На тлі війни Росії проти України на 5 серпня запланована зустріч у Сочі президентів Росії та Туреччини - Володимира Путіна і Реджепа Таїпа Ердогана. DW поговорила з українською експерткою, асоційованою науковицею британського аналітичного центру RUSI (Royal United Services Institute) Мариною Воротнюк про посередництво Анкари при експорті українського зерна та про те, як Туреччині вдається балансувати між Києвом та Москвою.

DW: Які ваші очікування від візиту Ердогана до Путіна? Як би ви описали їхні особисті стосунки та як вони змінилися після відкритого вторгнення Росії до України?

Марина Воротнюк: Якихось особливих змін ми не бачимо. Можна намагатися, скажімо, читати завуальовані сигнали. Наприклад, скільки під час останньої зустрічі Ердоган змусив Путіна на себе чекати перед камерами (випадок на саміті в Тегерані. - Ред.). Ми бачимо, що почала працювати угода щодо експорту українського зерна, яку Туреччина допомогла укласти між Україною та Росією. Це блискуча можливість як Росії, так Туреччині спробувати представити значну роль, яку вони грали у переговорному процесі. Будуть питання щодо атомної електростанції, яку "Росатом" будує в Туреччині, будуть питання щодо енергетики, щодо постачання природного газу, звісно, будуть питання щодо кримських татар, тощо.

Відновлення експорту українського зерна - це успіх передусім Туреччини?

Позиція Туреччини стосовно України, і Росії досить комплексна і неоднозначна. Туреччина, попри те, що є членом НАТО, завжди намагалася відігравати роль мосту між Заходом та Росією. Туреччина має свої стратегічні національні інтереси, і займати якусь відверто пронатівську чи проросійську позицію не в її інтересах, як і проукраїнську позицію. І, в принципі, те, що їй вдалося відіграти роль посередника між Україною та Росією у цій угоді щодо зерна, є, напевно, свідченням того, що Росія теж бачить роль Туреччини як досить корисну для російських інтересів і намагається отримати свої дипломатичні та політичні дивіденди. Розблокування українських портів - це дуже важлива подія, роль Туреччини тут справді значна.

У чому секрет Ердогана? Як йому вдається всидіти на двох стільцях? З одного боку, Туреччина постачає Україні безпілотники "Байрактар" і водночас позиціонує себе як посередник. І при цьому Туреччина не запроваджує санкції проти Росії - навпаки, очевидно, допомагає Росії отримувати якісь товари, які через санкції не постачає Захід.

Ця позиція - відображення стратегічної культури Туреччини. Туреччина має свої стратегічні інтереси, і в цих інтересах - відігравати роль рівновіддаленого партнера як для Росії, так і для України. Тобто для Туреччини немає суперечності в тому, що вона постачає "Байрактари" Україні або, наприклад, Азербайджану у конфлікті навколо Нагірного Карабаху, де також є певні сутички з російськими інтересами; або підтримує протилежні з Росією сторони в Сирії чи Лівії та водночас закуповує російські С-400; дозволяє російській компанії "Росатом" будувати ядерну електростанцію в Туреччині та купує російський газ.

Є ціла низка факторів, які, на перший погляд, здавалося б, суперечать один одному. Але Туреччині вдається продовжувати цей акт балансування між Росією та Заходом. Ви запитали, у чому секрет Ердогана? Багато хто дуже часто говорить про якусь персональну "хімію" між ним і Путіним: два авторитарні лідери, які мають певний управлінський стиль і можуть якісь конфліктні питання вирішити на найвищому рівні, як вони кажуть, дуже часто довірливо. Але ми розуміємо, що, напевно, тут справа не в довірі, а скоріше в тому, що є певна повага до інтересів один одного. І ця повага дозволяє їм поділити сфери впливу в регіоні, зокрема в Чорному морі.

Багато хто прогнозував, що відверта підтримка Туреччиною України рано чи пізно стане "червоною лінією" для Росії і призведе до прямого зіткнення між Росією та Туреччиною. Ми й досі відвертої конфронтації не бачимо.

Ви згадали про "червону лінію". А де вона проходить для Росії у співпраці з Туреччиною?

Ці "червоні лінії" Туреччина дуже обережно не перетинає. Тобто постачання "Байрактарів" - так, це оголений нерв у відносинах між Росією та Туреччиною. Це російський мозоль, на який Туреччина наступає, але при цьому Туреччина робить все, щоб це було не надто болісно, ​​намагаючись компенсувати це поступками на інших стратегічних напрямках. Наприклад, намагаючись дуже обережно реагувати на російську політику у Чорному морі. Попри те, що Туреччина є найважливішим чорноморським гравцем, ми бачимо, що вона дозволяє Росії домінувати в Чорному морі.

Туреччина намагається запропонувати якісь певні дивіденди Росії, не приєднуючись до санкцій, не закривши свій повітряний простір для російських літаків після 24 лютого, дозволивши російським літакам здійснювати міжнародні перельоти та запрошуючи російських туристів.

Чи можна сказати, що Туреччина виграє від війни Росії з Україною, заробляє на ній - політично та фінансово?

Так. Вона, відверто не кидаючи виклик Росії, дозволяє їй знайти лазівки для того, щоб спробувати "розмивати" санкції, тому що Туреччина є важливим гравцем. Не будемо говорити, що це економічний гравець першої ліги, проте це важливий регіональний гравець - і зі стратегічної точки зору, і з точки зору безпеки. Якщо Туреччина ставить під сумнів доцільність санкцій, тобто низка держав і низка груп населення, зокрема і в західних країнах, західних суспільствах, які цей наратив почують, і які теж скажуть, "чому ми повинні замерзати взимку через те, що США розв'язали агресивну війну на українській землі проти Росії. Росія була спровокована та реагує". Я зараз озвучила наратив, який дуже популярний, зокрема в Туреччині. Є така певна об'єктивна тенденція - антиамериканізм, антинатівські сентименти. З іншого боку, Туреччина симпатизує українським травмам. Звісно, всі ці відео та фотографії з України не залишають байдужим турецьке населення.

У Туреччині вже відбулись кілька раундів переговорів між Росією та Україною. Наскільки Анкара може найближчими тижнями спробувати м'яко підштовхнути Україну до відновлення переговорів з Росією щодо припинення вогню?

Я дуже песимістично налаштована щодо цього питання. Наскільки посередник може відіграти конструктивну роль, якщо держава-агресор не готова припинити свої збройні дії? Я думаю, що ми маємо розуміти обмеженість позиції Туреччини щодо цього питання. Щодо спроб Туреччини підштовхнути Україну до якоїсь угоди, ми це вже бачимо, це вже відбувається. Якщо стежити за лексикою Ердогана та інших турецьких офіційних осіб, вони говорять про те, що дуже важливо укласти мир і намагаються дуже м'яко оминати питання про те, хто є головною перешкодою на шляху до миру. Те, що Росія робить зараз - це просто спроба виграти час. Спроба представити себе як благонадійного партнера, який дуже дбає про світову продовольчу безпеку, але насправді продовжує переслідувати свої військові цілі в Україні. І коли Туреччина намагається подати угоду (щодо зерна. - Ред.) як шлях до врегулювання, мені здається, що це певна ілюзія.

Читайте також: Війна в Україні. До чого призведе "активний нейтралітет" Туреччини