Жорстокий "казанський феномен"
Осінь і початок зими 2023 року в Україні позначені не найвеселішою атмосферою. Новий скандал прийшов звідти, звідки його не надто чекали. Виявилося, що під час війни чимало українців та українок, особливо підліткового віку, дивляться новий російський серіал "Слово пацана". А пісня з його саундтреку навіть опинилася нагорі всіляких добірок найпопулярніших треків.
Що ж за витвір серіальної індустрії підкорив юні нестійкі українські серця? "Слово пацана. Кров на асфальті" зняв російський режисер Жора Крижовніков (справжнє ім'я - Андрій Пєршин), його в Росії знають насамперед завдяки комедії "Гірко!", втім, у його послужному списку вистачає й інших кіно- та театральних проектів, зокрема й експериментальнішого, артхаусного характеру. Виразної позиції з приводу російської агресії проти України Крижовніков не оприлюднював, взагалі, схоже, він уникає політичних висловлювань. Зате серіал зняв за підтримки ІРІ, Інституту розвитку інтернету, "громадської організації", що активно просуває в інтернеті російську державну політику, а останнім часом рясно роздає гранти на проекти з "z-тематикою".
Герої "Слова пацана" живуть у Казані в пізні 1980-ті роки, коли в столиці Татарстану розквітнув так званий "казанський феномен" - бурхливе поширення підліткових банд, утворення в них чіткої ієрархії, правил та субкультури. Ці угрупування різко увірвались у громадський простір та до життя навіть дуже далеких від криміналу людей, довго тероризуючи цілі райони. Напрошується аналогія, скажімо, з "бігунами" Кривого Рогу. Серіал - це нескінченні похмурі коридори уривчастих, жорстоких і одноманітних кримінальних пригод і трагедій. Основна частина контенту "Слова пацана" - бійки та знущання, а також їхні приводи і наслідки.
Секрети успіху Жори Крижовнікова
Не викликає сумнівів: цей фільм уже став культовим і вірусним. З'являються повідомлення про спроби відтворювати епізоди чи стиль реальності "Слова пацана" в житті. В інтернеті продається мерч, у соцмережах виникають відео з характерними "стилізованими" бійками, побиттями (хоча деякі з них радше інсценізації, є випадки, коли зв'язок із серіалом надуманий). Ширяться слова з жаргону казанських "пацанів" 1980-х, наприклад, "чушпан" - підліток, далекий від банд, "не пацан".
Читайте також: Сандра Гюллер - одна з найпопулярніших авторок Німеччини. У чому її секрет?
За рахунок чого це все? По-перше, хоч "Слово пацана" й не виблискує естетичними досягненнями та художніми знахідками, а в грі акторів тут усе досить елементарно, стиль серіалу доволі індивідуальний і виразний, впізнаваний. Багато кого це затягує, а декого надихає наслідувати персонажів. "Слово пацана" формує свою самодостатню реальність і "працює". По-друге, треба відзначити масштаби відтворення особливостей епохи та її мешканців і мешканок. Це і одяг, і предмети, і вивіски, й інтер'єри та екстер'єри будівель. Навіть типажі часто доволі переконливі (чого досягти важче). Ретельність, із якою було збудовано цей "музей вісімдесятих", в одному з російських оглядів названо "маніякальною". Сюди ж - музика, тогочасна попса і рок, від "Ласкового мая" і "Миража" до Віктора Цоя і "Гражданской обороны". Втім, саундтрек не обмежився "дискотекою вісімдесятих". Спеціально для сьогоднішньої молоді в кожній серії кілька разів звучить ефектна монотонна і мегапопулярна тепер пісня "Пыяла" електронного проекту "АИГЕЛ". Мова пісні татарська (назва перекладається як "Скло"), що в поєднанні з місцем дії додає легесенького присмаку аполітичної постколоніальності. І по-третє. Спрацьовує глядацький "кримінальний інстинкт", одвічне бажання досить широкої аудиторії зануритись (переважно з безпечної заекранної відстані) в життя злочинців, особливо коли є виразне документальне підґрунтя, антураж близький і знайомий, а механізми життя підліткових банд показано так докладно.
"Закликаємо лідерів думок..."
