Дуже багато людей завдяки сміливості та відвертості Надії Вікарій і вдумливій глибокій роботі журналістки "Бабеля" Катерини Лихогляд занурились у моторошну історію насильства, жорстокості, байдужості, катувань, зґвалтувань, що пережила Надія і, на жаль, не пережила її сестра Даша.

Це болісна і жахлива історія, коли через насильницькі дії матері, через глум, примус до оголення дівчаток, побиття, карання голодом, до насильницьких дій доєдналися і двоє братів, котрі, за свідченням Надії, ґвалтували її.

Оскільки сталося це, коли Надія була дитиною, а розповісти наважилася тільки тепер, часом лунають закиди: чому саме зараз вона заговорила, чого раніше мовчала, чому обрала таку агресивну форму звинувачень братів, які нині служать у ЗСУ і захищають країну?

Як аргумент наводять перепости з російських пропагандистських смітників, які біль та сміливість дівчини перетворили на облудливі звинувачення всіх українських військових. Чи, бува, Надію не накрутили, не завербували російська ФСБ чи проросійські сили?

Чому потерпілі мовчать? 

Як правозахисниця, що працює з такою категорією справ, я не хочу емоційно реагувати на подібні закиди, просто поясню, чому потерпілі мовчать, чому мовчать діти, яких б'ють, ґвалтують і калічать у власних родинах.

Діти орієнтуються на дорослих, залежать від близьких дорослих, розуміють, що саме дорослі встановлюють правила, у тому числі методи покарання або заохочення. Тож часто насильство з боку дорослих вони сприймають як норму. Адже це є нормою "спілкування" в їхній родині, що формує уявлення, що, можливо, так живуть усі.

Читайте також:  Ірена Карпа: Сексуальне насильство над дітьми - як почути дитину і допомогти їй

Мама чи тато колотять по руках, коли дитина щось не так взяла зі столу. Мама чи тато б'ють ременем за погану оцінку у школі. Мама чи тато шмагають дитину за те, що вона просто не туди і не так подивилася або зіпсувала комусь із них настрій. Мама чи тато прив'язують дитину до батареї, щоб вона не заважала. Мама чи тато не годують дитину днями, ну бо "чого ти стільки їси?" чи "сиди голодний, поки не отямишся і не зробиш так, як кажу я". У сприйнятті дитини - мама і тато мають право так робити.

Коли тато, вітчим, брат чи "дядя" кажуть, що люблять тебе більше за інших, тому треба піти з ним до ванної кімнати чи пустити вночі у своє ліжечко і пограти у ніжність чи "пальчика, що ховається в норку", це сприймається дитиною як нагорода й обраність, попри те, що вона не розуміє, що коїться, і насправді їй боляче і гидко. Адже дитина безмежно довіряє дорослим, особливо рідним дорослим.

Різниця між дітьми і дорослими

Навіть дорослим людям важко говорити про зґвалтування, хоча вони усвідомлюють, що саме з ними сталося, осмислюють, що ніякої вини на них нема, і напевно знають, що це злочин. Проте відчуття сорому і приниження має такий високий градус, що людина обирає мовчати, хоча знає всі слова, за допомогою яких можна описати, що саме і як із нею сталося.

Діти ж не тямлять, що відбувається, навіть не знають слів, якими це можна описати, і не розуміють, кому про це розповісти, бо "гра в пальчики" зазвичай є особливою таємною грою, про яку нікому - "чуєш, сонечко, нікому-нікому!" - не можна розповідати.

Коли ж дитина стає старшою, більш усвідомленою і вже знає напевно, що їй боляче і неприємно, то їй просто кажуть "чуєш, ти, хто тобі повірить?" і погрожують побиттям, каліцтвом, наругою над кимось меншим у родині, а також перенесенням відповідальності і засоромленням.

І якщо поряд з такою дитиною немає уважної людини, яка опікується дитячим життям, здоров'ям, інтересами - педіатра, виховательки, вчительки, тренерки, когось із родинного кола, кому дитина зможе довіритися й отримати захист і підтримку, - це залишається з дитиною назавжди. Залишається всередині дитини-підлітка-дорослого інколи до кінця життя.

Тільки подеколи дорослі люди усвідомлено, але також і інтуїтивно, можуть піти в терапію, щоб розібратися з травмами, отриманими у дитинстві. Це відбувається тому, що доросла людина стає більш впевненою у собі, отримує підтримку, зокрема, і в тих жінок, які не бояться говорити про домашнє, сексуальне насильство, отримує надію, що її звернення до поліції чи бодай адвокатки не завдасть їй ще однієї шкоди.

І тільки тоді у дорослої жінки знаходяться слова, щоб висловити те, чого не могла озвучити маленька дівчинка.

"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.