Відомий білоруський правозахисник, творець правозахисного центру "Вясна", лауреат Нобелівської премії миру 2022 року Олесь Біляцький перебував у тюремному ув'язненні в Білорусі до минулих вихідних, відбуваючи 10-річний термін, до якого його у березні 2023 року засудив суд у Мінську. Біляцького звинуватили у "контрабанді" та "неодноразовому порушенні порядку організації або проведення масових заходів".

13 грудня 2025 року правозахисника було звільнено з в'язниці в Білорусі завдяки посередництву адміністрації президента США. Через кілька днів після звільнення Беляцький дав інтерв'ю DW.

Deutsche Welle: Олесю, дуже раді бачити вас на волі. Розкажіть, як ви почуваєтеся, як здоров'я?

Олесь Біляцький: Коли ти довгий час перебуваєш в одних умовах, значно суворіших за звичайні нормальні умови людини, ти займаєшся абсолютно іншими справами, абсолютно інші проблеми, на тебе весь час чиниться реальний тиск. І це все було - причому не місяці, а роки. І коли потім ти знову опиняєшся у вільному світі, ти просто відчуваєш себе, ніби вискочив "з вогню та в полум'я". Це інша ситуація, вона потребує перебудови психологічної. Я цей період адаптації зараз проходжу. Частина мене в це повірила, а частина - фізично я не зовсім у це вірю. Деякі звички, які були у в'язниці, ще лишаються при мені. Я думаю, що згодом це минеться і я відчую себе насправді вільним на всі 100 відсотків.

Щодо здоров'я, медицина там була дуже слабка. Лікарі хороші в колоніях, нічого не скажеш - і в СІЗО, і в колоніях вони допомагали, наскільки могли. Інша річ, що можливості у лікарів були обмежені, це зазвичай вузький набір ліків, відсутність обладнання, важко потрапити до лікарні на лікування, якщо у тебе тяжкі хвороби. Це все я пережив там, але є проблеми, якими я думаю зараз займатися. Зрозуміло, що зуби, як у всіх політв'язнів, адже там ніякого лікування не було. Стоматолог єдине, що робив у колонії, - це рвав зуби. Пломби ставили тимчасові, вони вилітали за місяць-два у людей. Думаю, що найближчим часом я приведу себе в норму і працюватиму, продовжуватиму жити нормальним життям, як усі люди на волі.

Ви опинилися в Литві, проте більшість політв'язнів було вивезено до України. Чи знаєте ви, чому вас відправили саме до Литви?

Чому мене вивезли таким шляхом, я не знаю. У нас була група з 10 осіб, яка прямо їхала до Вільнюса. Це пов'язано з якимись домовленостями між американською делегацією та білоруською владою - і ось із українською владою. Як ми зараз прочитали інформацію, точилися активні переговори на рівні президента (України Володимира. - Ред.) Зеленського. Я безумовно всім вдячний, хто брав участь у нашому звільненні, - американській владі, українській, литовській. І громадянському суспільству - у мене не вистачить часу назвати всіх тих, хто приєднався до процесу нашого визволення.

Читайте також: Зеленський пояснив, чому Білорусь передала політв'язнів саме Україні

Після того як у вересні було випущено групу в 50 осіб, стало зрозуміло, що буде і наступна група. Але я щодня думав, що цей процес може й зірватися будь-якої миті з тих чи інших причин. Дуже важливою є тверда позиція і країн Європейського Союзу та всього ЄС, щоб наполягати на повному звільненні політв'язнів та на припиненні репресій у Білорусі. Адже в нас однією рукою випускають політв'язнів, а іншою - набирають нових. Те, що мені розповіли мої "вясновці" - що лідерів та активістів громадянського суспільства продовжують заарештовувати, вони знову потрапляють до в'язниці. Потрібно це припиняти, цю торгівлю політв'язнями треба припиняти.

У мене такі подвійні відчуття. Я дуже радий, що я на волі, що побачився з сім'єю, з дружиною, зі своїми друзями та колегами. Термін мій був ще п'ять років у в'язниці, це довго сидіти, це не просто психологічно все витримувати було. Але, з іншого боку, я звертаюся до громадянського суспільства, до людей, які ухвалюють політичні рішення - ми маємо продовжувати чинити тиск на білоруську владу з вимогою звільнити всіх політв'язнів та зупинити політичні репресії, які продовжуються щодня, які не дають білорусам вільно вдихнути та вільно жити.

Це вже друге ув'язнення для вас. Ви були у в'язниці у 2011-2014 роках і теж тоді були визнані політв'язнем. Чи відрізнялося це ув'язнення від вашого першого?

Перші місяці у СІЗО на Володарці, де ми провели майже два роки, дуже нагадувало ті часи. Певне дежавю в мене було, що я повернувся туди, де не досидів свій перший термін, адже вперше мені присудили 4,5 роки, а я відсидів лише три роки (сміється. - Ред.) Основні розпорядки роботи в СІЗО залишилися такими ж, і камери, в яких я сидів, знаходилися неподалік від тих камер.

