Сергій Жадан добре відомий у Німеччині, де перекладено не один його твір. Український письменник, поет та музикант неодноразово виступав перед німецькою публікою з літературними читаннями та концертами. 2022 року йому вручили  престижну Премію миру німецьких книготорговців. Після трирічної перерви Жадан, який тим часом приєднався до Сил оборони України, знову побував у Німеччині. Він виступив на Мюнхенській конференції з безпеки, в Кельні відбувся його літературний вечір. DW скористалась нагодою, або поговорити із Сергієм Жаданом про його військову службу в 13-й бригаді Нацгвардії України "Хартія" та сприйняття України за кордоном.

DW: Відстань між Харковом і Кельном - понад 2 370 км. Сергію, як ви почуваєтеся, коли зараз виїжджаєте за кордон?

Та я останнім часом майже не виїжджаю. Я востаннє був у Німеччині три роки тому, у 2023-му. Власне, після мобілізації лише вдруге, здається, за кордоном. Почуваюся доволі незвично. З одного боку, це справді велика дистанція. З іншого боку, українські дрони, українські ракети знищили російський нафтопровідний комплекс то в одному російському місті, до якого 2000 кілометрів, то в іншому російському місті, до якого теж 2000 кілометрів.

Відстань зараз поняття дуже умовне, особливо якщо ми говоримо про війну. З одного боку, ніби відстань тебе захищає від чогось. Але прилітає сьогодні будь-куди: на Львівщину, Франківщину, Тернопільщину - незалежно від того, як близько це місто від кордону. Тому це поняття відстані, поняття простору, мені здається, трішки зламалося внаслідок цієї війни. Так само, як і поняття часу. Якщо повертатися до вашого питання, як почуваюся? Доволі дивно. Таке враження, що ти трішки не в своїй тарілці. Я тут (за кордоном - Ред.) думаю про те, як повернутися додому. Це тільки там спокійніше. 

Спокійніше?

Безперечно. Ти там на своєму місці, відповідно, знаходиш точку рівноваги. Там та робота, яку ти робиш, ті люди, з якими ти співпрацюєш, відповідно, там ти на своєму місці. Але насправді є такий особистий момент. Я справді давно тут не був. Мені було важливо побачити своїх друзів, знайомих, з якими ми багато співпрацювали до війни. Це німецькі культурні діячі, які і до 2014-го, і після 2014-го року багато робили щось із українськими митцями. Ми робили якісь фестивалі, проєкти, театральні постановки. Приємно бачити, що вони далі з нами, що вони далі підтримують Україну. Тобто ціннісно ми не розійшлися ніде. 

На початку 2024-го року в одному з інтерв'ю ви сказали, що не будете їздити з гастролями за кордон, тому що вам набридло пояснювати елементарні речі на кшталт того, що Росія - це окупант і агресор, що українці мають право жити. Ви говорили тоді про інерційність у сприйнятті світом українців.

Ну, так, очевидно, ця інерційність ніде не зникла. Ви ж бачите, що світ великою мірою за ці два роки не змінився. Він за останні 2000 років не змінився. Хтось далі підтримує Україну, як підтримував її чотири роки тому і 10 років тому. А хтось вперто не приймає реальність цієї війни. Ви бачили ситуацію з нашим спортсменом на Олімпіаді - Гераскевичем, якого відсторонили від змагань за те, що в нього на шоломі портрети загиблих спортсменів.

Про що це насправді свідчить? Це свідчить про страшенну байдужість, подвійні стандарти, неготовність європейських бюрократів брати на себе якісь сміливі рішення. Сміливі рішення, які свідчать не так про політичну заангажованість, як про якийсь етичний рівень. Тому так, те, про що я тоді говорив, було таке відчуття, ми багато з музикантами їздили, виступали, і в якийсь момент здавалося, що занадто багато цієї інертності.

Але з іншого боку, ясна річ, що українці мають говорити. Говорити на всіх рівнях: на політичному, дипломатичному, культурному. На культурному, можливо, найбільше, тому що культура, мені здається, далі має достатньо можливостей бути переконливою і бути чутною в сьогоднішньому світі.

"Тепер майже немає часу ні на літературу, ні на музику"

Про дії. Два роки тому ви приєдналися до лав 13-ї бригади Нацгвардії України "Хартія". Як це рішення змінило ваше життя?

Ну, я тепер в армії. Попри те, що я не на бойовій посаді, попри те, що в мене посада тилова, і ясна річ, що цей рівень загрози і рівень включеності не можна порівняти з тим, хто, наприклад, служить у піхоті, чи літає на дронах, чи працює в артилерії. Але все одно це служба в війську, де ти великою мірою собі не належиш. Тому це змінило все. Зараз усе визначається присутністю і стосунком до армії.

