На Берлінале відбулася прем’єра документального фільму "Маріуполь", який зняли навесні 2015 року. При цьому стрічка вийшла не зовсім про війну. DW поговорила з її автором, литовським режисером Мантасом Кведаравічюсом.
Реклама
Ранок, у місті ще темно. Із депо виїздить трамвай, у водійській кабіні якого сидить жінка у товстій куртці, одягненому зверху помаранчевому жилеті, з манікюром та золотими каблучками на пальцях. "Не хвилюйтеся, дівчата, буде друга зміна. Обіцяли не бомбити", - запевняє диспетчер.
Так починається відзнятий навесні 2015 року документальний фільм "Маріуполь", прем’єра якого відбулась на 66-му Берлінському міжнародному кінофестивалі. Вже у перших кадрах відображена суть цієї стрічки - не зважаючи ні на що, життя йде далі. "Звісно, люди бояться, але вони продовжують жити, робити те, що мають робити", - розповідає в інтерв’ю DW автор картини Мантас Кведаравічюс.
Задум фільму виник задовго до війни. "Спочатку я хотів знімати Маріуполь через місцеву грецьку діаспору, - пояснює Кведаравічюс, який сьогодні живе в Афінах. - Там півмільйонне населення, місто знаходиться на березі моря, у нього є ім'я, в якому міститься ледь не вся історія західної цивілізації - релігія, політика, демократія…" Тому ж, що зйомки картини врешті-решт співпали із воєнними діями, режисер особливого значення не надає, пояснюючи це виключно "унікальною конфігурацією місця й часу".
Воєнний фільм не про війну
Цим і захоплива ця лірична і дуже красива, незважаючи на контекст, стрічка. Зброя, постріли, барикади - у ній лише тло, яке підкреслює поезію буденного, яка завдяки цьому контрасту проявляється особливо чітко.
Зарослий щетиною рибалка Микола з незмінною цигаркою в роті, пересипаючи лайку окремими вкрапленнями літературної мови, попри все це на дивно ніжний. "Пташки вмиваються, й Катюші треба вмитися", - каже він своїй маленькій дочці. Скрипалька - симпатична молода жінка з коротким темним волоссям - виступає разом з ансамблем у профілакторіях та будинках культури, скромно посміхаючись щедрим аплодисментам у кінці виступу. Чоботар лагодить взуття, розмовляючи із клієнтами про віру під веселе щебетання жовто-зелених хвилястих папужок, які живуть у його майстерні. А по радіо у цей момент повідомляють, що у Сартані - містечку в передмісті Маріуполя - у результаті обстрілу загинуло восьмеро людей, які брали участь у похоронній процесії.
Хтось міг би сказати, що про фронтове місто треба розповідати інакше. Але чи багато серед нас тих, хто насправді відчув, як живуть люди у такому місті? "Ми не знаємо, що таке війна, усе, із чим ми стикалися, - це зображення, почуття, емоції, які ми в основному отримуємо через якісь візуальні засоби", - розмірковує про свій відеоряд режисер.
За його словами, він та його команда і не збиралися знімати війну. "Такий намір означає усілякі упередження та уявлення про те, як вона має виглядати. Але у такому випадку неможливо показувати події, які відбуваються насправді: ти будеш знімати лише те, що вже склалося у твоїй голові", - упевнений Кведаравічюс.
І показує, як маріупольська журналістка їде рибалити. "Бідолашний, я проштрикнула йому рота, він плаче!" - вмовляє вона батька відпустити бичка, якого тільки-но зловила. Потім дівчина готує репортаж для місцевого телеканалу з напівзруйнованого унаслідок обстрілів дитячого табору. Після цього - знову звичайне життя: весілля, де у білій сукні та обручі з червоними квітами вона танцює повільний танець зі своїм нареченим.
Реклама
Маріуполь - міфологія сучасності
"Мені дуже подобається Маріуполь. Для мене це простір із своєю міфологією та сильними образами. Ними можуть бути рибалки, фабрика, море, солдат, скрипка, куля… Всі вони лише підкреслюють нереальність цього місця, яка при цьому прив’язана до звичайного життя. І саме це справило на мене особливе враження у Маріуполі", - згадує про зйомки Мантас Кведаравічюс.
У його півторагодинному фільмі з підручних матеріалів зводять загорожі українські бійці, а пташки цвірінькають, радіючи весняному сонцю. Вибухи вибивають шибки у вікнах, а місцеві актори продовжують готувати номери до 9 травня.
При цьому присвячена фільм чоботарям та поетам Маріуполя. "Я вважаю, що вони - найважливіші люди у місті. Ми не можемо ходити босоніж і не можемо жити без уяви та творчості. І це найголовніше", - пояснює режисер.
Рани конфлікту на Донбасі
Попри офіційне припинення вогню, Донбас і далі перебуває у стані прихованої війни, паралізований економічно і політично. Репортаж фотографа Крістофера Бобина з лінії зіткнення.
