Складається враження, що ми, українці, стоїмо на вокзальній платформі, і ось-ось має прийти потяг. Він має бути за графіком, але ми до останнього маємо побоювання, що він запізниться. Це викликає велику нервозність, бо йдеться не просто про потяг, а про долю країни, наше спільне майбутнє. І ворог знає про цю платформу, і дуже уміло і вдало спекулює на цьому.
Росія ніби висловила готовність про щось говорити. І в риториці її представників з'явилася командна ігрова термінологія. "М'яч на вашому боці", - кинув глава російського МЗС Сергій Лавров після того, як заявив, що претензія Москви на п'ять українських регіонів, включно з Кримом, є обов'язковою умовою перемовин. Це нагадує те, як ще два місяці тому Дональд Трамп говорив, що "у вас немає карт", а у нас вони є. Тепер росіяни кажуть "і в нас є карти", і цими картами є окуповані території, цими картами є громадяни України, котрі є заручниками в окупації.
Читайте також: "Мир" на умовах капітуляції: чи варто Україні погоджуватися на "останню пропозицію" Трампа?
Це дуже цинічна гра. Росіяни намагаються грати, торгуватися, продати те, що в них є. Вони намагаються це збути як свою перемогу.
Зміна риторики РФ перед 9 травня
Якщо подолати певну гидливість і почитати, що пишуть їхні офіційні та приватні коментатори, які насправді теж є частиною великої й добре організованої медійної машини, то можна побачити кілька цікавих речей. Коли перемовини вийшли на інший рівень і нібито з'явилась можливість завершення цієї фази війни, росіяни змінили риторику: вони почали говорити про перемогу як про щось таке, що вже сталось.
9 травня для росіян є культовим святом - тим більше цього року, коли йдеться про річницю. Для них це свято, на яке робляться величезні іміджеві, пропагандистські, ідеологічні ставки. Росіяни силуються показати, що історія повторюється. Вони намагаються сказати, що "наша правда обов'язково перемагає, що тут нічого не змінюється, як 80 років тому, так і сьогодні, і ми знову перемогли - і 9 травня будемо святкувати і ту перемогу, яку ми, росіяни, здобули 80 років тому, і цю перемогу, яку ми, росіяни, здобули тепер, борючись з тим-таки ворогом, з тим-таки нацистським режимом, який несподіваним чином з'явився в Києві".
Однак це бездоказово. У росіян немає ні просувань, ні нових здобутих населених пунктів, ні проривів на фронті. Вони подають взяття чергової балки чи опорного пункту як величезну перемогу, адже більше їм немає чого показати. Однак в інформаційний простір вкидається фраза про те, що Україна вже програла, і відповідно, якщо ти починаєш цю фразу якось контраргументувати, з'ясовувати, м'яч на твоїй половині чи на їхній, ти граєш у гру за їхніми правилами. А правил насправді як таких немає, є цинічна пропагандистська машина, яка намагається зім'яти всіх, хто потрапляє їй під колеса.
Новина про звільнення Курської області для внутрішньої аудиторії
Новина про те, що вони цілком звільнили Курську область, подається як велика перемога напередодні 9 травня, як великий успіх російської армії. Росіяни говорять про 80 тисяч загиблих у цій операції українських військових, але цифра ця намальована, так само вони могли намалювати 180 тисяч, але, ймовірно, якось вони собі вирахували, що меншій брехні все-таки повірять.
Це розраховано, перш за все, на внутрішню аудиторію, але великою мірою і тих українців, які й далі сидять у російському інформаційному полі. Коли з усіх щілин лізуть новини про 80 тисяч загиблих, зрозуміло, що це вганяє в депресію, викликає сумніви, незадоволення, паніку, істерику й претензії до своєї держави, до своїх Збройних сил. Мовляв, як же так сталося? Мовляв, подивіться, всі ж пишуть, що Курську область росіяни звільнили, ця операція не мала жодного сенсу, ми втратили 80 тисяч людей і взагалі ми вже програли. Це не хитра, але дуже дієва тактика.
Цікаво, що в цьому-таки контексті росіяни визнали присутність у своїй армії північнокорейських бійців. Це важливий психологічний момент. Це подається в контексті "боротьби "народів доброї волі" проти нацизму", це нехитра реінкарнація радянської пропаганди. Вона далі діє на російське суспільство і трішки теж виводить із рівноваги нас, десь деморалізує, дезорієнтує. Комусь може видатися, що ситуація патова, і тут я хочу розповісти одну історію, яку я розповідав в ефірі Радіо Хартія.
Не боятися порожнечі
У мене зараз у руках шматок пам'ятника Леніну, який стояв у Харкові на площі Свободи, колишній площі Дзержинського. 24 лютого 2014 року з Харкова втік Янукович, тимчасово втекли Добкін з Кернесом, ініційований ними з'їзд "за федералізацію" не вдався, українських сил було більше, і багатотисячний натовп харківського Євромайдану пройшов маршем через усе місто та зупинився на площі.
Ситуація була такою надламаною, ми балансували на межі прірви, ніхто не розумів, як ситуація розвиватиметься далі, але ми хотіли щось змінювати. І багато людей стали тоді говорити, що ось тут і зараз ми мусимо прибрати з площі Леніна, цей важливий маркер присутності "руського міра" і російської, радянської імперії. Ми прийшли до тодішніх очільників Харківської області, й очільники сказали дуже хитро, що прибрати Леніна неможливо, навіть якщо пригнати будівельний кран. Нам показали якісь креслення, архітектурні плани, нам сказали, що якщо він упаде, то провалить станцію метро, бо він важкий, наповнений металом. Ситуація виглядала глухою, ми не знали, що з тим робити.
Минуло кілька місяців, і у вересні 2014 року прийшли харків'яни і просто завалили цей пам'ятник. Він виявився порожнім, у нього всередині нічого не було. Він упав, в його середині було тільки повітря. Нічого цей пам'ятник, ясна річ, не розвалив, нічого не пошкодив, його просто не стало в якийсь момент.
Четвертий рік великої війни тривають балачки про міцність Росії, її стійкість, її опорність. Хтось говорить, мовляв, російська економіка вже надірвана, надламана, Росія ось-ось може посипатися, це колос, який лише видається потужним. Хтось - що Росія у такому режимі може воювати нескінченно. Мені видається, що ми звикли з нашою постколоніальною оптикою трішки перебільшувати, трішки демонізувати й чомусь ідеалізувати нашого ворога, а насправді він набагато слабший і вразливіший, аніж нам здається.
Іноді ті обставини, які нам пропонуються, і ситуації, в які нас заводять, видаються нам безнадійними, такими, з яких немає ані виходу, ані вибору. Натомість варто спробувати, варто просто завалити цей умовний пам'ятник, і виявиться, що він наповнений порожнечею. І все це - лише спроби продати нам порожнечу.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.