Коаліція правозахисних організацій “Україна. П’ята ранку” виявляє, документує і зберігає докази ймовірних воєнних злочинів і злочинів проти людяності, скоєних на території України після російського вторгнення. Цього року вона серед трьох номінантів премії імені Вацлава Гавела, яку з 2013 року присуджує Парламентська асамблея Ради Європи (ПАРЄ) за визначні досягнення у сфері захисту прав людини. Про особливості роботи правозахисників, а також перспективи розслідування ймовірний воєнних злочинів і покарання винних в інтерв’ю DW розповіла співзасновниця коаліції "Україна. П'ята ранку" Тетяна Печончик, яка очолює правління Центру прав людини ZMINA.

DW: Пані Печончик, Ваша організація збирає докази ймовірних воєнних злочинів російської армії в Україні. У чому полягають головні виклики Вашої роботі? 

Передусім, це безпрецедентний масштаб злочинів. На сьогодні Офіс генпрокурора зафіксував 32 тисячі кримінальних проваджень за статтею 438 Кримінального кодексу України "Порушення законів і звичаїв війни". І ця цифра не є остаточною, адже війна триває, нові звірства кояться щодня. Крім того, ця цифра не враховує велику кількість злочинів на територіях, до яких українська влада зараз не має доступу.

Коли буде деокуповано Маріуполь, додадуться сотні, якщо не тисячі нових жахливих епізодів воєнних злочинів і злочинів проти людяності. Важливо докласти зусиль, щоб фіксувати всі ці злочини, надавати допомогу потерпілим, передавати задокументовані дані слідчим і прокурорам. Не тільки з огляду на безпрецедентну кількість міжнародних злочинів, скоєних під час російської збройної агресії, але й те, що такі злочини складніше розслідувати, ніж загальнокримінальні.

Яким саме чином правозахисники збирають докази ймовірних воєнних злочинів? 

Важлива координація між організаціями, які документують воєнні злочини. Фіксувати факти треба коректно, щоб задокументовані дані і свідчення могли бути використані в національних і міжнародних судах. Тому важливо, щоб групи, які ведуть документування, користувалися визнаними стандартами збору і верифікації даних з відкритих джерел, проведення виїзних польових місій, опитування свідків і потерпілих. До прикладу, якщо йдеться про документування та верифікацію даних з відкритих джерел, важливо не лише зібрати якусь інформацію, але й фіксувати весь ланцюжок її отримання: хто, де, коли і яким чином зберіг ту чи іншу інтернет-сторінку, знати, у яких форматах її зберегти, щоб потім можна було це використати як доказ у судах. 

Читайте також: Катівні й масові поховання: страшний "спадок" окупації Харківщини

Чи збирає ваша організація також речові докази ймовірних воєнних злочинів?

Речові докази, виявлені у ході польових місій (наприклад, знаряддя катувань або записи із персональними даними російських військових тощо), мають бути належним чином, із дотриманням усіх процесуальних вимог зібрані і зафіксовані слідчими. Ці докази не можна забирати самостійно, тому важливий контакт із органами слідства і прокуратури, які працюють у тому чи тому регіоні.

Кому Ви передаєте зібрані та задокументовані факти воєнних злочинів? 

Ми співпрацюємо з різними структурами. Це Комісія ООН з розслідування подій в Україні, Моніторингова місія ООН з прав людини, Московський механізм ОБСЄ. Ці органи формують свої звіти та оцінки, котрі важливі для того, щоб показати іншим країнам світу, що відбувається в Україні, та формувати консенсус щодо засудження дій Російської Федерації і підтримки України. Якщо говорити про кримінальну юстицію, то ми співпрацюємо з Офісом Генерального прокурора України і Офісом прокурора Міжнародного кримінального суду. Коли опитуємо свідків і потерпілих, завжди з’ясовуємо, чи вони готові передавати інформацію тому чи іншому органу. Якщо людина погоджується, передаємо її контакти і деталі справи, а далі з нею вже безпосередньо спілкуються слідчі у рамках відкритих кримінальних проваджень. 

А буває, що свідки ймовірних злочинів відмовляються спілкуватися з вами?

Звичайно. Люди бояться, бо вони перебувають на окупованих територіях чи мають там родичів, або вони не довіряють правоохоронній і судовій системі, або не вірять, що вдасться знайти і покарати винних. Є багато причин. Але більшість все-таки готові свідчити.

Коаліція правозахисних організацій "Україна. П'ята ранку" почала працювати одразу після початку широкомасштабного вторгнення Росії. Як вона виникла?

Були створені комунікаційні канали у месенджерах, через які різні організації почали обмінюватися інформацією про воєнні злочини в різних куточках України. Потому вирішили об'єднатися у коаліцію, яка наразі нараховує 30 українських громадських організацій. Деякі з них вже мають досвід документування воєнних злочинів та злочинів проти людяності, бо відстежували ситуацію в окупованому Криму і на Донбасі з 2014 року. Але є й такі, які досі такою роботою не займалися і навіть не є класичними правозахисними організаціями, у коаліції ми обмінюємося досвідом і знаннями. Якщо говорити по назву "Україна. П’ята ранку", то у ній зафіксовано час, коли вранці 24 лютого у різних містах ми прокинулися від звуків вибухів. П'ята ранку - це сигнал тривоги, але також це і сигнал безкарності, свідчення того, що непокаране зло обов'язково повертається, збільшене у стократ. Згадаймо, як у попередні роки о п'ятій ранку в Криму з обшуками вривалися російські силовики до будинків кримських татар. Тепер це зло на світанку вдерлося в життя кожного з нас. 

Деякі організації вашої коліціє документували ймовірні воєнні злочини за попередні вісім років російської агресії проти України. Якщо порівняти його з тим, що ви бачите у нинішній фазі війни, ви можете відзначити якісь особливості?  

Саме наша організація займається документуванням насильницьких зникнень активних громадян на територіях, які було окуповано російською армією після 24 лютого 2022 року. Ми задокументували понад 300 випадків викрадення активістів, журналістів, волонтерів, представників органів місцевого самоврядування або їхніх родичів. Із цих випадків понад 120 людей досі залишається в російському полоні, про них немає інформації, або її дуже мало. 181 особу було звільнено, 12 людей - закатовано до смерті. Ті люди, яких звільнили, часто розповідають про застосування тортур. Найбільша кількість зникнень, які ми зафіксували, сталися у Херсонській (122 випадки) і Запорізький (90 випадків) областях. Утім, це не є чимось новим, ми вже бачили це раніше, хоч і в менших масштабах. Коли Росія окупувала Крим, то теж почалися масові викрадення активістів і журналістів, особливо кримськотатарського походження. За роки окупації сталося щонайменше 44 випадки насильницьких зникнень в Криму, найбільше - у 2014 році. Згодом, коли Росія розв'язала війну на Донбасі, таких випадків було вже сотні. Зараз, коли ми говоримо уже про третю хвилю російської агресії, важко назвати точну кількість насильницьких зникнень, але ця практика дуже поширена, і можна сказати, що йдеться про тисячі випадків. Воєнні злочини документуватимуться і розслідуватимуться роками, десятиліттями. Важливо налаштувати себе на це, об'єднати зусилля і працювати, щоб понесли справедливе покарання безпосередні виконавці злочинів, а також російський президент Путін і вище керівництво РФ, які вісім років тому розпочали агресивну війну проти України.