Повернення додому після року відсутності завжди щемке. Повернення до дому, який опинився посеред війни, щемить ще дужче. Ось уже десятий день як Збройні сили України зайшли в Херсон, вибивши російську армію на інший берег Дніпра, десятий день херсонці обіймаються з українськими військовими, беруть автографи, стоять в чергах за водою та гуманітарною допомогою, вчаться ховатися від артилерійських обстрілів і діляться власними історіями окупації чи не з кожним зустрічним.

Дивно повертатись у рідне місто через блокпости

Та Херсон і досі лишається закритим - військові та правоохоронці пояснюють: у місті тривають стабілізаційні заходи. Журналістів, волонтерів, гуманітарні організації завозять централізовано, в супроводі військових, випускають так само.

Та з кожним днем Миколаївське шосе, яке з'єднує сусідні обласні центри, стає дедалі жвавішим: ним снують кортежі чиновників, каравани вантажівок з харчами, паливом, генераторами, гуманітарною допомогою. Шосе розбите під час боїв у кількох місцях, об'їзди ґрунтовими дорогами розкисають через листопадові дощі. "Дорогенькі мої, куди ж ви їдете, там велика грязь!", - говорить нам старенька у Киселівці, показуючи рукою в бік, де вже застрягла вантажівка "Нової пошти".

Біля колонної стели на в'їзді, здається, ніколи не буває порожньо: всі ці кортежі, конвої і каравани зупиняються під написом "Херсон", щоб сфотографуватись на згадку про звільнення міста.

З іншого боку - славнозвісний Антонівський міст, через який в кінці лютого в Херсон зайшла російська армія і який, відступаючи, підірвала. "Я верю в победу я сердцем Zа Русь. Россия, Украина и Беларусь", - промовляє графіті на опорі мосту. "Русні п***а", - стверджує більш свіже неподалік.

Варто лише зупинитися на кілька хвилин на відкритій місцевості, як з протилежного боку Дніпра починається обстріл - росіяни стріляють з позицій, які облаштували на березі навколо Олешок. Українські військові з найближчого блокпосту спочатку ховають нас під мостом, а потім радять забиратися звідси якнайшвидше.

Між цими двома блокпостами - весь спектр емоцій деокупованого Херсона. Від ейфорії через звільнення до страху перед новим етапом війни, тепер уже - на передовій української оборони.

Читайте також: На деокупованій Херсонщині виявили чотири катівні

Дивно носити в рідному місті бронежилет

Та Херсон нині не прифронтове, а саме фронтове місто, наголошують військові. Місцеві, схоже, ще не до кінця це розуміють: у місті не лунають сигнали повітряної тривоги, не функціонують бомбосховища. Звісно, останні місяці ЗСУ завдавали ударів по Херсону - втім точковими ударами по гуртожитках, готелях, адміністративних будівлях, де базувались російські військові.

Тепер армія РФ уже десятий день обстрілює з лівого берега Дніпра місто, яке менше місяця тому офіційно оголосило своєю територією. Вибухи від артилерійських снарядів та РСЗВ лунають у місті дедалі частіше: прильоти по цивільній інфраструктурі, будівлях силовиків, житлових будинках. З'являються перші поранені та загиблі серед цивільних.

Під звуки вибухів на вулиці Перекопській двоє хлопців-комунальників завзято здирають пропагандистський білборд, який запевняв місцевих, що Херсон з Росією назавжди. "Ні, звісно вішали їх не ми - якісь рекламники чи росіяни. Ми продовжували працювати, прибирали місто, прибираємо його й зараз. Ще тиждень отаке здирати, не менше", - каже Анатолій.

Шматки білборда акуратно складає директор Національного музею історії України у Другій світовій війні Юрій Савчук. Він приїхав до Херсона в перші ж дні після звільнення - документувати війну сучасну. "Записав майже 50 інтерв'ю з місцевими про окупацію", - трохи хизується він.

Охочих поговорити з приїжджими справді вистачає. Майже в кожного - своя особиста історія опору. Хтось намагався довести російським "визволителям", що їх сюди ніхто не кликав, хтось "послав" виборчу комісію на "референдумі", а хтось доповідав про рух російської техніки чи здавав розташування казарм, в одних усе обійшлося переляком, в інших завершилося тижнями під арештом.