Як новий досвід вплинув на Жадана-письменника і Жадана-музиканта?

Ну, вплинув тією мірою, що в мене тепер майже немає часу ні на літературу, ні на музику. Служба забирає майже весь час. Ми все узгоджуємо, будь-який публічний крок, публічний виступ, який зараз буває іноді, але великою мірою в цьому немає проблем. Це дисциплінує, накладає додаткову відповідальність, але мені здається, нічого поганого в цьому немає.

Що саме ви робите щодня в армії?

Я займаюся комунікаціями, роботою всередині підрозділу з особовим складом, медійною складовою. Тобто іноді, коли на це дивишся збоку, може скластися враження, що це не про військову службу. Але армія - це дуже складна машина, в якій усі складові важливі. Що краще працюють ці служби, то ефективніше працює підрозділ і тим кращий результат.

Ви сказали, що це не схоже на військову службу. А на що це схоже?

Це схоже на роботу клерка. Наприклад, ми в Харкові не носимо військову форму. Відповідно, в мене немає фотографії військової форми.

Досі? Два роки?

Коли ми прийшли без АВП, командою нашою, і перші кілька місяців адаптувалися в батальйоні сил підтримки, то працювали в формі, тому що ми були в полях зі зброєю. Зараз це фактично така рутинна тилова робота.

Читайте також: Щоденник війни: Ігри у темному холоді українського лютого

Чого ви навчилися у війську?

Слухайте, я у військо прийшов, коли мені було 50 років. Мені вже пізно вчитися. Я скоріше ділюся тим, що я знаю, ділюся своїм досвідом, ділюся своїми якимось уміннями. Ну, власне, я для цього йшов, щоб бути корисним.

"У нас майже всі музиканти мобілізовані"

Ви їздите з концертами і збираєте донати на підтримку бригади "Хартія". Яка ситуація з донатами? Люди охоче їх роблять?

На концертах - так. У нас зараз, на превеликий жаль, не так багато виступів, тому що майже всі музиканти мобілізовані. Наш тромбоніст Саша - командир взводу імітації і маскування. У нього свій підрозділ, дуже багато обов'язків, але час від часу він бере до рук свій тромбон, оформлює відрядження і їде з нами виступати. Майже всі наші музиканти на різних посадах. 

Концерти - це дуже медійна річ, і на них ми збираємо доволі хороші, великі суми. От ми зараз давали концерт у Києві, там мільйон зібрали. Не знаю, багато це чи небагато. Багато. От на мільйон можна щось купити. Зараз у нас буде кілька концертів, якраз під річницю створення "Хартії". Плануємо щось зібрати і щось закупити для нашого підрозділу. Люди, які приходять, знають, куди вони йдуть. Це наша аудиторія, вона з нами сенсовно на одній хвилі, їх не треба переконувати донатити, і вони чудово розуміють, що все, що ми збираємо, ми передаємо в хороші, надійні руки. 

Які зараз головні потреби бригади?

Потреб дуже багато. Головні - це дрони. От у нас зараз найбільший в історії "Хартії" збір на "Вампіри", на великі та важкі дрони. Ми збираємо 250 мільйонів. Це амбітна мета, амбітна сума. Вона потребує зусиль усього нашого комунікаційного відділу, фандрайзингового відділу, всіх наших друзів, партнерів. Ми всіх залучаємо. Це потрібно зібрати. "Хартія" зараз, наші підрозділи стоять у Куп'янську. "Хартійці" успішно зачистили, ну, разом із суміжними підрозділами, з друзями, які з нами там поруч стоять, зачистили центр міста. Відповідно це потребує велетенських вливань фінансових і технічних.

Ви встигаєте отримувати ці вливання? На скільки відсотків покриті потреби?

Ну, це важко сказати. У відсотках більш-менш, звичайно, встигаємо. Але це постійний процес. От щось зібрати, сісти і заспокоїтися - це означає, що через певний час у тебе будуть проблеми. Ми нещодавно зібрали пів мільйона. Це цікава історія. Ми минулого літа зняли кліп, і під цей кліп зробили збір. Зібрали пів мільйона гривень, купили наземний роботизований комплекс. Це така залізяка на колесах, якою можна евакуйовувати бійців, якою можна завозити на позиції різні речі. Дуже потрібна річ, коштує кілька сотень тисяч гривень. Ми привезли її в підрозділ наш, який займається НРК - наземним роботизованим комплексом. Передаємо і кажемо: наскільки його вистачить? Командир каже, що коли інтенсивні бої, на місяць потрібно 20 таких машин. Ну, от і порахуйте. І це лише про оцей-от наземний роботизований комплекс. А ще потрібні дрони, а ще потрібні автомобілі і багато чого іншого потрібно.

