Мюнхенська Süddeutsche Zeitung пише:

Не минуло ще й восьми місяців від саміту в Бухаресті, на якому НАТО узгодила позицію щодо Грузії та України. Тепер американці й британці хотіли забути про домовленості. Вони тиснули, домагаючись пришвидшеного наближення обох країн до альянсу. Було просто розумно, чинити цьому спротив. Адже немає фактичних підстав для прискорення, швидше вони є для гальмування. Україна ще далеко від НАТО, на відстані кількох поколінь. І поки Грузія сперечається за свою територію з Абхазією та Південною Осетією, НАТО її не візьме, бо ніхто не хоче бути втягнутим у війну на Кавказі. Минуть десятиліття, поки ситуація заспокоїться.

Хто проводить політику швидкого вступу, просто махає кулаками в бік Росії. Це нічого не дає, а лише шкодить власному іміджу в світі.

Було б краще, якби НАТО подумала, що в неї не виходить. Якщо тривалість рішень (як у випадку з Грузією та Україною) вимірюється лише кількома місяцями, то альянс втратив силу, що полягає в спокої. НАТО стала інструментом мінливих і суперечливих інтересів її членів. Грузія та Україна вимагають спокою і витривалості. Грузія – тому що йдеться про весь Кавказ, а Україна – тому що це напівросійська країна. Саме в цьому плані НАТО обрала хибний шлях спокою: вона дуже повільно готова до відновлення переговорів з Росією. Але хто хоче чогось досягти, повинен говорити, і причому рішуче, - підсумовує Süddeutsche Zeitung.

На сторінках берлінської газети Tagesspiegel читаємо:

Безперечно, Росія не має права вирішувати, хто з її західних чи південних сусідів хотів би стати членом НАТО. Цей вотум має бути виключно в руках відповідних країн. Чи погодиться НАТО на вступ, це вже її справа. Вирішальною у формальній процедурі є фактична поведінка двох країн (України та Грузії). Вони можуть стати членами альянсу, якщо їх представлятимуть демократично легітимовані уряди, якщо вони не матимуть територіальних суперечок і утримаються від насильницького вирішення конфліктів. Принаймні у випадку Грузії в цьому можна сумніватися, - пише Tagesspiegel. (рг)