Марта Юзьків не встигла закінчити фразу, як знову завили сирени. "Місто почувається майже як до війни. Тут так спокійно", - сказала вона, дивлячись з Володимирської гірки на історичний центр Києва на березі Дніпра. "Скляний міст" - пішохідний міст, з якого відкривається приголомшливий вид на місто, нещодавно відкрився після того, як його пошкодило ракетним ударом росіян у жовтні. Сім'ї та пари прогулюються парком, вкритим свіжим снігом.

Марта не відреагувала на сигнал повітряної тривоги. Вона бачила страшніші речі. Марта - фронтова медикиня, яка щойно повернулася із зони бойових дій. Востаннє вона працювала на одній з найбільш виснажливих ділянок фронту - у Білогорівці під Бахмутом, де тривають інтенсивні наступальні операції російських військ. Вона була свідком того, як четверо її товаришів загинули під час авіаудару, намагаючись врятувати десятьох поранених. Вона не перебуває в окопах, але оскільки російські війська часто б'ють по тій самій цілі через деякий час після першого удару, медики наражаються на великий ризик, коли приходять на допомогу своїм товаришам по службі. "Я досі боюся, - каже жінка. - Але і зараз я можу поїхати туди, якщо буде потрібно".

Читайте також: Україна чи Росія - в кого першим закінчаться снаряди?

Вона та її чоловік Сергій Чорний, який служить у тому ж батальйоні, нині перебувають у відпустці. Їм обом за п'ятдесят. І лише за кілька місяців до російського вторгнення обоє не мали жодного військового досвіду.

Рік тому ми познайомилися з ними на території закинутого заводу під Києвом. Тут раз на тиждень збиралися на тренування сили територіальної оборони Києва - аматорський добровольчий підрозділ, створений міністерством оборони для тих, хто бажав підтримати Збройні сили країни. Тоді 51-річна Марта тут нічим не вирізнялася. Багато хто з учасників вишколу був уже далеко не юним, і майже ніхто не мав військового досвіду. Територіальна оборона мала підтримувати армію в тилу, перебувати на блокпостах та організовувати логістику, щоб підготовлені сили доправлялися на передову, пояснював тоді командир підрозділу Денис Семирог-Орлик. "Нашим завданням буде підтримка порядку та охорона стратегічних об'єктів", - сказав він.

Учасники вишколу були одягнені в різноманітні речі з камуфляжними візерунками. Зброї на всіх не вистачало. Дехто мав при собі дерев'яні макети. Були сумніви щодо того, що така група може зробити в разі вторгнення. Але не було жодних сумнівів щодо їхньої мотивації. "Я боюся втратити все, що мені дорого, - сказала Марта, все ще переводячи подих після тренувальної пробіжки і пошуків укриття, присідаючи на мерзлій землі. - Тому я хотіла б мати можливість захистити нас, якщо це буде потрібно". За її словами, будь-яка підтримка, яку може отримати армія, є важливою.

Марта аж ніяк не була шукачкою пригод. Вони з Сергієм побудували затишний будиночок у селі на околиці Києва, де обоє працювали дистанційно в компанії, що займається фармацевтичними дослідженнями. Протягом років життя там вони прихистили щонайменше 15 бездомних котів і двох собак. Стоячи у своєму саду, вона з гордістю показувала на пагорб неподалік. Тут, пояснювала Марта, у середньовіччі межували Велике князівство Литовське і Московське царство: радше ліберальна держава, сформована різноманітними класами знаті, з одного боку, та тиранія з абсолютним монархом на вершині, з іншого. Для Марти це була суть історії її батьківщини: тиранія на Сході та ліберальне майбутнє на Заході. Вона була учасницею революцій на Майдані у 2004 та у 2014 роках проти влади, тісно пов'язаної з Москвою. Тоді, рік тому, Путін зосередив понад 100 тисяч військових біля кордонів України, погрожуючи вторгненням. "Важко пояснити іноземцям, що ми точно знаємо, чого очікувати від Росії, - сказала вона. - Але в нашій історії вже не раз траплялося, що вони намагалися знищити коріння українців".

І вже через чотири тижні її похмурі очікування стали реальністю. 24 лютого 2022 року в Україну вторглися російські війська. Марту та Сергія мобілізували. Незабаром їх відправили на передову в Ірпінь, передмістя Києва, де російська армія була зупинена. Дуже швидко стало зрозуміло, що Україні знадобиться кожен можливий військовий. І загони територіальної оборони швидко перетворилися на регулярні бойові війська.

Через рік після вторгнення, в кафе неподалік Володимирської гірки, Сергій витягає з кишені телефон і показує відео. На ньому видно, як він сидить в окопі, лунає вибух, камера трясеться, і на нього падають шматки землі. "***, мало не влучив", - каже він у камеру, використовуючи російську нецензурну лайку.

Обоє були веселі, коли ми зустрілися. "Чудово відчувати себе без військової форми", - сказав Сергій. На відео з фронту він має вигляд партизана з поголеною головою і довгою бородою. Зараз, з трохи скуйовдженим волоссям і бородою, він більше схожий на хіпстера з молодих і старшого віку, які юрмилися у подібних кафе в центрі міста до війни. Марта виглядає худішою, ніж рік тому, риси її обличчя стали більш виразними. Але її жвава манера говорити і широка посмішка не змінилися. "Молодим людям важче справлятися з усіма негативними емоціями війни, - каже вона. - Старші люди більш гнучкі. Я відчуваю, що емоційно я не змінилася".

Читайте також: Бойовий медик: Тактична медицина в ЗСУ вже перейшла на стандарти НАТО

І це не тому, що поганих емоцій не було. "У перші місяці війни у мене не було особливого оптимізму, - згадує Сергій. - У мене було відчуття, що ми програємо кожного дня". Але коли Україна змогла зупинити російські війська, а згодом витіснити їх з деяких територій, обоє стали більш впевненими в собі. "Я бачив, як армія стає все сильнішою і сильнішою, - каже Сергій. - І це дійсно викликає у мене гордість".

Обом їм сказали, що вони пройдуть перепідготовку протягом кількох тижнів, перш ніж їх відправлять назад на фронт. Однак у воєнний час все може статися швидко. "Чого я навчилася в армії, так це робити все, що можеш, одразу, - каже Марта. - І ніколи нічого не відкладати на завтра. Тому що завтра може ніколи не настати".