Оголосили лавреата Пулітцерівської премії в номінації "художня проза". Ним став переспів класичного роману Марка Твена. Чому варто придивитися уважно до "Джеймса" Персиваля Еверетта?
Відзнака за літературу прямої дії
Серед чисельних номінацій Пулітцерівської премії є та, що нею відзначають найкращу художню книжку, написану американським письменником (бажано про США). Зазвичай ця відзнака підсвічує соціальну прозу різних штибів. Для журналістського за своєю природою Пулітцера художня проза вартує, коли сприяє творенню світоглядів і розвитку спільнот. Журі робить ставку на літературу прямої дії: такі книжки інформують про суспільно значущу проблему і стимулюють до її вирішення.
От лавреатка минулого року, скажімо. "Нічна варта" Джейн Енн Філіпс. Авторка змальовує США часів громадянської війни. Аж надто широко виписана тема, складно щось нове сказати. Філіпс робить акцент акурат на забуванні: широко опрацьована в літературі війна надійно зберігає "зони без пам'яті", поколіннями щось замовчується, щось губиться. Героїня "Нічної варти" переживає гострий стрес і втрачає пам'ять, поруч із неадекватною ситуації жінкою у психіатричній клініці живе її донька, що вдає покоївку і поволі допомагає матері згадати. Причина хвороби - садист, колишній солдат Конфедерації, котрого жінки називають Татусем. Складається книжка про безпечне місце, в ролі якого - дурка, пенітенціарний себто заклад. Звучить заявка, що у вирі війни люди можуть згуртуватися і створити собі ілюзію безпеки, тільки навряд то буде всією правдою про війну.
Таким був у США 2024 рік: пошук прихистку в дурдомі, готовність відмовитися від свободи заради безпеки. Визначні літературні премії - а Пулітцер саме така - є барометрами суспільної думки. У такий-от спосіб і працює соціальна проза за версією Пулітцера: не просто-в-лоба, але натяками-спонуками. І що ж за повідомлення прозвучало 2025-го?
Читайте також: "Папа Трамп": президент США поширив своє зображення в образі Папи Римського
Лавреат 2025 року: залишатися в системі - вийти з системи
2025 року лавреатом Пулітцера з художньої прози став роман визнаного і відомого прозаїка Персиваля Еверетта "Джеймс".
У фінал вийшли чотири романи: лише один із них написаний про сьогодення, інші три - історична белетристика: премія цього року націлена на пошук причин чогось, дивиться у минуле. Два романи міркують про жінок, котрі не вміють чи не хочуть пристосовуватися до оточення, два - про темношкірих чоловіків, які надто переконливо опанували мистецтво мімікрувати до ворожого середовища. Увага концентрується на тих, кому проблемно було чи проблемно є відкрито говорити з позиції власного досвіду. Раб втікає, військовий повертається з фронту, юні боксерки виборюють перемогу в турнірі, нервові домогосподарки визвіряються на вечірці. Хто переміг у перегонах? - Раб, який опанував високе мистецтво бути-як-всі і тим рятує собі життя; аж поки не настає мить вийти з тіні.
Про що "Джеймс"?
Джеймс із роману Еверетта у світовій літературі більш відомий (наразі) під іншим іменем - негр Джим (так в оригіналі: "негр" тут расистська вказівка на колір шкіри, але й статус раба). Він є героєм "Пригод Гекельберрі Фінна" Марка Твена, котрого Еверетт собі позичає. Власне, у Твена сучасний автор бере й сюжет: хлопчик-сирота втікає з дому разом із рабом, щоби подорожувати річкою Міссісіпі, разом переживають низку пригод, зближуються, відкриваються. Але у версії Еверетта є кілька вкрай важливих нюансів.
Цю історію тепер нам розказує саме Джеймс, а отже, ми знаємо про нього те, чого Твен не знав. Джеймс - добре освічена і дуже розумна, навіть так: винятково інтелектуально спроможна людина. Його англійська - точна і багата, його лектура вражає, він, виконуючи одноманітну дурну роботу чи ховаючись від наглядачів, подумки опонує Вольтеру і Локу. От тільки книжки він читає потай від хазяїв, котрі й не знають, що раб грамотний (так же таємно він навчає грамоті свою дитину). А вишукану англійську він спеціально викривляє-псує, коли спілкується з білими і починає говорити тією "рабською говіркою", за яку читачі-сучасники так хвалили роман Твена. Джеймс грає дурника, і ті сцени з роману Твена, де Том Сойєр і Гек Фінн збиткували з дурного чорного, тепер читаються як забавки дорослого з малолітніми недоумками. Сцени ті самі, зміст у них геть інший. Ловко обертає Еверетт і патерналізм, яким просякнутий оригінал: білі хлопчики учать життю дорослого чорного чоловіка, керуючись пригодницькими романами, написаними білими чоловіками. Джеймс у новій версії є біологічним батьком Гека, про що малий наразі не знає.
