Група з шести російських солдатів, які дезертирували з армії РФ, отримала у Франції тимчасові візи, на підставі яких їм згодом можуть надати політичний притулок. Про це в середу, 16 жовтня, повідомила британська газета The Guardian. Правозахисники називають це першим у Євросоюзі випадком надання захисту цілій групі російських дезертирів.

Втечею і переправленням до ЄС російських дезертирів опікувалася ціла низка правозахисних організацій. Чи варто допомагати військовим РФ під час війни РФ проти України? Як перевіряли, чи не причетна людина, яка звернулася по допомогу, до воєнних злочинів? І чому навіть тим російським військовим, які брали участь у бойових діях в Україні, все ще може бути надано захист ЄС у разі дезертирства?

Ці та інші питання DW обговорила зі членом аналітичної групи Conflict Intelligence Team (CIT) і колишнім військовослужбовцем РФ Олексієм Альшанським, який також брав участь у переправленні групи російських дезертирів до Франції.

DW: Кілька днів тому стало відомо, що російські військові, які дезертирували з армії РФ, дісталися до Франції. Скільки часу тривала ця, скажімо так, операція? І які труднощі були на цьому шляху?

Олексій Альшанський: Це був дуже складний процес, який можна розбити на етапи. Спочатку був прийом цих хлопців у Казахстані. Потім був довгий процес верифікації: ми перевіряли історію кожного з шести дезертирів. І в якийсь момент ми вийшли на зв'язок із правозахисниками, що базуються у країнах ЄС, - тоді почалася адвокатська робота, яка тривала рік. Весь цей час група російських дезертирів перебувала в Казахстані - самі по собі. Вони заснували антивоєнний проєкт "Прощавай, зброє!"

Хочеться більше дізнатися про військових, які втекли з армії РФ. Наскільки різняться їхні історії? Чи був хтось із них безпосередньо на фронті в Україні?

Історії кардинально різні. Якщо ми спробуємо розгледіти в армії РФ певні групи, то особливо виокремлюються три: ті, хто служив у армії за контрактом до початку повномасштабного вторгнення російських військ в Україну; мобілізовані; і ті, хто уклав контракт із міноборони після повномасштабного вторгнення РФ. Серед шести дезертирів, якими ми опікувалися, - представники перших двох груп. Із шести осіб тільки одна брала участь у вторгненні в Україну і перебувала на окупованих українських територіях. Але це був перший етап вторгнення - коли все маскувалося під навчання, а в курсі того, що вторгнення реально буде, було лише вище керівництво і командування РФ. Молодого офіцера Олександра якраз і відправили на ці "навчання", що переросли потім у повномасштабну війну. При цьому ще до початку вторгнення він намагався звільнитися зі ЗС РФ. Тобто він потрапив в Україну, не знаючи, куди він їде, і не знаючи, що буде війна. Він був зв'язківцем. У процесі верифікації ми встановили, що Олександр не перебував у тих українських населених пунктах, у яких чинилися масові воєнні злочини. Ми перевірили його історію за кількома незалежними джерелами. У нас немає сумнівів. Його участь у вторгненні - це, так би мовити, наслідок долі: так склалося.

Як ви визначаєте, кому варто допомагати, а кому ні? Мова особливо про тих, хто потрапив в Україну. Адже для українців це люди, які напали, вирішили завоювати їхню землю і вбити їх.

