Новий документальний фільм Мстислава Чернова "2000 метрів до Андріївки" показують у європейських столицях. Події фільму розгортаються під час контрнаступу ЗСУ у вересні 2023 року, коли Третя окрема штурмова бригада деокупувала зруйноване армією РФ село на околиці Бахмута. Частину кадрів у документальній стрічці зафіксовано нашоломними камерами українських бійців. DW поспілкувалася з режисером Мстиславом Черновим після показу фільму в Берліні.

Deutsche Welle: У фільмі звучить ваша фраза "Чим довше триває війна, тим менше про неї пам'ятатимуть". "2000 метрів до Андріївки" зараз показують у Франції, Німеччині, Швейцарії... Як ви відчуваєте, чи пам'ятають тут про війну зараз?

Мстислав Чернов: Пам'ятають. І нашими зусиллями також пам'ятають. Але мені здається, що багатьом людям при тому, що вони пам'ятають, здається, що вони вже все знають про те, що відбувається в Україні. Вони просто не хочуть бачити нічого. Тобто навіть ті, хто за Україну, підтримують її в боротьбі, до них важко достукатися. Важко говорити про те, що і війна змінилася, і обставини могли змінитися, а підтримка все одно потрібна...

У цьому році вийшло багато українських фільмів. Мінімум я бачу вже 15, але насправді їх набагато більше. Робота кожного режисера допомагає тримати увагу на Україні. Головне - перетворити абстрактні ідеї, тому що всі чують абстрактні слова. Всі, хто вмикають новини в Європі, може, і чують про Україну, але вони бачать політиків, геополітичні конфлікти… І забувають, що насправді в Україні гуманітарна катастрофа близько до фронту, постійно страждають мирні люди.

Читайте також: Наступ Росії і піша евакуація. Що відбувається в Куп'янську

Військові - це не просто якісь цифри. Кілометри, про які ми говоримо, які ми звільнили чи які Росія окупувала, - це не просто кілометри, а чиїсь життя. Тому моя задача - зробити так, щоб ті ж політики чи люди, які все ще дивляться і цікавляться тим, що відбувається в Україні, пам'ятали обличчя, пам'ятали імена, пам'ятали людей, справжніх людей. А також, щоб вони допомагали, вели діалог зі своїми політиками про те, що Україні все ще потрібна допомога.

У фільмі українські військові декілька разів запитують росіян, чого вони сюди прийшли. І в кінці фільму чуєш, як полонені росіяни самі не можуть дати відповідь, за чим вони прийшли. Як ви відповідаєте собі на це запитання?

Мені здається, тут важливий контраст, і у фільмі він є. Ми бачимо це, коли в соціальних мережах виходять діалоги з російськими військовополоненими. Ми бачимо контраст між мотивацією українського військового, який захищає свій дім, землю, де він виріс, дитинство, пам'ять, сім'ю, і мотивацією російських військових, які, може, починали з якоїсь ідеї, що їм треба битися з країнами НАТО… Але мені незрозуміло, чому вони б'ються з країнами НАТО під Андріївкою.

А потім гроші, відсутність якогось сенсу життя. Мені важко, тому що я не розумію. Мені здається, це міг би бути, напевно, окремий фільм, який ще колись можна було б зробити, але вже після перемоги України.

Фільм зблизька показує бойові дії очима українських військових. Чому, на вашу думку, важливо показувати війну, яка точиться в Україні, глядачам в інших країнах Європи?

Особливо важливо, коли ми показуємо наші фільми й історії наших військових у Європі, щоб глядачі бачили, що це волонтери. Всі герої фільму, яких ми бачимо, зробили вибір. Вони взяли в руки зброю і пішли захищати свій дім. І важливо, щоб європейці це розуміли, тому що тут теж іде діалог, а що буде, коли Росія - не якщо, а коли Росія - нападе на Європу. Хто теж візьме зброю, хто піде захищати?

Показувати приклад, показувати наших військових, які попри все, попри біль, попри втрату, попри той факт, що в супротивника більший ресурс, все одно не втрачають надії, не втрачають сміливості і йдуть вперед. Це надихає. Мене це надихає. Сподіваюся, це надихне і європейців.