Документальний фільм "20 днів у Маріуполі" українського відеожурналіста агентства Associated Press (AP) Мстислава Чернова здобув "Оскар" у категорії "Найкращий документальний повнометражний фільм". 96-та церемонія вручення премії Американської академії кінематографічних мистецтв і наук за заслуги в галузі кінематографа пройшла в Лос-Анджелесі в ніч на понеділок, 11 березня.

У лютому документальний фільм Мстислава Чернова "20 днів у Маріуполі" переміг у номінації "Найкращий документальний фільм" премії Британської академії кіно і телевізійних мистецтв (BAFTA).

Основу фільму, який став свідченням методичного знищення Маріуполя російськими військовими, склали відеокадри, зняті в місті у перші 20 днів військового вторгнення РФ в Україну. У січні 2023 року DW поспілкувалася з Мстиславом Черновим про створення фільму, про те, що було найстрашнішим за 20 днів роботи в Маріуполі, як сталося, що репортери AP залишилися єдиними міжнародними журналістами в обложеному Росією місті, і про необхідність розповідати світові правду про війну в Україні. Перед записом інтерв'ю фільм отримав приз глядацьких симпатій на фестивалі "Санденс".

DW: Ви - відеожурналіст агентства AP. З першого дня російського вторгнення в Україну ви та ваш колега, фоторепортер Євген Малолєтка були в Маріуполі та документували руйнування міста й убивства мирних жителів російськими військами. Ваші фото- та відеозйомки публікували провідні ЗМІ всього світу. Як і коли у вас виникла ідея створити документальний фільм?

Мстислав Чернов: У Маріуполі не було зв'язку, місто було повністю блоковане, і щось відправити звідти було майже неможливо. Але нам вдавалося деколи відправляти хвилину-дві найважливіших кадрів. Коли ми вирвалися з оточення на двадцятий день, у мене було близько тридцяти годин відео. А відправив я, може, 30-40 хвилин. Ми відчували провину, що ми поїхали. Ми відчували, що нам потрібно зробити більше. І тоді виникла ідея зробити фільм. Тому що коли люди дивляться новини, вони бачать тридцять секунд чи, може, хвилину - півтори хвилини. І це лише шматочки, в них немає повної картини. А фільм дає контекст, дає можливість розуміти масштаби руйнувань, масштаби страждань, через які пройшли українці й жителі Маріуполя. Коли я розмовляю з глядачами, я завжди кажу, що ви бачили двадцять днів, але був двадцять перший і двадцять другий, і тридцятий, і дев'яностий день. Зараз вже майже рік повномасштабного вторгнення. Дев'ять років з вторгнення Російської Федерації в Україну. І те, що ви бачили, відбувається кожен день - з Попасною, з Соледаром, з Бахмутом. Тобто це поки що не минуле. Це те, що відбувається саме зараз.

Читайте також: Воєнні будні жителів Бахмута - репортаж

"20 днів у Маріуполі" - ваш дебют у документалістиці. Яку мету ви ставили, працюючи над фільмом, і чи вдалося вам, на ваш погляд, її досягнути?

Метою було дати більше контексту людям, більше розуміння масштабів руйнувань та страждань маріупольців. А окрім того, ще однією місією було задокументувати потенційні воєнні злочини Росії. Щоб це кіно залишилося в історії, щоб цей документальний фільм був свідоцтвом цих злочинів. Може, й росіяни за рік чи десять років захочуть побачити, що відбувалося в Маріуполі, і тоді вони зможуть подивитися. Чи може судді, чи може українці, які хочуть пам'ятати своє місто. І я сподіваюсь, що перемога на "Санденсі" допоможе залишити фільм в історії.

Як реагували на ваш фільм глядачі на фестивалі "Санденс"?

Було дуже багато емоцій. Були сльози. Була злість. Було співчуття. Було багато запитань: як допомогти? Чи це покажуть росіяни? Чи це покажуть в Конгресі США? Що можна зробити для того, щоб цього більше не сталося? Були українці, які приходили з прапором України і просто дякували за те, що ми розказали цю історію. Були маріупольці, які казали, що їхні родичі разом з нами в той самий день під бомбами вибиралися з Маріуполя. Вони плакали й казали, що це так близько. І це так боляче. Але це так необхідно показувати.

Які емоції ви відчували?

У кожній точці цього шляху мене переповнюють емоції. Коли я знімав, я плакав. Коли я монтував, я плакав. Коли я дивився цей фільм в кінотеатрі, я плакав. Тобто емоції завжди залишаються. І це боляче. Це завжди боляче. Але це те, що робить нас людьми.

Як ви вважаєте, чи повинні побачити ваш фільм російські глядачі? Чи є шанс, що він може змінити позицію тих, хто досі впевнений, що "не все так однозначно"?

Я сподіваюся, що якщо не зараз, то, може, за рік, за два, за три буде момент, коли впевненість багатьох росіян в тому, що це вторгнення чимось виправдане, похитнеться. І тоді вони подивляться цей фільм і зможуть інтерпретувати ці кадри отак, як воно було насправді. Тому що, якщо вони його подивляться зараз, то це нічого не дасть. Ті самі наративи, які були, вони й залишаться: це все фейк-ньюс, це все неправда, це все актори. Я вже зараз бачу реакції в російських Telegram-каналах на перемогу фільму на "Санденсі": що це знову фейк-ньюс, знову постановка і так далі. Тобто повинен прийти час. Але він буде там, цей фільм. І він буде чекати тих людей, які захочуть знати правду.

