Головна редакторка видання "Українська правда" Севгіль Мусаєва перед врученням премії Free Media Awards у Гамбурзі в інтерв'ю DW розповіла про труднощі та виклики для журналістської роботи у час війни та про важливість знаходити і розповідати правду. 

DW: Севгіль, ми говоримо у Гамбурзі, де вам вручають премію Free Media Awards. А до цього, за підсумками 2022 року журнал "Time" назвав вас серед ста найвпливовіших людей у світі. Як допомогло вам це визнання у роботі?

Севгіль Мусаєва: Ви знаєте, я би напевно хотіла почати з того, що ми отримуємо ці відзнаки під час повномасштабної війни, і тому ми маємо розуміти ціну цих відзнак. Звичайно, якщо б у мене був вибір - отримати відзнаку, чи щоб війни не було, я, звичайно б, обрала би те, щоб війни не було. Це перше. По-друге, це визнання, як мені здається, роботи колективу "Української правди", і не тільки колективу "Української правди", а й незалежної журналістики загалом. Тому що в перші дні повномасштабного вторгнення значення незалежної журналістики, значення правдивої інформації для людей було життєво важливим. І я думаю, що такою була логіка людей, які визнають нас.

І для нас це визнання також того, що, незважаючи на надскладні умови, незважаючи на екзистенційну загрозу, яка досі над нашою країною існує, ми є незалежним медіа. Ми навіть під час війни публікуємо розслідування, які стосуються не дуже приємних речей, які відбуваються в нашій владі. Ми критикуємо чиновників. Ми розповідаємо про їхні зловживання тому, що бачимо в цьому потребу. Ми бачимо ту ціну, яку Україна платить за можливість змін, і тому не можемо мовчати. І це такий здобуток і журналістики української, і громадянського суспільства, і України в цілому за ці понад тридцять років незалежності.

А як важко зараз незалежній журналістиці в Україні в умовах війни, військової цензури?

Ви абсолютно праві, звичайно, ти завжди вступаєш у конфлікт - ти більше журналіст чи громадянин. І цей вибір тобі доводиться робити щодня, щохвилини, щомиті. І, звичайно, це дуже складний вибір. Ми також знаємо журналістів, які вирішили залишити професію і піти воювати, тому що для них їхнього внеску як журналістів у цю війну виявилося недостатньо. Щодо вашого питання. Моральна дилема - це те, з чим ми зустрічаємося постійно. Самоцензура - це теж те явище, яке існує. Але незалежно від цих складних умов, коли існують певні виклики і заборони, які продиктовані військовим станом, пояснюються збереженням життів наших цивільних і військових, хороший журналіст має розрізняти, де ці правила дійсно такі через те, що є екзистенційна загроза, є загроза життю людей, а де це є маніпуляцією для того, щоб приховати якісь злочини або зловживання, в тому числі чиновників. Тому, звичайно, наприклад, публікувати фото роботи ППО - це дійсно неправильно. І це не про свободу слова. Ми проводили навіть власне розслідування, попросили Беллінгкет проаналізувати це. І Беллінгкет, який казав спочатку: "Ми не хочемо захищати українську владу, яка це забороняє", у підсумку нам написав висновок, що публікувати роботу ППО - дуже погана ідея, тому що у підсумку руйнуються ці установки ППО і це несе загрозу життю людей.

Водночас, наприклад, декларації чиновників, які закрили на початку повномасштабної війни, це якраз така класична маніпуляція в цьому питанні. Тому що, по-перше, ця інформація щодо їхніх адрес є в російських реєстрах, ми це бачили в російських базах даних. Тобто нам пояснюють це теж тим, що це несе загрозу життю народних депутатів, чиновників тощо. А ми бачимо в цьому класичну маніпуляцію, тому що під час війни для суспільства дуже важливо контролювати владу. Тому що для суспільства дуже болісно, коли під час війни, коли Україна сплачує таку високу ціну за можливість змін, відбуваються зловживання, якісь чиновники купують собі вілли або будинки на Печерську. 

