуже, що вони перетворюють на занімілих потвор.
Тенденція нібито очевидна. В буремні для світу роки Нобелівський комітет будує герметичні, дуже індивідуалізовані, часто ліричні, завжди інтимні світи, куди можна сховатися і поспостерігати звідтам за своїми страхами та сподіваннями. Нобелівка з літератури націлена поміркувати про те, чим є людина, ба тонше: чим є людське почуття, але не людство і не його наміри в цілому.
Чи підважив новий нобеліант з літератури цю загальну тенденцію? В цілому ні, але є деякі нюанси, які треба проговорити.
Ласло Краснагоркаї - нобеліант з Угорщини
Угорщина отримує літературну Нобелівку вдруге. Уперше нобеліантом звідти став Імре Кертес. Тоді журі відзначило, як тонко його твори рефлексують досвід уцілілого в Шоа юнака. Нині формулювання, з яким переміг визначний угорський прозаїк, звучить так: "За його захопливу і далекоглядну творчість, яка посеред апокаліптичного жаху підтверджує силу мистецтва".
Посеред кінця світу, що насувається, відзначили людину, яка наполягає, що той кінець світу можна відтермінувати - вплинувши на інших силою свого прогностичного слова. Здається, тут треба глянути уважно саме на слово "далекоглядну", Краснагоркаї пропонують роль пророка-попереджувача. Ця роль йому не пасує направду, він не попереджує про небезпеку, а фіксує наслідки катастрофи. В одному з інтерв'ю, письменник дав його наприкінці 2001 року (загадайте історичний контекст 9/11), Краснагоркаї звірився: "Я, може, хотів би писати романи про піднесення людини, про її велич і про великі метафізичні сподівання, але доба, в якій я живу - це часи паданні людини, її дурості і величезної небезпеки, що ця дурість спричиняє, це часи, коли великі метафізичні сподівання розвіюються".
Краснагоркаї зараз 71 рік, він визнаний класик. В його арсеналі - добрих три десятки літературних премій, серед яких - дуже престижний Міжнародний Букер, який вручають найкращому перекладному роману. Власне, стримуючим фактором для великої слави прози Краснагоркаї є хіба мова, з угорської у світі існує не так багато перекладачів. Дебютував він наприкінці 1970-х, писав оповідання, художню і документу прозу, є сценаристом кількох відомих кінофільмів. До 1987 року постійно жив в Угорщині, а того року вперше виїхав до Німеччини на письменницьку стипендію і відтоді, здається, весь час переїздив, не затримуючись ніде більше року, він регулярно повертається до Угорщини і Німеччини, але живе то в США, то у Британії, то в Китаї тощо, тощо.
До речі, його шалено вабить Китай, він знову і знову повертається в цю країну, написав про неї два романи: його ваблять/жахають диктатури і несвободи, під дією яких трансформується пересічна людина. Він плідно спостерігає за цими системами зсередини. І йдеться не лише про Китай. Ласло народився у країні, яка пережила німецьку окупації, народився в родині уцілілого єврея, і сам він жив за "залізною завісою" червоного режиму, аж поки не скористався першою ж нагодою звідти втекти. Тиранії - це лейтмотив його життя і його творчості.
Хоча він нечасто говорить про тиранії/диктатури, що зароджуються, просто руба. Хіба "Герш 07769", наприклад. Роман розказує, як сільський дурник влаштовується працювати в клінінгову компанію, а опиняється в неонацистському угрупованні десь у Східній Німеччині. І вся розповідь далі - ретельний і гострий аналіз того, як напередодні пандемії набирають сили неонацистські рухи в Європі. А фірма та має слоган, що мав би викликати сумніви ідіота Герша уже на старті: "Alles Wird Rein". А що натомість він робить? Пише листи про антиматерію Анґелі Меркель, адже та знається на квантовій хімії і може залагодити питанням з тим, що матерії і антиматерії у світі - різна кількість. Найвідоміша його проза - "Меланхолія спротиву" (1989; видавництво "Комора" на початку цього року оголосила, що скоро цей роман зазвучить українською і це буде перший переклад Краснагоркаї в Україні). Там до містечка прибуває цирк потвор, і місцева пані використовує їхній виступ як нагоду захопити владу у місті. Плюс-мінус той самий сюжет, так?
Та не треба робити хибного висновку, що проза його - гостра соціальна чи проза прямої дії, не є вона навіть очевидною сатирою, ні, його твори - це витонченні перформативні акції з реченнями розміром у цілий розділ. Складні, дуже складні, часом такі складні, ніби читаєш їх просто угорською (якої не вчив).