Фото: DW/C. Bobyn
Приміщення з видом
Поблизу Маріуполя український військовий стежить за позиціями сепаратистів крізь пролом від артилерійського снаряду. Позиції підрозділу розташовані у колишній будівлі санаторію, який опинився на лінії зіткнення і був ущент зруйнований. Попри офіційний режим припинення вогню, обстріли трапляються щодня.
Фото: DW/C. Bobyn
Втрачений рай
Військовослужбовець патрулює територію зруйнованого дощенту села Широкиного - передмістя Маріуполя. Курортне село на узбережжі Азовського моря найбільших руйнувань зазнало у серпні. До війни у ньому щоліта відпочивали тисячі туристів. Нині тут - передові позиції українських військ. За 600 метрів узбережжям знаходяться позиції бойовиків.
Фото: DW/C. Bobyn
В окопах
Окопи неподалік від Маріуполя нагадують радше картини Першої світової війни. Безугавні обстріли та снайперський вогонь на цій ділянці фронту тримають військовослужбовців у постійній бойовій готовності, поки вони посилюють свої позиції для тривалого конфлікту. Земляні окопи та особливо підсилені деревом бліндажі - це не лише укріплення, а й помешкання для військовослужбовців на час війни.
Фото: DW/C. Bobyn
На фронті
Ця позиція на Донецькому фронті знаходиться лише за 500 метрів від позиції проросійських сепаратистів. Під час мобілізації до українського війська призвали тисячі громадян. Чисельність Збройних сил зросла з 130 тисяч до 280 тисяч осіб. Тепер мобілізовані з різних прошарків суспільства несуть службу на 200-кілометровому фронті, що простягнувся степами і впирається в узбережжя Азовського моря.
Фото: DW/C. Bobyn
З телебачення - в окопи
31-річна акторка Алла нині співпрацює з одним з волонтерських загонів. Волонтери допомагають мирному населенню, яке досі проживає у зоні конфлікту, а також забезпечують військових медикаментами й необхідними речами. Жінок мобілізація не торкнулася, тож вони на війні добровільно. "Мій друг був офіцером і сказав мені, що я маю послужити своїй країні під час війни. Я погодилася", - каже Алла.
Фото: DW/C. Bobyn
Перерва від війни
З протитанковим гранатометом РПГ біля ліжка Алла читає Facebook після дня на лінії фронту та душу з води у пляшках. Алла проживає поряд із 20 військовослужбовцями-чоловіками у приміщенні санаторію. Товариші спорудили для неї імпровізовану особисту кімнату, яку обгородили книжковими шафами та душовими фіранками. "Вони хороші хлопці, мої друзі. Я їм довіряю", - каже Алла.
Фото: DW/C. Bobyn
Міжнародна підтримка
Лікарі-волонтери з Канади проводять операції поранених військових у Київському військовому госпіталі. З Канади прибула група із 40 фахівців для проведення складних операцій, які не під силу їхнім українським колегам. Громадяни Канади та інших країн з чисельною українською діаспорою відіграли вирішальну роль у фінансовому й технічному забезпеченні, якого Україні бракувало в умовах війни.
Фото: DW/C. Bobyn
Шрами війни
28-річний киянин Андрій отримав поранення від вибуху міни на Донеччині. Його мають прооперувати хірурги з Канади, аби зменшити площу шрамів та видалити шрапнель з обличчя. Осколки настільки великі, що на щоках та лобі можуть триматися магнітики. До війни Андрій мав бізнес у сфері комунікаційних технологій. Перш ніж повернутися до роботи, він має відбути річний термін служби в армії.
Фото: DW/C. Bobyn
Домашній фронт
Катя у своїй київській квартирі, де вона живе із двома доньками, дворічною Дашею та дев'ятирічною Анною. Її чоловіка мобілізували - він служить біля Маріуполя. "Мені тут просто жахливо без нього, - каже Катя. - Мені не потрібен великий будинок чи багато грошей, а лише щоб тут був мій чоловік та ростив своїх доньок".
Фото: DW/C. Bobyn
Дім далеко від дому
Чоловік Каті - 29-річний Максим - сидить на своєму ліжку в дерев'яному бліндажі поблизу Маріуполя. Вже три останніх місяці це - його дім. До мобілізації він займався імпортом одягу з Німеччини, який реалізовував у трьох власних магазинах одягу. Нині вони простоюють зачинені, адже немає кому керувати бізнесом. Після служби в армії йому доведеться переобладнати магазини та поновити контракти.
Фото: DW/C. Bobyn
Примарний мир
Український військовослужбовець на КПП неподалік від Донецька. Попри режим припинення вогню, перемир'я щодня порушується обстрілами та снайперським вогнем. Така окопна позиційна війна на виснаження з вогнем без розбору змусила населення Донбасу залишити свої домівки або ж зробила його життя нестерпним. Стан псевдовійни паралізував регіон економічно та політично.
Фото: DW/C. Bobyn
11 фото1 | 11
"Берлінале-2016": з Олегом Сенцовим і Кримом (15.02.2016)