"Абсолютне нерозуміння того, як сьогодні живуть українські міста"

Повномасштабна війна з Росією триває вже п'ятий рік. Привертати увагу до України за кордоном зараз не завжди легко. Що ви розповідаєте німецькій публіці, щоб достукатися до неї?

Ну, ось ми говорили в Мюнхені (на Мюнхенській конференції з безпеки. - Ред.) із німецькою аудиторією. Там була можливість не просто виголосити промову, а й поговорити, відповісти на питання. Іноді з боку німецької аудиторії ти бачиш просто тотальне, абсолютне нерозуміння того, як сьогодні живуть українські міста. Я розповідав про Харків, який розташований за 40 кілометрів від державного кордону і за 20 кілометрів від лінії фронту. Харків, у якому далі живе більше мільйона людей, працюють торговельні центри, ресторани, відбуваються театральні вистави, концерти. 

Я пояснюю, як це все функціонує. Що все культурне життя відбувається під землею, що вся освіта під землею, в захищених укриттях, підвалах і так далі. Мені здається, це все сприймалося як якась толкієнівська історія про гобітів, які ховаються по норах. Мені здається, не до кінця було розуміння того, що це реально. Що в той час, коли ми сидимо в теплому освітленому залі, прямо в цей момент росіяни стріляють ракетами по мільйонному мирному місту. 

Читайте також: Щоденник війни: Культура вдячності

Тобто несерйозне чи наївне сприйняття? Чи просто неможливість уявити, що відбувається?

Ну, скоріше наївне. Я б не засуджував нікого. Мені здається, це неконструктивна позиція - висловлювати до когось претензії. Але так, скоріше Європа далі вперто не розуміє, що відбувається. Для них війна - це десь там лінія фронту, де відбуваються якісь бойові зіткнення. Вони не розуміють, що фактично вся Україна сьогодні є потенційною мішенню. Що всі міста обстрілюються. Потенційно ракета, дрон може прилетіти будь-куди. У житловий будинок, в школу, в садочок, в магазин. Фактично незахищеними є всі.

Коли зрідка доходить до розмов із іноземцями, чи доводиться вам досі відповідати на запитання про російську мову і культуру?

Так. Знаєте, коли доводиться? Коли приїжджають іноземні журналісти в Україну. У Харкові ми постійно зустрічаємо німецьких, польських, британських, американських журналістів. Іноді таке враження, що люди приїжджають не з сьогоднішньої Німеччини, а з якоїсь Німеччини п'ятирічної чи навіть 15-річної давнини. Таке враження, що вони приїжджають з минулого. Вони не розуміють, що відбувається. Так, вони щиро питають: а чим вам заважає Пушкін? Чим вам заважає російська література? Чим вам заважає російський балет? Це страшенно дратує.

За цим усім стоїть, як мені видається, велика стереотипізація мислення і небажання спробувати поламати шаблони. Зрозуміло, що ці люди прихильно ставляться до України, бажають добра і миру українському народу, але вони далі намагаються займати доволі сумнівну з точки зору етики позицію певного нейтралітету.

Мені здається, в ситуації цієї війни нейтралітет сам по собі вже є неетичним, він є, власне, аморальним. Коли ти на один рівень ставиш окупанта і, власне, жертву агресії, це означає, що в тебе, мабуть, трішки збитий приціл. Із точки зору журналістських стандартів, можливо, це і правильно, а з точки зору людяного, мені видається, це доволі сумнівно.

Коли ти приїжджаєш і бачиш, як знищується місто, наприклад, Харків, знищується чотири роки, і ти в цей час намагаєшся говорити не про жертв, не про тих, хто зараз під обстрілом, не про дітей, чи дитячий садок, куди прилітає російська ракета, не про лікарню, куди прилетів дрон, не про пенсіонерів, які загинули в своїй квартирі, тому що туди прилетіла FPV російська. А ти питаєш про Пушкіна, ну, очевидно, для тебе це просто один із чергових робочих днів, очевидно, для тебе це просто рутина, і, відповідно, це не викликає ні довіри, ні бажання бути щирим і відвертим. Така от річ є.

Дивіться повну версію інтерв'ю із Сергієм Жаданом: