Роман "Півострів" (Halbinsel) Крістіне Бількау (Kristine Bilkau) 2025-го став лавреатом премії Лейпцизького книжкового ярмарку і є, безперечно, однією із найважливіших книжок року. Негучна повільна проза про стосунки матері і доньки - що в цьому сюжеті виявилося настільки резонансним?
"Тиха проза перемагає галасливі часи"
У такий спосіб роман "Півострів" вдало охарактеризував один із німецьких літкритиків.
Кристина Бількау народилася 1974 року, головна героїня "Півострова" - її майже однолітка, Аннет сорок дев'ять років. (Досвід покоління в романі безкінечно важливий). Аннет працює заступницею завідувача бібліотеки в маленькому повільному містечку. Переважно в містечку живуть старші подружжя і підлітки, але час від часу сюди переїздять молоді люди під тридцять. Недавно-от по сусідству дім орендували дві жінки і чоловік, ладнають на подвір'ї басейн, радо вітають Аннетиного пса; ці троє - щось типу комуни, разом скуповують і відновлюють старі речі, разом живуть. Поява сусідів - величезна подія в повільному житті жінки. Сусідів привабила ціна за житло, а Аннет через це не може поїхати: продавати дім невигідно. Житло тут відносно недороге, бо містечко розташоване в низині, яку часто заливає повінь. Власне, містечко розташоване на півострові десь на узбережжі Північного моря, судячи з опису і з відсилок до Теодора Шторма, співця Північної Фризії, можна припустити, що то - Гузум.
Навколо повільне розмірене життя, а Аннет гортає оголошення про роботу, підписалася на всі бібліотечні розсилки, приміряє на себе роботу десь у Скандинавії чи у Великобританії. Аннет прагне і боїться поїхати з містечка.
Читайте також: Лавреат Букерівської премії 2025 року: страшна казка про адаптивність
Екологія: співжиття і вимушене співіснування
Одного дня Аннет телефонують і повідомляють, що її донька - в лікарні.
Лінн двадцять чотири роки, вона давно уже самостійно живе в Берліні. Лінн - науковиця-екологиня, займається проблемою відновлення лісів. Вивчилася, стажувалася у Швеції, працювала в Румунії, нині влаштувалася на престижну роботу у великій корпорації. Лінн якраз мала відповідальну презентацію, під час конференції вона втратила свідомість, її ушпиталили. Лінн виснажена і потребує відновлення, вона усвідомила, що корпорація зраджує "зеленим" ідеалам, і переживає гостру професійну кризу. Спочатку ідеться про пару тижнів рехабу, котрі перетворюються на місяці. Зрештою донька продає квартиру в Берліні, переїздить до матері і влаштовується продавчинею в пекарню.
Дві жінки у стані глибокої екзистенційної кризи, які й до того погано одна одну чули, опиняються під одним дахом і починають длубатися пальцями в ранах одна одної. При цьому всьому звісно що мусить зберігатися красива картинка про чуже око.
Лінн зараз стільки ж років, скільки було Аннет, коли вона доньку народила. Батько Лінн нагло помер, коли донька була маленькою. Лінн Йогана не пам'ятає, Аннет не може його забути. Про померлого в їхній родині ніхто не говорить. Молодий сусід Аннет чимсь нагадав покійного чоловіка, вона починає з ним інтрижку, і ранком в чужому ліжку їй здається: вона знову молода і прокидається поруч із чоловіком, який іще живий.
Аннет воліє пережити повторно своє "молоде життя" тоді, коли Лінн - на її погляд - занапастила своє. Лінн не годна слугувати для матусиних проблем екраном.
Невротичні романи і дорослі діти дорослих батьків
Надмірна чутливість дітей та емоційна скутість батьків - такий розклад стає провідним в романах, що обмірковують старішання генерації Х, до якого належить Аннет. Невдоволення й роздратування між жінками накопичується і має вибухнути, як той гнійник, що має прорватися, і так почнеться одужання. Але ні, вибуху і катарсису не буде.
Ніякої драми, просто одного вечора вони обоє почнуть говорити про те, що відчувають, чого бояться. Вперше за п'ятдесят, вперше за двадцять п'ять років. А це самотність.
Вони переживають глибоку і жахливу самотність.
Дві жінки - мати і донька - стоять на кухні, ріжуть моркву на салат, обговорюють серіал, і одна з них раптом питає себе: "В чому полягає істинна самотність? У неконтрольованих змінах чи у звичній рутині?"… Знаєте, відповіді нема на це питання і не може бути. А салат виявився несмачним.
Читайте також: Лавреат Німецької книжкової премії 2025 року: досвід насилля, про який не ясно, як розповідати
А може так статися, щоби Атлантида затонула, а це ніхто не помітив?
Коли Аннет і Лінн мовчать про смерть Йогана, коли Лінн вибухає після того, як знайшла речі батька, які зберігала Аннет, наче переховувала їх від доньки, тоді вони обидві роблять вигляд, що в їхньому житті не було втрати. І неопрацьована туга руйнує їхні життя.
У "Півострові" є магістральна метафора - затоплене місто.
Лінн у дитинстві настільки вражена баладою Детлева фон Лілієнкрона (Detlev von Liliencron) про місто Рунггольт у Північному морі, яке за зневіру поглинуло море, що весь час малює мертвих дівчат, які тонуть у високих хвилях потопу. (А ім'я поета не випадково співзвучно з іменем доньки в "Півострові", а дівчата на її малюнках, як і годиться потопельникам, приймають позу ембріона). Затонуле місто стає предметом одержимості доньки, а за тим і матері. Рунггольт затонув зимою 1362 року, хроніки писали про сотні тисяч загиблих. У Аннет в бібліотеці туристи часто питають книжки про ту повінь, вона - місцева легенда. Жінки гуляють на ті місця, де могли бути залишки міста. В одній з прогулянок Аннет підбирає цеглину і несе її додому. Лінн кричить, що та тягне з собою частину мертвого дому, чужу неоплакану втрату. Аннет хоче покласти цеглину поруч із коробкою, де зберігає речі мертвого чоловіка, але згодом повертає її на місце.
Читайте також: Нобелівська премія з літератури-2025: угорський майстер апокаліпсиса
Перший рівень цієї метафори: природні історичні катастрофи руйнують те, що нам здається нормальним рутинним життя, тоді має знайтися той, хто уміє вшанувати і оплакати зруйноване, не перетворюючи чужі втрати на моральні уроки чи на видовищні атракціони.
Коли жінки подорожують півостровом і шукають затонулих міст, їм розкаже важливу інформацію гід. Під час припливів, коли уже нема часу втекти і нема кому крикнути прохання про допомогу, треба знайти максимально тверду ділянку і стояти нерухомо - чекати, поки вода не схлине, вона навряд підніметься вище поясу, а от якщо судомно бігати, може засмоктати в яму-гноївку.
Отже, другий рівень метафори: якщо тобі випала роль жертви в тих катаклізмах, котрі руйнують рутину нормального життя, то замри, де стояв, і так матимеш шанс пережити біду. Жертва - пасивний стан. Свідок - активний стан… Хіба от би ще розібратися, хто ти - жертва чи свідок - коли навколо божеволіє велика вода. І ця різниця між жертвою і свідком, між пасивністю і активністю є головним посланням "Півострова".
Чом ти не підеш і не розкажеш всім про те, що знаєш?
Два фрагменти з роману, прошу.
Лінн переказує Аннет, як корпорації прикриває неетичні вчинки законними діями, пояснює, що закони ЄС, пов'язані з екологією, не працюють. Лінн переконлива і заповзята. І тоді Аннет питає себе: чому донька, маючи такі переконання і таку інформацію, вирішує покинути професію, продавати ранкові булочки, чому вона не встане і не піде й не розкаже всім, про що знає, чому вона не попередить про біду, яка не те, що насувається, а уже вирує навколо?
Сусідка Аннет викладає німецьку мову. Аннет, Лінн, сусідка, коханець Аннет п'ють пиво на моріжку, і сусідка розказує про своїх учнів. В її групі є мати і син - біженці з Харкова. Хлопцю виповнилося вісімнадцять, і він попри протести матері повернувся в Україну. "Невже ви його не розумієте?" - перепитує Лінн. "Вона мусить його зупиняти", - коментують старші жінки. Єдиний тут чоловік висловлюється теж: "Це колосальний тиск, коли інші ризикують життям, а ти дивишся. Хто може жити з таким нечистим сумлінням?" "Ніхто не мусить воювати", - опонує йому подруга. Чиясь неатрибутована репліка завершує розмову: "А що, якщо на нас нападуть? Наразі ми не постраждалі - що ми можемо знати про таке?" Здається, це Аннет сказала. Всі замовкають. Згодом обговорюють погоду.
Аннет обмірковує ці дві розмови протягом роману, вона поширює їх на свої з Лінн стосунки і доходить висновку: її покоління виховало дітей так, що ті безпорадні перед катастрофами, їх виростили в готовності до непевного майбутнього, але ця готовність перетворилася на втечу від реальності.
У фіналі роману Лінн повертається до екоактивізму, Аннет ретельно планує переїзд і готує будинок до продажу. Вони бодай щось роблять, а не лише стоять на місці. Значить, ці двоє таки визначилися зі своєю роллю в прийдешньому потопі, значить, в цій історії вони таки - не жертви, а свідки-плакальниці.
"Півострів" - вишукана проза про розгубленість. Перед обличчям катастрофи героїні Крістіне Бількау оплакують свої задавнені травми так, ніби звільняють місця для нових втрат. Добре, що цей роман в Європі помітили, він не лише діагноз для людей 40+, а прогноз для покоління 20+. Конче важлива книжка, знакова для 2025-го.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.