Суспільство має знати правду, тому що суспільство має розуміти, що, умовно кажучи, ось це правопорушення не призвело до того, що на фронті не вистачає снарядів або артилерії, або дронів. Тобто це складно, але якраз таки в цьому і полягає роль журналістики під час війни, відповідальність журналістики під час війни. І звичайно, ти також думаєш постійно над тим, як таких конфліктів усередині уникати. Тобто у тебе є принципи і правила, за якими редакція працює понад двадцять років. Але війна це час, коли ти маєш спиратися на ситуацію, на факти. І є нові правила, які виробляються прямо тут і зараз.

Юрій Ніколов, з яким ви отримуєте цю премію та який проводив розслідування про корупцію у міноборони, каже, що корупція вбиває. В умовах війни з корупцією стало легше чи складніше боротися?

Звичайно, набагато складніше, тому що зрозуміло, що ці заборони, ці якісь перешкоди, вони стосуються і якихось реєстрів. Наприклад, закрили реєстр публічних декларацій, майновий реєстр тощо. Тобто раніше і суспільство і журналісти могли контролювати через реєстр електронних декларацій, а зараз цієї змоги нема. Наприклад, доступ став значно складніший через комендантську годину. Ми також не можемо, і це неправильно під час війни, розповідати про зустрічі в Офісі президента. Умовно кажучи, якщо раніше ми знімали кортеж президента, коли він виїжджає, то зараз, зважаючи на війну, ми розуміємо, що це дійсно становить загрозу життю нашого голови держави, тому що для нього ця загроза досі не зникла. І це, напевно, безвідповідально для журналістів робити це під час війни.

Але водночас, так, правда, вона прихована під час війни і ти маєш робити більше зусиль для того, щоб намагатися її розказати, намагатися до неї достукатися і докопатися. В підсумку це все одно виходить, тому що є люди і в системі, які розуміють, що відбувається. Їм це не подобається, і вони свій громадянський обов'язок у тому вбачають, щоб розказати про якісь зловживання, негаразди тощо. Я думаю, що і суспільство цього від нас чекає.

Читайте також:Фільмування війни: чи є журналістикою фото й відео з окопів? 

Я нещодавно була на зустрічі, де один з народних депутатів, який представляє опозиційну фракцію, сказав, що зараз у парламенті немає опозиції і в Україні немає опозиції. Зараз єдина опозиція до влади -  журналісти, які її мають контролювати. Тобто це, звичайно, з одного боку, дуже невдячна роль, чесно скажу, тому що тебе теж атакують, іноді кажуть, мовляв, навіщо ти це розповідаєш, це точно не допомагає країні.

А з іншого боку, це допомагає якось контролювати владу. І дуже важливо, коли журналісти роблять усе від себе залежне, щоб, умовно кажучи, люди, які займалися корупцією, почали боятися це робити. І ось якраз у цьому полягає функція журналістики, вони мають боятися потрапити на шпальти "Української правди", "Наших грошей" чи іншого видання, мають знати, що краще цього не робити. Тобто ми маємо бути якраз таким запобіжником для зловживань. 

І питання зовсім на іншу тему. Ви отримуєте цю німецько-норвезьку премію з російськими та білоруськими журналістами. Для багатьох українців зараз немислимо ділити одну сцену, одну премію з росіянами, тому що  - байдуже, проти війни вони чи ні - допустили її. Що ви можете сказати на такі звинувачення?

Мені здається, потрібно, звичайно, підходити до ситуації з розумінням хто, як і чому. І, звичайно, дуже важливо розуміти фактаж, що людина, умовно кажучи, яка отримує цю нагороду, самостійна чи не працює вона якимось чином на російську пропаганду, чи не поширює якісь російські наративи.

Мені в цій ситуації трохи пощастило, тому що я мала можливість знати Романа Аніна вже більше десяти років. Ми разом працювали над розслідуваннями в Reuters, тобто ще 2014-го року ми з ним публікували розслідування, яке було присвячене газовим схемам, Путіну та зв'язкам між українськими корупціонерами та російською владою. Ми якраз це все висвітлювали і розповідали про це.

Тобто я його знаю вже тривалий час. Я вважаю його дуже хорошим журналістом - розслідувачем. Його видання дуже багато розповідає про санкційну політику, про внутрішню корупцію. І я знаю його особисту позицію, таку абсолютно неупереджену, абсолютно очевидну. І він - один з небагатьох російських журналістів, які переді мною вибачилися за те, що їхня країна зробила.