Сергій Анатолійович, лікар на пенсії, що зупинився подивитись на демонтаж білборда, пропонує показати нам "тортурний цех" - одну з в'язниць, де російська адміністрація тримала невдоволених режимом. Біля приміщення колишнього ізолятора, які всі місцеві пам'ятають ще як радянський витверезник, чатують поліцейські - всередині слідчі документують сліди катувань. "Зранку звідти лунав гімн Росії - в'язнів примушували співати. А по вечорах - такі крики, що страшно й думати, що там творилось", - згадує працівниця сусіднього магазину.

"ЗСУ Слава Украіне", - написав хтось на сірих дверях катівні вже після звільнення.

Читайте також: Херсон вільний, але що далі? Європейська преса про можливі сценарії

Дивно бачити в рідному місті таблички "міни"

Відступаючи, російські військові лишили вибухівку в безлічі адміністративних будівель. Сапери розміновують офіси прикордонників, СБУ, обласної адміністрації, ба навіть обласної бібліотеки - тут розміщувалось управління ФСБ. Одну з будівель обласного управління поліції розмінувати не виходить, і сапери вирішують просто її підірвати.

Об'єкти критичної інфраструктури російська армія перед відступом підірвала сама - в місті от уже понад 10 днів немає електрики, не працює водогін. У місті ще до війни було чимало приватних свердловин, до тих з них, де зараз є ще й електрогенератор, сходяться сусіди з відрами та бутелями.

Зв'язок з'являєтеся поетапно - в перші ж дні до міста привезли термінали Starlink, біля кількох публічних точок доступу збирається натовп. "Одночасно може підключитися лише 64 людини", - попереджає оголошення у херсонському Парку Слави. Але українські мобільні оператори щодня підключають все нові й нові базові станції, і от уже в центрі хоч і з перебоями, але працює мобільний інтернет. Коли ж по домах з'явиться стабільне електропостачання - ніхто прогнозувати не може.

Від вибуху впала й місцева телевежа - її росіяни захопили однією з перших, щоб припинити українське мовлення на окупованих територіях, останньою й підірвали. Телевежу нині охороняє Володимир, літній чоловік у піксельній куртці, що постійно скаржиться на грижу, але відмовляється йти до лікарні.

"На кого ж я це покину, тут обладнання дороге, метали дорогоцінні, ще розтягнуть", - пояснює він. Володимир розповідає, як перед війною записався до тероборони приміського селища Зеленівка, а після відступу українських сил ще довго передавав відомості про рух російської техніки до аеродрому славнозвісної Чорнобаївки.

"Сидів на кладовищі біля крайньої могили зі сумним обличчям - наче по жінці сумую. А сам все запам'ятовував, потім слав розвідникам: у магазин завезли два вентилятори і п'ять банок тушонки. Це по нашому означало: два гелікоптери і п'ять БТР", - пригадує чоловік.

Читайте також: Професор Університету Бундесверу: "Звільнення Херсона - дуже важлива віха"

Дивно бачити в рідному місті черги за всім

Та в Херсоні й досі проблеми з постачанням найнеобхіднішого. Місцеві проводять час у чергах за водою, за інтернетом, за українськими сім-картами. У перші дні після звільнення натовп на центральній площі Свободи святкував звільнення та обіймався з військовими.

Нині щоденні концерти тривають, але більшість людей чекає на безкоштовні засоби гігієни, продуктові набори, теплий одяг, базові ліки. У магазинах все ще можна знайти рештки російських продуктів, напоїв чи сигарет - та продавці пояснюють, що поставок не було чи не з жовтня.

Дехто з них всерйоз боїться покарання за колабораціонізм через співпрацю з російською адміністрацією та торгівлю російськими товарами. На тих колаборантів, які не покинули Херсон разом з російською армією, і справді полюють у місті й області - поліція, СБУ та військові.

Є різні випадки, розповідає мій ще студентський товариш із херсонського передмістя, а нині офіцер. "Хтось працював у лікарнях чи комунальних службах, отримував зарплату в рублях, щоб якось вижити - це одна справа, навряд чи вони в чомусь винні. Є ті, хто насаджував тут "русский мир" - ці вже винні й мають відповідати за законом. А є ті, хто здавав своїх сусідів-патріотів, підпільників чи колишніх військових - їм життя в місті більше не буде", - розмірковує він.