Читайте також: Фоторепортер Євген Малолєтка: "Зло має бути задокументоване"

Ваш фільм - це не тільки хронологія знищення Маріуполя, це ще й згусток страждань людей, які живуть у ньому. Убиті діти, горе й ридання батьків, лікарі, які плачуть від безсилля, братські могили з тілами загиблих... "На це боляче дивитися. Але на це має бути боляче дивитися", - це ваш закадровий текст. Як ви вирішували, які саме кадри увійдуть до фільму?

Насправді те, що ми змогли показати у фільмі, це може, тільки один відсоток від того, що відбувалося. Було знято набагато більше, а відбувалося ще більше. І, на жаль, ми ніколи не зможемо до кінця зрозуміти масштабів цих руйнувань. Тому що Маріуполь повністю зруйнований, від нього нічого не залишилось. І для нас було дуже важливо не відштовхнути глядача, бо якщо показати все, що ми бачили, була небезпека, що люди відвернуться від екрана і не будуть дивитись. Нам потрібно було знайти баланс між тим, щоб показати правду, показати всі страждання і не відштовхнути глядача. Мені здається, що нам це вдалося. Доказ тому - приз глядацьких симпатій. Але мені б хотілося показати більше. 

Що для вас було найстрашнішим за ці 20 днів у Маріуполі?

Смерті дітей. Це найстрашніше. В цей час я думав про своїх доньок. І ще одне, мабуть, найстрашніше, це відчуття, що ми не можемо нічого змінити. Скільки б ми не знімали, скільки б ми не показували це світу, все одно це продовжувалось. Це було страшне відчуття, що ми нічого не можемо зробити. І я думаю, що у багатьох, кого ми бачимо в фільмі, теж є таке відчуття: в лікарів, які не змогли врятувати дітей, у військових, які не змогли втримати цю навалу.

Як сталося так, що ви та Євген Малолєтка залишилися єдиними міжнародними журналістами в Маріуполі?

Якогось дня, коли вже було зрозуміло, що Маріуполь оточують, що це вже неминуче і всі шляхи виїзду закривалися, всі міжнародні журналісти виїхали і поїхали до Києва. Тому що там відбувався, як нам усім тоді здавалося, головний бій за країну. І так і було в той час. Нас залишилося тільки троє: Євген Малолєтка, наша продюсерка Василина Степаненко і я. Ми настільки прив'язані серцем до Маріуполя... Євген народився в Бердянську, біля Маріуполя. Я з Харкова, але ми багато знімали в Маріуполі, і я трошки жив в Маріуполі. Тобто це важливе місто для нас.

І ми розуміли, наскільки Маріуполь важливий стратегічно для Росії, тому що вони хотіли пробити коридор в Крим. Отже, ми вирішили залишитись. Але так, це незвично (що залишилися тільки двоє журналістів. - Ред.) І на жаль, це дуже погано, тому що, наприклад, наступного дня після того, як ми виїхали, росіяни розбомбили драмтеатр у центрі Маріуполя, і в місті вже не залишилося нікого, зовсім нікого, і ніхто не знав, скільки людей загинуло. Ніхто не зміг зрозуміти спочатку, що саме сталося. У нас пішов десь місяць на те, щоб просто реконструювати, поговорити зі свідками, реконструювати всі події, зрозуміти, скільки було людей вбито. Тобто це ще раз підкреслює, наскільки важливо, щоб в зоні бойових дій, в місці, де потенційно можуть бути скоєні воєнні злочини, були журналісти, щоб це документувати. Це ще одна мотивація, чому ми залишились.

Один з основних журналістських стандартів - це залишатися внутрішньо нейтральним. Чи вдається вам зберігати цей баланс, коли ви розповідаєте про війну, яка точиться у вас вдома, коли ви бачите, як гинуть ваші співвітчизники?

Я маю честь працювати на міжнародну агенцію Associated Press, яка має високі стандарти журналістики й нейтральності. Я не можу стримувати емоції, і ніхто не забороняє мені відчувати те, що я відчуваю. Але ці правила міжнародної журналістики допомагають мені справедливо розповідати історію і просто показувати все, що я бачу. І в фільмі також глядач може побачити і різні точки зору жителів Маріуполя, і різні реакції на пресу. Хтось не хоче говорити, хтось просить знімати. Хтось боїться, що Росія захопить Маріуполь. Хтось думає, що українці бомблять їх з літаків. Тобто це все зроблено для того, щоб підкреслити об'єктивний погляд на події. Щоб дати глядачам інструмент самим побачити і зробити висновки.

У Росії було розгорнуто масштабну кампанію з дискредитації вашої роботи. У фільмі є кадри, на яких російські офіційні ЗМІ та політики називають ваші репортажі з Маріуполя "фейковими новинами" і "постановочними фото- і відеозйомками", а вас звинувачують в "інформаційному тероризмі". Як ви реагуєте на ці звинувачення?

Ми ніяк не реагуємо. Ми не хочемо і не повинні реагувати на це, тому що, по-перше, такі інформаційні кампанії відбуваються весь час з початку вторгнення. Згадайте 2014 рік, коли Російська Федерація збила над Україною Boeing MH17. Наша робота - це знімати й відправляти матеріали, показувати те, що ми бачимо й дати людям можливість самим зрозуміти, що відбувається. Ми ні з ким не хочемо сперечатися. Це не наша задача.