Передумови для напруження у відносинах Росії та України та великої війни, розв'язаної 24 лютого, складалися не один десяток років. Аргументи, які наводить президент Росії Володимир Путін, сягають ще далі, Середньовіччя, коли частини нинішніх України та Росії входили до Київської Русі. Звідти теза глави Кремля про "один народ", до якого він зараховує і білорусів. При цьому президент РФ рідко згадує, що у росіян та українців не завжди був один шлях, і що сформувалися дві мови та культури - споріднені, але різні.

Коли обидві республіки стали окремими країнами після розпаду Радянського Союзу, з'явилася ще одна відмінність, політична. Київ пішов шляхом західних демократій, зі змінністю влади. Москва з нього звернула. Нинішній конфлікт - наслідок політики за останні 30 років. Його можна умовно розділити на три етапи, кожний приблизно десять років. DW - про поворотні події.

1992-2003: Україна йде, Росія не проти

У грудні 1991 року Україна разом із Росією та Білоруссю була однією з трьох республік, які закріпили розпад СРСР. Москва, очевидно, розраховувала зберегти вплив за допомогою Співдружності незалежних держав (СНД) та постачання дешевого газу. Але вийшло інакше. Росія та Білорусь створили союзну державу, Україна дедалі частіше дивилася на Захід.

Це дратувало Кремль, але Україна успадкувала від СРСР майже мільйонну армію та третій у світі ядерний арсенал. Від ракет Київ відмовився, передавши їх Росії в обмін на гарантії безпеки (Будапештський меморандум) та економічну допомогу.

Поки Захід не відповідав Україні взаємністю і не збирався інтегрувати її до своєї структури, реакція Москви виглядала стриманою. Пострілів не було, якщо не брати до уваги інцидент зі стріляниною у повітря 1992 року, коли сторожовий корабель ЧФ підняв український прапор і пішов із Севастополя до Одеси.

Росія в перше пострадянське десятиліття була слабка економічно, а чеченські війни забирали ресурси. Розділивши Чорноморський флот і підписавши у 1997 році "Великий договір", РФ визнала кордони України, включаючи Крим.

Читайте також: Коментар: Боротьба з "анти-Росією" стала сенсом життя Путіна

2003-2013: Тріщини в пострадянській дружбі

Перша велика дипломатична криза між Москвою та Києвом відбулася за російського президента Володимира Путіна. Восени 2003 року Росія раптово почала будувати дамбу в Керченській протоці в напрямку українського острова Коса Тузла. Київ сприйняв це як спробу переділу кордонів. Конфлікт було вирішено після особистої зустрічі президентів. Будівництво було припинено, але задекларована дружба двох країн отримала перші тріщини.

На виборах президента України 2004 року Росія активно підтримала проросійського кандидата Віктора Януковича, але "помаранчева революція" не допустила його перемоги на тлі звинувачень у фальсифікації. Президентом став прозахідний політик Віктор Ющенко. Його перемога стала відправною точкою до політичних змін у РФ. Вони спрямовані на недопущення того, що в Москві називають "кольоровими революціями" і в чому звинувачують Захід. Під час правління Ющенка РФ двічі перекривала Україні газовий кран - у 2006 та 2009 роках, що призвело до перебоїв транзитних поставок до Європи.

Ключова для розуміння нинішньої ситуації подія сталася у 2008 році. На саміті НАТО в Бухаресті президент США Джордж Буш спробував надати Україні та Грузії План дій з підготовки членства в альянсі (ПДЧ). Путін різко виступив проти, Москва дала зрозуміти, що не визнає повністю незалежність України. У результаті Німеччина та Франція заблокували план Буша. Обом пострадянським країнам, Україні та Грузії, було обіцяно членство в НАТО, але без дати.

Оскільки швидко просунутися до військового альянсу не вдалося, Україна взяла курс на економічну інтеграцію шляхом угоди про асоціацію з Євросоюзом. Влітку 2013 року, за кілька місяців до можливого підписання, Росія почала чинити на Україну масштабний економічний тиск, майже перекривши на кордоні український експорт. Восени уряд Януковича, який став президентом у 2010 році, заявив про призупинення підготовки до підписання угоди з Брюсселем, пославшись на тиск РФ. Рішення Януковича викликало протести в Україні, на тлі яких він у лютому 2014 року втік до Росії.

Читайте також: Шлях України до НАТО - назавжди в залі очікування?

2014-2021: Анексія Криму та війна на Донбасі

У Києві виник вакуум влади, у березні 2014 року Росія анексувала Крим. Це було поворотним моментом, початком неоголошеної війни. Одночасно російські та місцеві напіввоєнні структури дали поштовх сепаратизму на Донбасі, були проголошені "народні республіки" в Донецьку та Луганську, якими керували люди, котрі приїхали з РФ, у формі без розпізнавальних знаків. Київ реагував повільно, чекав на президентські вибори наприкінці травня й лише потім зважився на масштабне застосування сили, яку назвав "антитерористичною операцією" (АТО).

На початку червня 2014 року у Франції на заходах з нагоди 70-х роковин висадки союзників у Нормандії новообраний президент України Петро Порошенко вперше зустрівся з російським колегою Путіним за посередництва лідерів Німеччини та Франції. Так виник "нормандський формат".

Влітку 2014-го українська армія почала тіснити сепаратистів, але наприкінці серпня Росія, як стверджує Київ, масштабно застосувала на Донбасі свою армію. Москва це заперечує. Українські сили зазнали поразки під Іловайськом, що стало піком конфлікту. Війна по всій лінії фронту закінчилася підписанням у вересні в Мінську угоди про припинення вогню, яка була швидко порушена.

Тоді почалася позиційна війна, яка триває досі. На початку 2015 року сепаратисти перейшли у широкий наступ. Київ знову звинуватив Москву у застосуванні армії без розпізнавальних знаків, РФ знову все заперечувала. Українські сили зазнали поразки в районі вузлового міста Дебальцеве, яке їм довелося поспіхом залишити. Тоді за посередництва ФРН та Франції було підписано Мінськ-2, угоду, яка досі залишається головним документом щодо врегулювання конфлікту. Жоден з його пунктів повністю не виконаний, сторони звинувачують одна одну.

Востаннє прорив здавався можливим влітку та восени 2019 року, коли сторони домовилися та реалізували відведення сил на кількох ділянках. Але після саміту "нормандського формату" в Парижі більше зустрічей не було. Росія відмовляється від прямого спілкування з українським президентом Володимиром Зеленським, звинувачуючи його у невиконанні Мінська-2.

У 2021 році РФ двічі стягувала війська до кордонів України - навесні та пізно восени. У грудні президент Путін вперше в ультимативній формі озвучив вимогу до США та НАТО не приймати до Північноатлантичного альянсу Україну та інші пострадянські країни, а також не надавати їм військової допомоги. Альянс відповів відмовою.

2022 рік: Початок війни Росії проти України

21 лютого 2022 року президент Росії Володимир Путін визнав незалежність самопроголошених "Донецької народної республіки" та "Луганської народної республіки". Відповідні документи ратифікував парламент країни. Путін заявив також, що до цих утворень належать території Донецької та Луганської областей України. Це значно більше, ніж регіон, який контролювали сепаратисти.

Уранці 24 лютого глава російської держави оголосив про початок "спеціальної воєнної операції" проти України. Її метою він назвав "демілітаризацію" країни. Збройні сили РФ почали завдавати ударів по містах України та її військовій інфраструктурі - не лише на Донбасі.