До цього питання потрібно підходити комплексно. По-перше, у нас є міжнародне гуманітарне право, правила ведення війни і поняття "імунітет комбатанта", яке говорить, що сам факт участі у війні ще не робить людину воєнним злочинцем. Ми маємо чітко розуміти, що гуманітарне право в контексті збройного конфлікту гарантує захист усім особам, які не причетні до воєнних злочинів. Я розумію емоційну реакцію українського суспільства. Їм, можливо, важко уявити ситуацію з іншого боку і зрозуміти, що не всі військовослужбовці РФ, які опинилися на території України, мали намір у цьому брати участь, що деякі перебувають там не зі своєї волі. І все, що вони робили протягом усієї участі у вторгненні, - це намагалися вижити. І таких людей не десятки і навіть не сотні. Повертаючись до кейсу Олександра - єдиного з шести дезертирів, який перебував в Україні: немає абсолютних доказів, що його історія кришталево чиста, але немає навіть непрямих зачіпок, які б пов'язували його зі скоєнням воєнних злочинів. Отже, ця людина має отримати гуманітарний захист. І величезне щастя, що це сталося.

Читайте також: Хто і чому відмовляється воювати проти України: історії російських дезертирів

Наскільки мені відомо, більшість країн ЄС не надають політичного притулку російським дезертирам. На ваш погляд, цю позицію має бути переглянуто?

Я одразу хочу сказати, що в нас немає жодного випадку, коли російський дезертир, опинившись у країні ЄС, отримав би відмову в притулку. Звісно, якщо він справжній дезертир і може довести, що він утік від участі у війні. Тобто європейські країни виконують свої зобов'язання, зокрема, приписи Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR), у яких чітко йдеться про те, що дезертирам з армії країни-агресора може бути надано гуманітарний захист. Величезна проблема - в тому, як дістатися до Євросоюзу, оскільки в Росії досі не поширена практика оформлення закордонного паспорта. Більшість росіян, як і до повномасштабного вторгнення в Україну, живуть із внутрішнім паспортом, за яким можна в'їхати, зокрема, до Білорусі, Казахстану чи Вірменії, тобто небезпечних для них країн.

Читайте також: "З образою на світ"? Як живуть релоканти, які повернулися до Росії

Яке майбутнє в цих російських дезертирів у Франції? Ви згадали, що вони створили антивоєнну організацію. Які в неї цілі?

Їхня організація - наразі єдина спільнота російських дезертирів антивоєнного спрямування. Це дезертири, які засуджують агресію РФ і готові ділитися своїм досвідом втечі з армії з іншими російськими військовими. Зараз, уперше опинившись на території безпечної держави, вони мають намір вести активну, публічну діяльність. Зокрема, частина хлопців уже заявила, що намагатиметься публічно, не приховуючи своїх облич, встановлювати контакт із російськими військовими. Якщо ми хочемо достукатися до російських військових із закликом не воювати за Путіна, не вмирати за його абсолютно імперські амбіції, то треба розуміти, що набагато більше шансів на успіх у тих, кому військові довірятимуть, хто має подібний досвід і хто розуміє, з чим вони стикаються.

Які, за вашою оцінкою, масштаби дезертирства з російської армії?

Кількість розшукуваних за самовільне залишення частини і дезертирство зростає колосальними темпами від самого початку війни в Україні в лютому 2022 року. Динаміка була від самого початку, просто її не помічали або відмовлялися помічати. Йдеться про величезний пласт населення, який ніяк соціально не підтримується і не заохочується. Хоча дезертирство - це дійсно смілива дія. У зв'язку з цим у мене багато запитань до того, як громадянське суспільство ставиться до дезертирів. Коли хтось виходить на антивоєнний пікет із плакатом "Ні війні!" і проводить кілька днів за ґратами, то його сприймають як героя. Такі люди можуть отримати візи, для їхньої підтримки існують цілі міжнародні програми. А коли людина, яка сиділа кілька тижнів у ямі, яку морили голодом і били за відмову від участі в путінській війні, коли така людина виїжджає з РФ, то опиняється, по суті, сама. Їй допомагають тільки якісь окремі правозахисні організації, і часто навіть не російські. Російське громадянське суспільство якось не схильне допомагати дезертирам. Впадають у ступор, коли чують, що людина - з російської армії. І це ставлення, м'яко кажучи, несправедливе.

Читайте також: Катування та ями: як дезертирів з армії РФ повертають на фронт