У фіналі твенівського роману Джима схопили як раба-втікача, коли він рятував життя Тому і Геку, всі здивувалися порядності чорного, але таки арештували, аж тут приходить звістка, що добра господиня у заповіті звільнила Джима. У Еверетта Джеймс дізнається, що його родину продали в покарання за його нібито втечу. Власне, Джеймс пускається в біга, щоби запобігти цьому продажу, він шукає грошей для викупу дружини і доньки. Тепер же Джеймс повертається на плантацію, убиває наглядача, піднімає повстання рабів.
В одній з пригод Джеймс потрапляє до групи менестрелів, де мусить виконувати "блек фейс". Чорний вдає з себе білого, який вдає чорного, аби врятуватися від білих. "Уяви собі рабство як війну, - радить уявний Лок Джеймсу. - Війна закінчиться, коли переможець оголосить кінець війні".
Чому "Джеймс" - це виклик і тригер?
"Пригоди Гекельберрі Фінна" Марка Твена - твір програмовий для американської культури. Чорний раб, якого беруться окультурити білі хлопчаки, і білий сирота з низьких класів, що його намагаються виховати джентльменом, ці двоє, мандруючи великою рікою, бачать досить юну країну у всьому її різноманітті і навчаються відтак: ти можеш бути в цій країні тим, чим захочеш, варто лише набратися сміливості і вийти за поріг (ну, якщо ти не раб, звісно, бо тоді вихід за поріг - це крок до смерті). "Гек" Твена - один із маніфестів американської мрії, один із маркерів тієї "великої країни", котру нині громадянам США обіцяли повернути. Еверетт оспорює засадничі принципи світогляду Твена.
Та велич, та спроможність американської мрії, - натякає Еверетт у "Джеймсі", - були вигадані літературою, що, зокрема, воліла не помічати мінімум половини населення країни, не чути їхні голоси. Маргінал має шанс стати видимим у двох випадках: або коли імітує мейнстрим (півкровка Гек дуже світлий, ми його в романі залишаємо в роздумах, як він ідентифікуватиметься тепер - за білою мамою чи за чорним татом), або коли радикально йому протистоїть (милий Джім, що безжально убиває наглядача).
(NB: Адміністрація Трампа скасовує "Місяць чорної історії", артномінації і спецвідзнаки Пулітцера майже повним складом відходять творам, які рефлексують чорну культуру. Зокрема, в номінації "історія" один із переможців стала книжка, яка міркує про блага війни: про те, як війна за Незалежність відкрила вікно можливостей для афроамериканців. Вам таке скидається на випадковість?)
Чим ця книжка важлива неамериканцям?
Літературну класику слід час від часу перечитувати, а краще: час від часу переписувати, в сенсі ставити під сумнів сенси, які вона формує. Спільноти стверджуються, зокрема, навколо знакових текстів. Ці тексти - відкриті системи, вони мусять мінятися, жити, а не бронзовіти, щоби продовжувати виконувати свої функції націєтворення. У тривожні часи нації перечитують свою класику.
Саме тому: в Україні останні три роки суцільний бум перечитування спадку Розстріляного Відродження, а в перший рік війни українці не випадково знову і знову бралися за "Кобзар"; слід було перечитати, а то й переглянути принципи, на яких сформувалася нація, що зараз під загрозою. Загрожуваний стан принципів демократії в США провокує ті самі процеси: критичне повернення до першоджерел.
Персиваль Еверетт - окрім того, що просто написав таки цікавезну книжку - дає насправді дуже дієвий рецепт, як можна переглянути твори, що уже стали частиною національної ідентичності. По-перше, через зміни перспективи в оповіді: хай заговорить той, хто досі мовчав. А не робити натомість штучно із привілейованих груп "жертв режиму" - як це зараз відбувається з католиками і білим середнім класом в США, котрі раптом вважають себе міноритами. По-друге, надати всім право розказувати власну історію: хай-но ніхто не свідчить за досвід, який не пережив безпосередньо. А без нас ні слова про нас… До речі, ці дві стратегії самоусвідомлення працюють не лише в літературній політиці.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.