Популярність такого продукту не могла не стати скандалом в Україні. Сам факт перегляду сучасного російського фільму чи поширення його уривків як мемів на тлі кривавої російської агресії сьогодні для багатьох - неабияке блюзнірство. Міністерство культури та інформаційної політики з цього приводу навіть випустило заяву, в якій, не називаючи фільм ("серіал російського виробництва, який прямо поширює насилля, кримінал та естетику, притаманну країні-агресорці"), закликає його не дивитись і не поширювати. "Опір чинить кожен, хто між українським та російським контентом свідомо обирає перший. (...) Російський контент не транслюється на офіційних українських платформах, відтак знайти його можна на піратських і російських ресурсах, що є незаконними діями (...) Закликаємо лідерів думок та кожного громадянина України усвідомлено прийняти рішення і назавжди припинити споживати російський продукт. Також закликаємо батьків звернути увагу на контент, який споживають діти. Ми маємо бути єдині у своїй позиції", - такі основні меседжі заяви.
Читайте також: "Анатомія падіння" здобула 5 нагород Європейської кінопремії
Є чимало обурених публікацій і відгуків у соцмережах. Наприклад, відомий блогер Фашик Донецький розбирає наявність у серіалі наративів російської пропаганди, а молода поетка Юлія Гупалюк розповідає, як українські підлітки в коментарях висміюють спроби переконати їх не користуватися російським контентом. Інші автори, як-от Віталій Портніков, більше акцентують на потребі розвивати український продукт і на зануреності не лише російського, а й українського суспільства в кримінальну субкультуру.
Згаданий Фашик Донецький зауважив, що образ одного з головних героїв "Слова пацана", Андрія на прізвисько "Пальто", може нагадувати Путіна. Є деяка візуальна схожість із фотографіями юного майбутнього диктатора. Є певний пієтет до персонажа - він інтелігентніший за своїх друзів, потрапляє до банди вимушено (для нього це єдиний спосіб захистити себе) та, мабуть, більшою мірою за інших "пацанів" прагне чогось на кшталт справедливості. Є, зрештою, уривчасті дані про можливу участь Путіна в криміналізованих підліткових групах у Петербурзі. Але такі аналогії, як для сучасної Росії, видаються аж надто двозначними, ризикованими, а образ "Пальта" недостатньо симпатичним і патетичним для ролі "живого натяку" на диктатора. Втім, яких тільки дивних ідей не спаде на думку в угарі агресії, особливо на стику двох безумних епох?
А от інша паралель, інший персонаж. Вова "Адідас" стає лідером і реформатором угрупування "Універсам", де "працевлаштувався" й "Пальто", після повернення з війни в Афганістані. Часом робить "патріотичні жести" - наприклад, знімає з молодшого брата кепку з надписом "USA". Звісно, такий герой не може не асоціюватись із російськими "ветеранами СВО". Але й тут не без двозначності. Дуже вже невеселі персональні перспективи вимальовуються перед бравими окупантами. Чи не якась це дуля в кишені?
Чи рекламувати (не)заборонений плід?
Серіал "Слово пацана" і його аншлаг в Україні під час війни, як і будь-який успішний проект у галузі масової культури, більше свідчить про українське суспільство, ніж про російське кіно чи татарстанських гопників.
Популярність сповненого маніякальної жорстокості світу криміналізованих підлітків показує, як багато людей в Україні залишаються чутливими та тією чи іншою мірою прихильними саме до цієї культурної (і не лише культурної) традиції. Згадаймо, до речі, що й поміж зовсім нових гучних українських фільмів, хай і зовсім в інший спосіб, але таки переможно бринить кримінальна тема.
Читайте також: ЄС не збирається скасовувати свій кінофестиваль у Росії
Що стосується атмосфери вісімдесятих - вона мені у фільмі не здалась аж такою ностальгійною. Цей "музей" стильний, але моторошний, він навряд чи "кличе в гості". Та безперечно, "Слово пацана" демонструє інше - хай як історично віддаляється від нас радянський час і його практики, все це продовжує залишатися значущим, визначним досвідом, зокрема спільним досвідом із Росією та з великим постсоціалістичним регіоном (особливо з урахуванням зрозумілості російської мови).
Ми також бачимо, що навіть суспільство країни в стані війни з потужним і лютим ворогом не може повністю і постійно перебувати в мобілізованому, зосередженому на спротиві стані. Зокрема й декотрі підлітки не відмовляться від деструктивної поведінки.
Зрештою, це ще й тріумф глобалізації. У сьогоднішньому інтернеті надзвичайно важко "заховати" інформаційний продукт від тих, хто хоче його отримати. Такі спроби, здається, тільки посилюють інтерес до "забороненого плоду", котрий по-справжньому й не заборонити. Точніше - можливо, наявні зараз в Україні обмеження на відвідання частини російських сайтів і впливають якоюсь мірою на таке споживання кількісно (комусь просто ліньки обходити ці "паркани" за допомогою VPN та інших засобів). Але постійні одноманітні обурені докори та апелювання до "громадянської совісті" людей, скептично і недовірливо налаштованих до суспільства, здається, спрацьовують радше навпаки.