Читайте також: Міжнародний Букер 2025 року: як не злякати локальною бідою глобального читача
Про що пише Ласло Краснагоркаї?
Найбільш резонансний його роман - "Сатанинське танго" (1985; перший його роман, за цим твором Белла Тара зняв потужне семигодинне кіно, сценарій до якого писав сам Краснагоркаї). Написаний цей роман так, як танцюють танго: 12 розділів - шість кроків сюжет рухається вперед, шість кроків відступає назад. Маленьке угорське село майже ізольоване від світу, задушливе, хворобливе. І от до них приїздить із сусіднього міста шахрай, який поступово починає взаємодіяти з місцевими, їх там ледь з десяток, видурює в них гроші, привласнює маєток, зрештою він організовує їхню депортацію - чому-навіщо, хтозна. Аж сам час зникає. Це схоже на те, якби мешканці самі викликали собі Нечистого, але це щось навіть тривожніше за одержимість. Бо десь по ходу сюжету той хлопака скаже: мовляв, вигадали собі проблеми, читали б газети і знали б тоді, що десь існують реальні кризи-біди. Тобто оце гниле село - це ще не криза?
Сюжети у Краснагоркаї на позір дуже прості, суть у його романах - ніколи не в сюжетах.
Останній на сьогодні його твір - "Жомле пішов" (2024) - викликав нарешті відверте зізнання професійних читачів: з кожною наступною книжкою читати Краснагоркаї все важче. І це точно не стосувалося сюжету, він динамічний і абсолютно безумний.
2013 рік. Жомле з назви - це кличка собаки, у собаки є власник - Йозеф Када, йому уже за 90 років, він живе собі спокійне життя з песиком і сподівається, що загальний кінець світу прийде раніше, ніж його індивідуальна смерть. Але його наполегливо шукають якісь "послідовники" і вимагають, щоби він взяв на себе відповідальність. Виявляється, Када - останній потомок Чингісхана, він має відновити і ствердити імперію пращурів. Жомле тим часом помирає, Када підбирає нового песика і називає його Жомле, бо "Жомле тут має бути завжди"… Якщо переказувати сюжети його романів, це правда-правда звучить банально і божевільно. Між іншим, якраз у божевільні Када свій шлях і закінчить.
Краснагоркаї не раз казав: здоровий глузд погано сполучається з високим мистецтвом. Сила його творів - в інтонації, він посилається на свої попередні сюжети, він знову і знову переписує своїх героїв, навіть сам не раз ставав героєм своїх романів. Він ладнає закриту систему, у якій його герої повторюють ті самі дії, сподіваючись нового результату. Сила його творів у атмосфері - вона гнітюча, це так.
Читайте також: Переписування класики: який роман став лавреатом Пулітцерівської премії з художньої прози?
Чому саме він отримав Нобелівку?
Власне, якщо комусь із сучасних впливових авторів і пасує бути в самому центрі апокаліптичної бурі, (а 2025 надається до цього визначення) - це Ласло Краснагоркаї. Уся його проза - підставове очікування повного і остаточного апокаліпсиса. В романі про Герша, який я згадала, є промовистий епіграф: "Сподівання то є помилка". Нобелівка для Краснагоркаї - повідомлення про естетику загибелі і про люту тривогу, яке нам переказує Нобелівське журі і яке нам легко почути. Нам всім достолиха страшно від того, що відбувається зі світом. Краснагоркаї цей страх обґрунтовує.
Але не варто випускати й момент суто політичний, в сенсі літературної політики.
Нобелівка для Краснагоркаї - вшанування особливого літературного феномену, який прийнято називати центральноєвропейським романом. Останні 30, мабуть, років цей феномен все гучніше заявляє про себе, говорячи, що велика проза Центральної Європи має свої больові зони і свій особливий метод. От були часи латиноамериканського магічного реалізму, а зараз настали часи центральноєвропейського роману - панорамного за своєю природою. Після Нобелівки для польки Ольги Токарчук ці розмови пожвавилися. Токарчук і Краснагоркаї представляють ту саму романну традицію, яка тяжіє до широких перспектив, багатоголосся, яка зосереджується на межових станах - психіки і, вибачте, географії, яка через те автоматично здається химерною.
Отже, є ще одне важливе повідомлення: за Центральною Європою визнають статус потужного культурного гравця.
А ще?
А ще є нагода дізнатися про одного дуже складного і дуже потужного прозаїка, якого відтак будуть активніше перекладати різними мовами.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.