Але були й суттєві зміни: режим утримання політв'язнів став набагато жорсткішим, садистським, я б сказав. Жорстке поводження стало абсолютною нормою, було повне обмеження листування, інформації. Навіть у день визволення в мене забрали всі мої рукописи, усі ті нечисленні листи, які доходили до мене за цей час. Я там написав дві книги спогадів, це пропало. Мені були дуже дорогими листи, які приходили до мене від дружини, а спочатку й від друзів. Але цього, 2025 року, я отримав лише один лист від дружини, а вона від мене жодного. Це була повна інформаційна ізоляція.

Читайте також: Історія українки, звільненої з в'язниці в Білорусі в обмін на повернення росіян

Також більш активно застосовувалися додаткові покарання, такі як розміщення у ПКТ (приміщення камерного типу. - Ред.) - це в'язниця у в'язниці, де ти сидиш у шести-десяти квадратах ще з кимось, і це місяцями триває. Це активне застосування додаткових кримінальних покарань, коли під час ув'язнення додавали ще рік-два, і ці суди могли нескінченно повторюватися. Це сильний психологічний тиск на людей, коли ти не знаєш точно, коли закінчиться термін твого ув'язнення.

Це все організовано зараз у таку систему тиску - психологічного, морального та фізичного - на політв'язнів. На твоє здоров'я, на твоє самовідчуття, щоб знищити тебе, твою індивідуальність, переробити тебе у мовчазного раба. І ця система зараз відточена до ідеальності, вона дуже нагадує сталінський час. Ця постсталінська система у Білорусі зараз квітне.

Єдине, що було легше для мене - це сидіти в колонії, де ти не єдиний політв'язень. Нині всі колонії забиті політв'язнями, там є люди, яким довіряєш, з якими можна поговорити, від яких можна отримати інформацію чи передати інформацію, коли людина звільнялася. Ці моменти солідарності між політв'язнями у в'язниці - це нове.

Олесю, як ви дізналися, що отримали Нобелівську премію миру?

Це було три роки тому, я перебував у СІЗО на Володарського у Мінську. Я дізнався про це у коридорі СІЗО від інших ув'язнених, вони сказали, що ніби мені дали Нобелівську премію. За кілька хвилин я зустрівся з адвокаткою, і вона справді підтвердила цю новину. Це було абсолютно несподівано для мене, хоч я був у списку висунутих на Нобелівську премію. І я неодноразово був у цьому списку, але завжди був дуже маленький шанс її отримати з огляду на те, скільки там людей і скільки проблем.

Я завжди спокійно ставився до цього як чогось, що не станеться. І коли це сталося, я був шокований, я не повірив спочатку. Але реальність виявилася такою, цьому допомогла наша сумна ситуація. Нобелівську премію дали не за наші успіхи, а за масовий героїзм, який виявляли білоруси під час акцій 2020 року, за прагнення до свободи, справедливості, яке показували мільйони білорусів. Це та щоденна багаторічна робота, яку робило громадянське суспільство Білорусі та безпосередньо правозахисники.

Читайте також: Нобелівська премія миру на трьох - як відреагували в Україні

І плюс контекст цієї премії, бо одночасно її зі мною отримували російські та українські правозахисники. Ми, білоруси, опинилися у контексті українсько-російської війни. Ця наша прив'язка до політичної ситуації у регіоні залишається досі. Ми зараз перебуваємо у стані фактично воєнного стану в Білорусі, хоч його й не оголошено. Але враховуючи, як діє влада, це реально воєнний стан. Ця постійна загроза війни нікуди не поділася, хоча тривають мирні переговори. І загалом перспектива миру найближчим часом дуже розмита, неясно, що буде через 5-10 років.

Ваша промова під час суду в Мінську багатьох вразила своїм гуманізмом. Ви говорили про громадянський діалог та національне примирення. Як серед нелюдських умов у в'язниці, про які ви розповідаєте, ви змогли знайти у собі так багато гуманізму?

Це наша дійсність, те, що режим зараз не йде на жодні переговори, для них питання діалогу не існує. Для них є питання збереження влади, задушити будь-яке інакомислення, будь-яку альтернативу - політичну, суспільну, культурну - будь-яку.

Але навіть без цієї влади, яка рано чи пізно піде, проблема розколу білоруського суспільства в нас залишається. Частина людей у ​​нас ментально вихована за радянських часів. І ми, коли хочемо змін, повинні їх враховувати, ми ж не заганятимемо їх у концтабори. Ми маємо жити одним народом, ми маємо враховувати різновекторність, різноплановість нашого народу, якщо хочемо, щоб білоруси збереглися як єдина нація.

Правозахисник Володимир Лабкович на пресконференції в Україні розповів, що його перший дзвінок був не дружині, а вам. І ви йому сказали, мовляв, чотири роки відпочивали, а зараз час працювати. Працюєте ви вже давно, наступного року "Вясні" буде 30 років. Чи є взагалі надія на якусь демократичну Білорусь, яка шанує права людини?

Наше перебування у в'язниці також було нашою роботою, на жаль. Перебування у в'язниці правозахисників найкраще наголошує на тому, що нормальної ситуації з правами людини, з демократією у країні немає. Ми все це чудово розуміли, тож відпочинком це, звичайно, не було.

Була просто така робота, коли ти сидиш, нічого ніби не робиш, але ти все одно працюєш. Ти перебуваєш у процесі, який проживає все білоруське суспільство. Ми поки що не бачимо світла в цьому тунелі, але ми повинні йти вперед, тому що я впевнений, що це світло є.