Фільм "Стоп-Земля" про історію дорослішання на прикладі підлітків однієї з київських шкіл - це повнометражний дебют молодої української режисерки Катерини Горностай. Прем’єра фільму відбудеться на 71-му Берлінському міжнародному кінофестивалі "Берлінале", перший показ якого для професіоналів кіноіндустрії пройде вже з 1 по 5 березня. DW поспілкувалась з режисеркою фільму про те, як саме створювалось кіно, чим особливе нове покоління українських підлітків, і які перспективи розвитку авторського кіно в Україні.

DW: Чи очікували Ви, що фільм "Стоп-Земля" потрапить до конкурсної програми "Берлінале"?

Катерина Горностай: Усі, хто займається кіно, мріють потрапити на один з таких фестивалів. З декількома короткометражними фільмами мені не пощастило потрапити на гарний фестиваль. Я точно знаю, як важко зробити так, щоб цей фільм побачили ще десь, крім вдома. Але гріє душу те, що ті фільми вийшло показати вдома, і те, що у них з'явились друзі. І це вже багато! Але мені завжди було цікаво подивитись на реакцію тих глядачів, які не є носіями мови.

З повнометражним фільмом починаєш працювати ще задовго до зйомок. Це дуже планомірна важлива робота, коли їздиш і намагаєшся розказати про те, що ти хочеш знімати. Попутно треба шукати європейських партнерів. Але у той момент, коли починаєш робити фільм, думаєш не про те, як зробити так, щоб він потрапив на Берлін, а просто намагаєшся зробити хороше кіно.

У фільмі грають школярі. Як Ви їх добирали?

Крім того, що кликали людей до нас, ми ще й шукали самі. Одна з наших продюсерок Вікторія Хоменко якимось чудом домовлялася з лояльними директорами хороших київських шкіл, які пустили нас до себе, бо дуже важко просто прийти в школу. Ми приходили зазвичай посидіти - це називається пасивне відвідування уроків. Приходили і спостерігали. В одній зі шкіл ми знайшли (головну героїню - Ред.) Машу. В неї було дуже коротке чорне волосся, вона сиділа в куртці в класі. Я кажу Нікону Романченку: "Там дівчинка сидить, як би на неї так дивитись, щоб не налякати?" Ми обидва зразу зрозуміли, що це дуже цікава людина.

Як відбувалась комунікація з героями?

Уже на етапі кастингу було зрозуміло, що це дуже артистичні, талановиті і не лише в акторському сенсі цікаві люди. Акторська лабораторія, гроші на яку ми отримали від Українського культурного фонду, - була найкращим рішенням, щоб почати працювати з тими 25 акторами, яких ми відібрали для фільму. У лабораторії у них спав психологічний тиск щодо камери.

По-друге, що дуже важливо, у цій лабораторії у нас був "мовний режим". Ми почали одразу з ними тренувати вільну українську. Російська мова, на жаль, є певним стандартом серед київських школярів, не знаю чому. Коли їдеш в область у цьому плані вже трошки легше. Але саме в київській школі чомусь українською говорять на уроках, російською - на перервах і в звичайному житті. Нам було важливо переманити їх на нашу сторону. Ми все робили українською мовою і навіть на перервах. Мені було важливо, щоб вони звикли говорити вільно українською і імпровізувати, бо це була важлива частина нашої майбутньої роботи.

Читайте також: Україна в Каннах: повнометражний дебют кримськотатарського режисера Нарімана Алієва

Чому Ви знімали не за стандартною схемою, де актори роблять лише те, що прописано в сценарії?

Поки була лабораторія ми взагалі не говорили про сценарій і вони не знали, про що ця історія. Це була наша умова. Лабораторія була навчанням, в якому вони розкривались в багатьох парафіях. У нас була Вероніка Костєвіч - прекрасний тренер з пізнання свого тіла за допомогою практик руху. Була Анна Охримчук, яка медитувала з ними за допомогою голосу. Все це зближувало їх, як групу, і нас з ними, як команду і майбутніх акторів. Вони стали колективом за цей час, багато чого пройшли разом. І вже потім, коли закінчилась лабораторія, ми вислали сценарій і розподілили ролі.

Тобто, цей фільм - колективний продукт?

Саме так і є! Це найкраще, що може бути. І це не просто колективний продукт. Кожна частина, яка долучається до цього проєкту, відчуває в цьому свою автобіографічність. Те, що кругом в пресрелізах написано, що це автобіографічна історія, це не про те, що це моя автобіографія. В цьому сценарії є частини, які я бачила і виписала, і які я можу допомогти відтворити. Але насправді для них усе це так само автобіографічно. Ми підключити багато досвіду не лише акторів, а й усієї команди, щоб вийшло реалістично і чесно.

Чи не виникало під час роботи над стрічкою відчуття, що "автобіографія" цього покоління особлива і відрізняється від інших?

"Стоп-Земля" - це доволі компліментарна історія. Це комплімент поколінню, яке піддається критиці з багатьох сторін: від викладачів шкіл і університетів. Це покоління критикують через те, що рівень уваги у них розсіяний через гаджети. Критикують і через відсутність авторитетів, бо основні тренди для них у Tik-Tok. Я бачу наскільки підвищується рівень тривожності у людей, коли підвищується рівень інформації в світі. Психологічний тиск на це нове покоління дуже високий. У нас було набагато менше інформації, коли ми були підлітками. Вони стикаються з проблемою взаємозаміни справжнього і віртуального. Ти ніби і є в стосунках, бо є в Instagram, але з іншого боку тебе нема. Ти все одно ніби постійно один. Тому, коли ми робили цей фільм, мені хотілось, щоб телефони були присутні, бо це атрибут цього часу. Але з іншої сторони, мені хотілось, щоб це був фільм про важливість тілесного. Присутність людей не можна замінити.

Читайте також: Українська стрічка про війну і життя на Донбасі: прем'єра у Берліні

Яке враження може викликати фільм у молоді з інших країн?

Я взагалі не розумію, як він може відгукнутись десь не в Україні, бо це дуже розмовне кіно. Саме в мові вшито багато того, що не можна перекласти в субтитрах. Ми дуже з цим мучились. У фільмі багато мовних, іронічних речей, які зрозуміють тільки носії мови. Мені здається, що він буде менш смішним для міжнародного глядача. Хоча у мене поки нема досвіду показу фільму в залі, де сидять не носії мови, яким весь час доведеться читати субтитри. Але фільм розрахований не тільки на молодь. Мені цікаво, як його будуть дивитись люди мого віку, або люди трішки старші, в яких вже є діти цього віку. Двогодинний хронометраж фільму, трошки довший, ніж класичний, може дозволити старшій людині увійти в свій власний підлітковий досвід. Цікаво людей змусити побути знов у цьому стані й віці, коли не зовсім розумів себе, свого тіла і бажань.

У стрічці є моменти, які здавалося б направленні на міжнародного глядача. Екологічний спосіб життя, феміністичні погляди… Це такий собі дух часу?

Ці підлітки такі і є. Фемінізм, екоактивізм і подібні речі - це їм усім дуже притаманно. Вони всі приходили на зйомки зі своїми кружками, щоб не використовувати стаканчики. Є надія на краще майбутнє, коли молоді люди саме такі. Це не те, що ми їм нав’язали.